Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 123)

Батура. Я мушу зараз покинути вас.

Вітровий. Чого?

Батура. Я забув, що мені сьогодні (подивився на годинник) о шостій дзвонитимуть з Києва. Розумієш, дуже для мене важлива розмова.

Вітровий. Розумію.

Батура. Пробач, але, на жаль...

Вітровий. Ні. Ти не поїдеш.

Батура. Карпе, повір...

Вітровий. Я вірю, вірю в друга, а він... він не підведе... Іди збирай хмиз.

Чути, як співають рибалки.

От і моя команда вертається. Скоро за юшку сядемо. Голос Надії. Сергію Павловичу!

Вітровий. Чого ж ти стоїш, Серього? Мені подачок не треба. Це було б не по-товариському і образа навіки. Іди, Надія чекає. (Пішов на берег.)

Батура стоїть, дивиться йому вслід. Пісня все ближче.

Входить Надія. В руках у неї хмиз.

Надія (кинула хмиз). Який він колючий, кров виступила. (Піднесла руку до рота.)

Завіса.

ДІЯ III

В саду хата. На першому плані квітник. Серед квітів вузенькі доріжки, посилані піском. В центрі столик, накритий вишитою скатертиною. Коло дерев розставлені ескізи. На них на всіх намальована Василина. Коло столика стоїть високий підрамник, на ньому натягнуте полотно. Верба тримає^ в руках фарби, пензель, дивиться на полотно, кладе мазки, відходить, знову кладе. Він в доброму настрої. І по тому, як він наспівує без слів, ми відчуваємо, коли вдалий кладе мазок, а коли ні. Входить Наталка Ковшик. Верба її не помічає. Ковшик дивиться на ескіз.

Ковшик. Як хороше ви намалювали!

Верба. Подобається вам?

Ковшик. Як жива... І добре, що серед пшениці стоїть, тільки що це?

Верба. Це волошки. Я їх спеціально намалював серед золотої пшениці. Сині волошки, гарно, правда?

Ковшик. Ні. Не гарно.

Верба. Чому? Хіба я їх погано намалював?

Ковшик. Намалювали добре, але не там, де треба. Пшениця мусить бути чистою, без бур’яну.

Верба. Волошки — не бур’ян.

Ковшик. В руках волошки — це квіти, а серед пшениці вони бур’ян. Краще їх виполіть, коли можна...

Верба. Добре, я їх виполю. Я так чекаю на жнива, хочу велике полотно написати — «Колгоспний урожай».

Ковшик. Добра думка... Але хіба так можна?

Верба. Що, дорога Наталіє Микитівно?

Ковшик. Цілий день стоїте. Уже вечоріє. Кидайте роботу.

Верба. Зараз. Я сьогодні в такому творчому настрої, що одірватись не можу.

Ковшик. Це я чую щодня від вас.

Верба. А знаєте чому?

Ковшик. Ні.

Верба. Скоро скажу.

Ковшик. А чого не зараз? (Підійшла, дивиться на портрет.)

Верба. Просто боюсь...

Ковшик (посміхнулась, дивиться на Вербу). Можете не говорити. Коли б вона в житті такою була...

Верба. Василина краща, тільки ніяк не можу схопити вираз її очей. Вона їх завжди трошки мружить. Правда?

Ковшик. Коли я її на руках носила, то вона не мружила, а зараз, кому і як мружить, не знаю.

Верба. Не помічали?

Ковшик. Не придивляюсь. Дозвольте вас запитати. Чого ви, Миколо Олександровичу, коли Василина на роботі, малюєте на березі, у полі, тут, а як вона приходить, то більше в хаті?

Верба. Василина приходить стомленою, і в хаті їй легше позувати, вільніше себе почуває. А що, Наталіє Микитівно?

Ковшик. Це я так спитала, для загальної освіти, бо вперше бачу, як художники творять.

Верба (зніяковів). Творимо, як можемо...

Ковшик. І довго ви ще будете малювати Василину?

Верба. О, ще довго. Я хочу її портрет послати на Всесоюзну виставку, а ви розумієте, яка це відповідальна справа. Я мушу показати чудесну душу передової колгоспниці, всю її красу, розум, віру в свою працю, благородний порив...

Ковшик (перебиває). Розумію. Ви краще все це їй скажіть, а то вона всю ніч не спала і на роботу пішла смутною.

Верба. Може, захворіла?

Ковшик. Ні. Казала, що ви телеграму вчора одержали. Може, у вас що трапилось, і вона вболіває?

Верба. Нічого особливого. Сестра дала телеграму, що виїздить до мене на два-три дні.

Ковшик. А коли приїде?

Верба. Не розберу. Вона у мене трохи безтолкова. Ніколи точно не напише. Жаль, що я не міг сказати Васи-лині. Від Сергія повернувся пізно, а вона пішла на роботу, коли я ще спав.

Ковшик. Скоро прийде, скажете. У мене до вас, Миколо Олександровичу, є одне серйозне питання — і, як кажуть, по дівочій лінії.

Верба (стривожено). Прошу, прошу.,.

Ковшик. Тільки ви мені скажіть щиро і одверто.

Верба. Скажу, все скажу.

Ковшик. Сідайте.

Верба (стривожений ще більше). Нічого, я постою.

Ковшик. Сідайте, сідайте.

Верба сів.

(Дивиться на Вербу.) Ви щось зблідли, чи не сонце вас напекло?

Верба. Ні, ні... А... а може бути... сонце... Сонце, воно впливає...

Ковшик. Бережіться... Бриль надягайте. Діло таке. У нас так заведено: весною чи влітку молоді закохуються, а восени...

Верба. Одружуються... У нас теж так. Ви не думайте, Наталіє Микитівно... I у нас так... а деякі не чекають omiL.