Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 139)

Пауза.

Катерин а. Хоч ви і не питаєте мене — Катерина Степанівна Ремез.

Ромодан. Вибачте, Катерино Степанівно. (Подав руку.)

Катерина. Прошу. Коли забудете, як мене по батькові, то звіть просто Катерина, а коли і ім’я забудете, то, яке в голову перше прийде, так і називайте.

Ромодан. Я не забуду, у мене добра пам’ять...

Катерина. Але у вас стільки відповідальних справ... Начальство завжди плутає імена знайомих... Це річ нормальна. Вибачте, ми підемо переодягнемось, а поки вернемось— вам Ганна Андріївна розкаже, як я сестру тягнула з води...

Надія. Мало не втопилась! Запливла далеко і ніяк до берега не могла добитись. Течія несе... Коли б не Катя.._:.

Катерина. Подивіться, як сестричка мене подряпала. (Одвернула трохи халат.) Мало не задушила рідну сестру, щоб врятувати своє життя. Та хіба є правда на світі?

Б а д і я. Та що ти!.. Я ж легенько. Це в тебе шкіра така, дуже ніжна...

Катерина. Ходім, ходім, сестричко дорога. Ми зараз повернемось. У мене до вас діло є.

Р о м од а н. Прошу.

Катерина і Надія йдуть алеєю до своєї дачі. Ромодан дивиться па

Ганну.

Велика пауза.

Ганна. Давно приїхав?

Ромодан. Три дні тому.

Ганна. Я позавчора прочитала в газеті, що тебе обрали... А ти не постарів... Скільки років пройшло...

Ромодан. Як Ліда?

Ганна. Здорова. Цього року закінчила школу, на «відмінно».

Ромодан. Як ти живеш, Ганно?

Ганна. Працюю разом з Катериною. Вона — головний хірург, а я — ординатор. Як твоє здоров’я?

Ромодан. Добре. Коли переїхали сюди?

Г а н н а. Як тільки мене звільнили. Ти ж знав, що я тут.

Ромодан. Знав. Я ж писав тобі. Але коли ти переїхала?

Ганна. Як душно сьогодні. Мабуть, гроза буде...

Ромодан. Мені важко говорити... Який я радий, що бачу тебе!... Ганно, я більше не можу без тебе, без дочки...

Ганна. У тебе немає дочки. Ліда давно носить моє прізвище. Не варто нам зустрічатись. Ні до чого. І нам, і тобі краще буде...

Ромодан. Не хочеш?

Ганна. Ні!

Ромодан. А Ліда?

Ганна. Вона забула тебе.

Ромодан. Не вірю! Це неправда!

Ганна. Правди хочеш? Спробуй поговори з Лідою. Вона вже доросла, своїм розумом живе...

Ромодан (тихо). Невже забула?..

Ганна. Тут ніхто не знає про наше минуле... Раджу тобі мовчати. Ти — секретар обкому. Твій авторитет не тобі одному належить... А люди у нас, особливо... (Подивилась у бік рлеї.)

Входить Надія Степанівна.

Надія (здаля). Що ж ви не запросите Ганну Андріївну сісти?.. Вона сьогодні тільки з ліжка. Позавчора їй так погано стало, що з лікарні відвезли додому...

Ромодан (тихо). Позавчора...

Надія. Так. Лікуватись треба, сердечко здає...

Г а н н а. І нащо ви все це розказуєте, Надіє Степанівно...

Надія. А в мене, голубко, такий характер. Я не криюсь: люблю все знати, а ще більше — розказувати. Грішна, грішна...

Ромодан. Сідайте, будь ласка.

Всі сідають. Входить Катерина. Підійшла, сіла коло них.

Надія. Подобається вам цей парк?

Ромодан. Дуже! Які чудесні липи.. Алея, як у Левіта на ^А...

Н а д і я. Це де? В якій області?

Катерина. Надю! Це на картині... Левітан — художник.

Надія. A-а... На картині може бути й краще...

Ганна. Дозвольте мені з вами попрощатись.

Надія. А обід?

Ганна. На жаль, не можу. Я ще себе погано почуваю.

Катерина. Жаль. Я до тебе завтра приїду. Поцілуй Ліду.

Ганна При їзди, Катю. Тобі ми завжди раді. На все добре...

Ромодан. Будьте здорові.

Ганна вийшла.

Надія. А ви ніби засумували?

Ромодан. Вам здалося.

Катерина. Така гарна жінка залишила — хіба не засумуєш?.. Чи не так, Петре Олександровичу?.. (Сміється.)

Ромодан. Так. Ви вгадали.

Катерина. А ви щира людина. Це добре. Надю, ти казала мені, що Петро Олександрович молодий і дуже гарний...

Н а дія. Катерино! Вибачте, вона в нас...

Ромодан. Нічого, нічого... Я люблю, коли мені правду в очі кажуть.

Катерина. Тоді трудно вам буде тут працювати...

Ромодан. Чому?

Катерина. У нас начальству в очі тільки...