Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 142)

Пилип. Я розумію... все розумію...

Дремлюга. Що?

Пилип. Коли перед засіданням ви говорили по телефону з секретарем міськкому товаришем Калиною, я попросив усіх з прийомної вийти — бо ви так голосно йому відповідали...

Дремлюга. Кричав?..

Пилип. Ох, як!..

Дремлюга. А я й не помітив. А що сталось після засідання з Вернигорою? Чому він вийшов із кабінету, мов п’яний?

Пилип. Серцевий припадок, знепритомнів у прийомній...

Дремлюга. Невже?.. От тендітна душа!..

Пилип. Як вас усі бояться, Гордію Опанасовичу!..

Дремлюга (посміхнувся). Ну?..

Пилип. Сьогодні ви говорили так, що навіть у мене в душі похололо. А я до вас звик... У всіх підборіддя тряслись...

Дремлюга. А в мене, думаєш, серце не болить?.. У мене через них інфаркт скоро буде.

Пилип. Що ви, Гордію Опанасовичу! Ви б себе трохи стримували, берегли нерви...

Дремлюга. Ех, Пилипе, Пилипе... Інколи і мені здається, чи не краще жити, як інші: перекладай на чужі плечі роботу і живи на свою втіху, мирно, люб’язно зі всіма... Не такого я гарту! Ми на своїх плечах усе витягли і будемо далі тягти за всіх аж до могили. Але руку нашу (потряс кулаком) запам’ятають!..

Пили п. Ще й як запам’ятають!

Входять Варвара і Галя. Вони несуть цеглу на носилках.

Дремлюга. І доки ви будете тут вештатись?

Варвара. Може, ви й вештаєтесь, а ми робимо.

Пилип. Що таке?!

Варвара. Те, що чули!

Г а л я. Ви краще нам машину дайте, а то ми цеглу з баржі носимо. Так далеко ходити...

Д р с млюг а. Коли за два дні не закінчите гараж, я нас розжену! Чуете?..

Варвара. І чого ти, старий, розходився?..

Пилип. Та ти знаєш, з ким говориш? Це сам товариш Дремлюга, голова облвиконкому!

Варвара. Ну й що ж?

Дремлюга. Звідки ти тут взялась? Хто ти така?

Варвара. Я тут не без вашої милості. А хто я, спитай у секретаря ЦК — він колись до нас у колгосп приїздив і навіть у мене в хаті був. Ходім, Галю.

Ідуть.

Входить на терасу Ромодан.

Пилип (тихо). Вийшли...

Дремлюга повернувся, іде назустріч Ромодану. Пилип пішов у парк.

Дремлюга. Як влаштувались, Петре Олександровичу?

Ромодан. Спасибі, добре. Довго засідали?..

Дремлюга. Тридцять п’ять питань розглянули. Я сьогодні такий рознос учинив — до смерті пам’ятатимуть!

Ромодан. Кому?

Дремлюга. Усім попало. Біда, Петре Олександровичу, почав я здавати. Ледве себе стримую. Так нерви розхитались... і тиснення збільшилось...

Ромодан. А ви були у відпустці?

Дремлюга. Ні. Навіть не пам’ятаю, коли був.

Ромодан. Чому?

Дремлюга. Та на кого ж область залишу?..

Ромодан. А хіба її вкрадуть, коли ви поїдете у відпустку?..

Дремлюга. Не жартуйте. Познайомитесь з нашими кадрами, то й самі забудете про відпустку.

Ромодан. Невже у вас нема заступника?..

Дремлюга. Є, відповідальних ледарів у мене ціла купа. Вони таке натворять, що за кілька років не розплутаєш!.. Ми щодня одержуємо з Києва і Москви до п’ятдесяти можливих директив і розпоряджень, а b райони спускаємо набагато більше... Робота каторжна!

Ромодан. Працювати без відпочинку не можна, Гордію Опанасовичу.

Дремлюга. А я ще трохи потягну, а там... Роки вже дають себе знать. Дуже погано, що людина не знає, коли їй треба з воза злазити... (Дивиться на Ромодана.)

Ромодан (непомітно посміхнувся). А може, це й краще? Людина мусить завжди вірити в свої сили. Це головне.

Дремлюга. Ні. Головне — щоб в тебе вірили. А коли не відчуваєш плеча, то й світ тобі не раз галушкою здасться...

Ромодан (пильно дивиться на Дремлюгу). Усякі плечі бувають: одні вантаж носять, а другі — тільки штани на підтяжках...

Дремлюга. Згоден. Далеко за прикладом ходити не треба. Я всю область тягну на своїх плечах, а ваш попередник, Іван Іванович, все промови виголошував. А що вийшло? Мене побили, а він у Москві на курсах. Мабуть, щовечора ходить по театрах та з мене посміюється...

Ромодан. А чого ви мовчите? Чому не виступили тут або в Києві?

Дремлюга. Легко сказати. А потім що? Він таку атмосферу створив, усіх у кулаці тримав...

Ромодан. Іван Іванович — людина недалека. Побачив, що шиї гнуть добровільно, з радістю,— вирішив кучером стати. Запріг вас...

Дремлюга. А я у нього в упряжці не ходив.

Ромодан. Як? Ви ж корінним були. Кажуть, здорово ходили... Тільки торкне вас Іван Іванович, а ви зразу в галоп та на весь голос: «Під керівництвом нашого дорогого, нашого талановитого... ми готові куди вгодно стрибати...» Було таке?

Дремлюга мовчить.

Не ви один. Я теж свого Івана Івановича вихваляв. От і до-стрибались ми з вами. Тваринництво в колгоспах пішло вниз. По удою корови почали доганяти кіз. Солома, що колись тільки на підстилку йшла, стала у нас основним кормом. Колгоспники власні корови спродують...

Дремлюга. Справа не в цьому.

Ромодан. А в чому?

Дремлюга. Коли б не війна...

Ромодан (перебиває). Війна багато горя принесла і місту, і селу, дуже підірвала сільське господарство. Це вірно. Але не личить нам сьогодні всі труднощі пояснювати тільки війною. Чому в наших сусідів не було падежу корів!.. А в нашій області скільки за минулий рік подохло їх від холоду?..

Дремлюга. Приблизно тисячі три з половиною...

Ромодан. Не приблизно, а точно — скільки?

Дремлюга (крикнув). Пилипе!

З-за куща вискочив Пилип.