Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 143)

Ромодан. Хто це?

Дремлюга. Мій помічник. Дуже здібний, виключну пам’ять має.

Пилип (підійшов). Слухаю вас, Гордію Опанасовичу.

Дремлюга. Скільки у нас подохло корів за минулу зиму? Тільки точно. Ну?

Пилип. Чотири тисячі триста десять. Свиней шість тисяч п’ятсот двадцять, овець...

Дремлюга. Іди, іди... Тебе про корів питають...

Пилип. Слухаю. (Пішов за кущ.)

Ромодан. Добре пам’ятає Пилип...

Дремлюга. З молоком у нас завжди було погано. Корови у нас непородисті. Чому б не закупити нам десь за кордоном породистих корів?.. Кажуть, у Данії, в Голландії...

Ромодан. Може, краще купувати в них масло, м’ясо, сало?.. І будемо на чужих харчах іти в комунізм, бо породисті ще швидше ноги витягнуть на одній соломі... Скільки гектарів у вас було торік під кукурудзою?

Дремлюга. Під кукурудзою зовсім мало. Вона в нас погано родить. А взагалі...

Ромодан. Скільки ж під кукурудзою?

Дремлюга. Пилипе!..

Пилип не озивається.

Пилипе! Куди він зник?.. Пилипе!..

Ромодан. А що, як Пилип помре?

Дремлюга. Як?

Входить Пилип, на ходу щось дожовує.

Де ти бродиш?

Пилип. Я... я... (Швидко дожовує, закашлявся.)

Ромодан. Не поспішайте, проковтніть, а то може з вами трапитись нещастя — хто ж нам тоді про діла в області розкаже?..

Пилип. Слухаю вас.

Дремлюга. Іди, іди... дожовуй... (Тихо.) Щоб тобі!..

Пилип. Вибачте. Я вже проковтнув. Слухаю, Гордію Опанасовичу.

Дремлюга. Іди ти до бісової матері!

Пилип. Слухаю. (Іде за кущ.)

Ромодан. Так що, Гордію Опанасовичу, будемо і далі так жити?

Дремлюга. Як?

Ромодан. Позичати пам’ять у Пилипа, колгоспникові на трудодень — п’ятак у кулак, а масло купувати за кордоном. Чи, може, самі рукава закачаємо та добре візьмемось за діло?..

Дремлюга. Вибачте, Петре Олександровичу. У нас є колгоспи, які видають на трудодень по двадцять карбованців і по п’ять кіло...

Ромодан. Знаю, знаю. Ви про них добре в своїй доповіді говорите.

Дремлюга. Прочитали доповідь?

Ромодан. Прочитав. А от про тих, що роками з грамів не вилазять, ви і слова не сказали.

Дремлюга. Я вас не розумію. Наша область ніколи не була серед останніх. Ми щороку рапортували і в Київ, і в Москву одними з перших. Недоліки є, визнаю. Але щиро кажу вам, коли б мені хтось таке говорив, як ви,— я б дуже різко реагував...

Ромодан. А чому ж ви зі мною так лагідно говорите?

Дремлюга. Бо я розумію ваше хвилювання. Ви вперше обрані на секретаря обкому, вам хочеться всі труднощі подолати зразу. Але так у житті не буває. Керівник мусить бачити перш за все загальну картину. А вона в нас непогана. Я б сказав — навіть хороша. В цьому не тільки я, а й усі глибоко переконані.

Ромодан. По-вашому, виходить, що і далі будемо так працювати?

Дремлюга. Інакше бути не може! Це наша лінія...

Ромодан. І далі будемо писати тріскучі рапорти про загальну картину, а картоплю продавати дорожче, ніж банани, які веземо з-за океану. Виголошувати промови про світле майбутнє і не звертати увагу на потреби людей сьогодні. Милуватись загальною картиною і за такими ж загальними цифрами не помічати живого життя... Та ви розумієте, товаришу Дремлюга, що це все означає?!

Входять з носилками Варвара і Галя. їх не помічають.

Дремлюга. Товаришу Ромодан, наше діло — плани виконувати. Це головне. І ви теж скоро будете думати, як і я. Інакше, вибачте, вас швидко знімуть. Ходім краще обідати. Моя Надія таких коропів нажарила... На півметра від сковороди плигали. Ходім...

Ромодан. Помиляєтесь, Гордію Опанасовичу.

Дремлюга. Поживемо — побачимо, Петре Олександровичу!

Ідуть, проходять недалеко від Варвари. Варвара і Галя підходять до столика. Варвара поставила носилки, дивиться в той бік, куди пішли Ромодан і Дремлюга. До неї підійшла Галя.

Галя (тихо). Тітко Варваро...

'Варвара обернулась.

Що з вами?.. У вас сльози на очах...

Варвара. Рідний брат не впізнав...

Галя. Де він?

Варвара. Он піиіов із тим — у білому костюмі.

З парку чути голос Дремлюги: «За дорогого нашого керівника товариша Ромодаиа!» Чути оплески.

Галя. Брат... Я піду скажу йому...

Варвара. Не треба. Ходім цеглу носити.

Ідуть.

З глибини парку чути — Самосад грає на окарииі пісню «Ой піду я лугом, лугом-долииою...»

Завіса.

Кабінет секретаря обкому. За столом — Ромодан. Перед ним сидить Терещенко. У нього в руках папери.

Ромодан. Мені все ясно, все ясно... (Повертає Тере-щенку теки.)

Терещенко (складає папери). Визнаю... визнаю і запевняю вас — докладу всіх зусиль...

Ромодан (перебиває). Хіба можна терпіти, щоб на Україні влітку не було овочів у місті?.. Це ж ганьба!

Терещенко. Ганьба...

Ромодан. Така область, як наша, може не'тільки себе забезпечити, але й ешелонами відправляти в Москву, Ленінград...

Терещенко. Ми потроху відправляємо в Москву...

Ромодан. Того, що ви відправили за місяць, не вистачить на сніданок студентам Московського університету! Там, здається, вчиться ваш син?..

Терещенко. Дочка. Пише, які там лабораторії — чудо! Кожному студенту окрема кімната. Виключні умови! (Встає.) Вибачте, що стільки часу забрав... Я вам так вдячний за допомогу, поради... Повірте, за останні роки мене ніхто в обком не викликав...