Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 144)

Ромодан. Невже?

Терещенко. Б’єшся як риба об лід. Хоч би хто покритикував, допоміг. Кожен думає тільки про себе. Я мушу сказати, вважаю за свій партійний обов’язок... Ви тільки приїхали до нас... Пильно придивляйтесь. Пильно!.. Я тут усіх знаю, хто чим дихає...

Ромодан. Ну?

Терещенко. Окрім Гордія Опанасовича — людини великої душі, глибоко між нами...

Ромодан. Що?

Терещенко. Ні, не буду говорити. Ви мене мало знаєте, ще подумаєте... Ні! Ви скоро самі пересвідчитеся, скільки тут ледарів, картярів...

Ромодан (посміхнувся). Грають?..

Терещенко. До світанку ріжуться в преферанс. Просто епідемія!

Ромодан. А ви теж, здається, в неділю на дачі у Гордія Опанасовича до ранку різались?..

Терещенко (перебиває). Я різався? Боже спаси!.. Увесь час пасував. Мені незручно було одмовитись... Я карти ненавиджу!

Ромодан. Скажіть, Федоре Гавриловичу, а за що вам дали сувору догану в сорок другому році?

Терещенко. Які в нас люди!.. Вже встигли...

Ромодан. Ні, ні... Я знайомився з особовими справами відповідальних працівників. У нас в апараті обкому багато незаміщених посад. Навіть другого секретаря немає... (Підходить до Терещенка.)

Терещенко. Я був на партійній роботі...

Ромодан. Розкажіть.

Терещенко. Правда, був недовго. Але я б з великою охотою... Партійну роботу люблю і докладу всіх зусиль, щоб виправдати ваше довір’я. У вас ниточка біла (знімає з піджака, посміхається), десь блондинка сумує...

Ромодан. Вибачте, я про догану питаю...

Терещенко. А... Догану я одержав несправедливо. Спитайте у Гордія Опанасовича, він був моїм начальником в армії. Я — жертва наклепу. А тоді, під час відступу, всі були в такому нервовому стані, що за одне невдале слово могли не тільки догану вліпити, а в штрафний батальйон запахторити. Вибачте, що так затримав вас...

Ромодан. Прошу. А все-таки — за що?

Терещенко. Один командир дивізії... Його потім знй-ли за те, що він розгубив дивізію у час відступу. Уявляєте, що за тип?.. Написав, ніби я вів панікерські розмови. Нахабна брехня! Я маю бойові ордени...

Ромодан. Які?

Терещенко. Дві медалі. Всі знають, що Терещенко завжди був полум’яним патріотом.

Входить Іваненко.

Іваненко. Знайшов.

Ромодан (до Терещенка). Будьте здорові, Федоре Гавриловичу.

Терещенко. Будьте здорові, Петре Олександровичу. Я дуже прошу вас, спитайте у Гордія Опанасовича. Мсчіі незручно про себе говорити... Мої бойові заслуги він знає добре...

Ромодан. Не турбуйтесь. Я бачу, ви людина скромна... Мені і так все ясно.

Терещенко. Дякую. (Виходить.)

Ромодан. Де вона?

Іваненко. В прийомній. Ледве розшукав. Працює му-ляром у першій будівельній конторі. Не хотіла їхати, ледве умовив...

Ромодан. Дякую. Просіть...

Іваненко виходить. Входить Варвара. Зробила кілька кроків, спинилась. Вона в темно-синьому костюмі. На грудях орден Леніна та Трудового Червоного Прапора.

(Іде їй назустріч.) Варваро! Сестро!

Варвара. Я, Петре.

Ромодан (обняв її, поцілував, веде до стола). Сідай.

Варвара сідає. Велика пауза.

Варвара. Чого ж замовк?

Ромодан. Дай подивитись на тебе. Не змінилась... Трохи посивіла — і тільки...

Варвара. А чого мені мінятись?.. Я ж не стара. А сивина — не від років, а від думок.

Ромодан. Тільки приїхав — подзвонив у район. А там відповіли, що ти залишила село і вирішила жити в місті.

Варвара. Хто сказав?

Ромодан. Голова райвиконкому.

Варвара. Бреше! Вижили. Життя їм від мене не було... Та ще й нахвалялись... Дурні!.. Варвару можна вижити, і то, я вважаю, тимчасово, але правду — ніколи!..

Ромодан. А чому так сталось?

Варвара. Довго розказувати, та мало слухати. На першого тебе призначили?

Ромодан. Обрали.

Варвара (оглядає кабінет). Порожньо в твоєму кабінеті... Голо, як на толоці... Голо...

Ромодан. Чого? На стінах — портрети, на столг— телефон... Стіл для засідань, шафа з книжками... Більше секретарю нічого й не треба. Це ж місце роботи.

Варвара. Колись ми були в Києві у секретаря ЦК. У нього в кабінеті під усіма стінами снопки пшениці від Посмітного, Дубковецького⁵, на столиках буряки від Ганни Кошової ⁶, від Безсмертної... Кукурудза аж до стелі, від Озерного... ⁷ І моя там стояла... (Пауза.) Скажи, Петре, невже назавжди це минуло?.. (Велика пауза.) Вже другий рік кладу цеглу, а звикнути не можу. Вночі прокинусь і думаю, думаю... В нашому селі сади рубають ⁸...

Ромодан. В Москві тепер розробляють новий закон: податок братимуть з кількості соток присадибної землі, незалежно від того, що там росте і яке господарство. І взагалі податок знизять...

Варвара. Такий закон буде?

Ромодан. Так — і скоро.

Варвара. А з колгоспами як буде?

Ромодан. Що саме?

Варвара. Хіба ти не бачиш? Як тільки колгосп на ноги стає, йому зараз на шию такі гирі вішають, що він знову до землі хилиться. Виконуй план за п’яниць і лежебоків, що на чолі колгоспів стоять, за погану роботу МТС, за всіх тих чорнильних агрономів, які в районі та в області допомагають нашим керівникам орати й сіять на папері... Чи думають про це в Москві?..

Ромодан. Не тільки думають. Я знаю — скоро будуть великі зміни в колгоспному житті. Адже ці питання ставить народ, і партія і уряд готують нові закони. їх скоро приймуть.

Варвара. Коли б швидше!.. Хороші вісті ти розповів. Хороші! Треба усією партією, усім народом про державу думати, не чекати склавши руки тільки на команду зверху, коли під самим носом на нашій плодючій землі не один будяк виріс. Так далі бути не може. Усім миром полоти їх, бо держава— це ми всі. (Пауза.) Вибачай, за стільки років зустрілись, а я навіть про твоє здоров’я не спитала... (І перша тепла посмішка освітила її лице.) Як же?

Ромодан. Поки добре.

Варвара. Рани не болять?

Ромодан. Як погода міняється, то трохи відчуваю. Але я звик.

Варвара. Не одружився?

Ромодан. Ні.

Варвара. Чого бурлакуєш?

Ромодан. Часу немає.

Варвара. Часу?.. Чи, може, дівчата вже почали обходити тебе?.. Назовні ніби ще орел!..