Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 125)

Верба. Ага, ага... Ага... (Починає голосно сміятись.) Василина. Чого ви смієтесь?

Верба. Це вона собі видумала Агу, а її справжнє ім’я Агафія, Гафійка.

Василина. Скільки їй років?

Верба. Вона всім каже, що тридцять три, а насправді добрих сорок.

Василина. Гарна?

Верба. Так.

Василина. А нащо вона Гафійку на Агу проміняла? Верба. Сестра вийшла заміж за талановитого інженера, він начальник одного комбінату, і вирішила, що Гафійка їй вже не підходить. Тепер вона Ага Щука. Щука — це прізвище її чоловіка.

Василина. А я цілу ніч не спала через цю Агу... Верба. Я бачу, в тебе очі червоні.

Василина. Сідай коло мене.

Верба. З радістю.

Дивляться одне на одного.

О, знову очі мружить. (Обнімає її, цілує.)

Василина. Годі, а то сюди зараз прийдуть.

Верба. Василино, я хочу поговорити з Наталією Микитівною сьогодні.

Василина. Ще встигнеш.

Верба. Чого відкладати? Я про це навіть чоловіку сестри написав, просив, щоб він вислав костюм і деякі речі...

Василина. Того сестра і їде сюди?

Верба. Може.

Василина. Боїшся її?

Верба. Ні... Як тобі сказати...

Василина. А коли я їй не сподобаюсь?

Верба. Мила моя, славна, коли вона хоч слово погане про тебе скаже, то я її втоплю. Не турбуйся, приїде, а на другий день я їй куплю квиток,— і будь здорова, сестричко. Дозволь поговорити...

Василина. Боюсь я, Миколо, люблю тебе і боюсь...

Верба. Ти знову про те ж... А може, ти...

Василина. Вірю, вірю тобі. (Обняла його.) Але боюсь, мій голубе ясний...

Чути голоси.

Верба. Сюди ідуть. Допоможи мені, Василино.

Василина і Верба беруть портрет, фарби, пензлі і йдуть у хату. Входять Наталка Ковшик і Романюк, підійшли до столика, сіли.

Романюк. І нащо ти письменника запросила? У нас же закриті збори.

Ковшик, Він член партії. Напросився, відмовити не могла.

Романюк. Тиж знаєш, що він книгу про нас составляє.

Ковшик. Знаю. Краще нехай виведе нас такими, які ми є, а то, як почне видумувати, гірше буде.

Романюк. Я не проти, щоб він тут був, тільки не сьогодні. Ми ж збираємось, щоб поговорити по душам...

Ковшик. Письменник і мусить про душу писати.

Романюк. Я все-таки категоричським путьом проти.

Ковшик. Тоді виступи.

Романюк. Ти що, глузуєш? Чоловік у мене живе, про нас пише, прославляти нас хоче, а я буду виступати проти. Ні, нема у вас патріотизму до свого колгоспу, до свого села.

Ковшик. Який ти патріот? Що ти зробив для села?

Романюк. Мало зробив? Після війни людей з землянок в нові хати вивів, все господарство на ноги поетапнії, і під моїм, я б сказав, належним керівництвом колгосп міцно па середньому рівні стоїть. Ой! Печінка коле... Тільки розхвилююсь — і коле... Ой, бачу я, що недовго мені осталось. Помру скоро... Категоричським путьом, помру...

Ко.вшик. Почекай, у нас кладовище ще й досі не огороджено, жодної деревини не посаджено. Давай, куме, впорядкуємо його, допоможи, рік тебе прошу. А то й справді, вріжеш дуба, що я тоді робитиму? Соромно буде голову колгоспу на таке ‘занедбане кладовище нести, та ще й без музики. Оркестру нема. Нас не шануєш, то хоч себе пожалій, куме...

Романюк. Добре,, кумо. Куплю оркестр, куплю. І, коли ти дуба вріжеш, накажу, щоб грали гопака. Танцюватиму від твоєї хати аж до кладовища..

Ковшик. От бачиш, як нам оркестр потрібен. Так купиш чи знову підведеш?

Романюк. Куплю. Даю слово.

Входять Вітровий, Батура, Вакуленко і Крилата.

Ковшик. Сідайте.

Романюк (до Крилатої). Товаришу секретар, коли почнете збори?

Крилата. Скоро. Почекаємо секретаря райпарткому.

Вакуленко. Приїде?

Крилата. Я дзвонила йому. Обіцяв.

Романюк. Що ж, це добре. Треба б вечерю підготувати, збори затягнуться. (До Батури.) Да, Сергію Павловичу, на вас Надія чекає. Ви обіцяли з нею поїхати по гриби.

Б а т у р а. Я попередив, що не зможу.

Крилата. Чого так тяжко зітхаєш?

Романюк. Попали ми в дуже неприємну хвазу. Дощі пройшли великі, і бур’яни женуть, неначе щоночі їх чорти сіють. Розхвилювався я, аж печінка заболіла. Тільки на буряках легше стало. Там чисто.

Вітровий. Бо Василина з своєю ланкою щодня на полі сонце зустрічає.

Романюк. Підтягнемо всіх, не про це я хочу зараз говорити.

Крилата. А я думаю, з цього треба починати. Дні ідуть. Читали, Іване Петровичу, що на Пленумі ЦК сказали?

Ковшик. Читав доповідь?

Крилата подає Романюкові книжечку.

Романюк (взяв книжечку, дивиться). Почав, але не дочитав, часу немає читати, з ранку до ночі крутишся в колгоспі, як муха в окропі. Та ще й окуляри у мене довоєнні, мабуть, вже не підходять. Очі болять.

Ковшик. Купи нові.

Романюк. Пробував, але ніяк не підберу. До старих вуха звикли, а нові дуже муляють, от тут болить. (Показує.) А ви щось записуєте, Сергію Павловичу?

Батура. Так. Окремі слова... У вас дуже образні вирази.

Романюк. Образні... Може бути. Ми як думаємо, так і говоримо.

Вітровий. Не завжди.

Романюк. На репліки не відповідаю. Щоб було ясно товаришеві письменнику, чого ми попали в таку неприємну хвазу, я згадаю минулий рік, ще тоді я категоричським путьом настоював — не можемо ми сіяти стільки... і буряки,