Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 114)

Романюк. Куди ти?

Кандиба не відповідає.

Образився.

Вакуленко. Прийде. Це він за своїми творами побіг.

Василина. А де ж гість?

Романюк. Пішов купатись. Приїхав з другом, художником. Той, правда, ще не лавріят, але, мабуть, скоро буде...

Вакуленко. А про що він писатиме?

Романюк. Про нас, щоб усі знали, які ми єсть.

Вакуленко. Не до душі мені все це. Тут щось є.

Романюк. Що?

Вакуленко. Чому саме про нас? Що ми — передові? Романюк. Але й не відсталі. Не все ж про Макара

Посмітного³ писати. Середні колгоспи єсть основна сиЛа.

Час їм трохи посунуться.

Василина. Треба й нам посунутись. У них он скільки Героїв, а у нас їх нема... і

Романюк. Тому вони й Герої, що ми не Герої, а ко

ли б ми стали Героями, то тоді це слово не мало б такого значення.

Вакуленко. А коли їх сюди направили, щоб лав-ріят нас описав, та ще й у комедії?

Романюк. В комедії? (Встав.)

За ним встав Вакуленко.

Не може цього бути!

Вакуленко. А хто його знає. І як почнуть сміятися із нас по всій Україні, а може, і до Москви докотиться, та ще й на наші портрети дивитимуться та пальцями тикатимуть: «От він, Іван Петрович Романюк, у всій красі...» (Дивиться на Василину.) Або от...

Василина. Вакуленко, який без чарки і дня прожити не може...

Романюк. Тихше, Василино. Не може цього бути. Він людина поважна, сурйозна, а не який-небудь сочинитель комедій. Сідайте. Я їх учора довго прощупував... Василина. Воно й видно.

Романюк. Лавріят зразу підпив і каже: «Я щасливий, що на весь Союз зможу прославити ваш колгосп». Прославити хоче. А художник, правда, мовчав, але пив теж добре. Треба допомогти гостям, щоб зустрічались не з якими-небудь брехунцями, а з людьми достойними.

Виходять з саду письменник Сергій Павлович Батура і художник Микола Олександрович Верба. Голова у Верби обв’язана мокрим рушником.

Ось вони.

Вакуленко. Видно, і їм ліки з квасом треба прийняти.

Романюк. Тихше.

Батура і Верба підійшли.

Б а тур а. Доброго ранку.

Романюк. Знайомтесь, це мій заступник Архип Герасимович Вакуленко, а це Василина Дмитрівна Ковшик, ланкова, нагороджена орденом Леніна ⁴.

Батура і Верба. Дуже приємно.

Вітаються.

Василина (до Верби). Це ви письменник?

Верба (показує). Сергій Павлович Батура.

Батура. А це друг мій, художник, Микола Олександрович Верба.

Василина. Сідайте.

Батура. Дякую.

Всі сідають.

Романюк. Я вже розказував їм про ваш приїзд. Для нас велике свято...

Батура. Що ви, Іване Петровичу, це для нас свято. Тут така чудесна природа. Не село, а суцільний сад. А річка яка...

Художник взяв глек, дивиться.

Романюк. На квас тягне. Зараз...

Верба. Ні, ні... Який чудесний глек.

Чути, як співають дівчата.

Берегом ішли дівчата, це, мабуть, вони співають.

Всі слухають пісню.

Одна в одну — стрункі, смаглолиці, таких дівчат я ще не бачив.

Василина. От щоб почула ваша жінка, як ви наших дівчат вихваляєте...

Верба. Нема у мене жінки.

Вакуленко (до Батури). Вибачайте, можна вас спитати?

Батура. Прошу.

Вакуленко. Ми дуже раді, що ви посітили нас, але скажіть, будь ласка, чого саме ви до нас приїхали?

Батура. Я хочу зібрати матеріал для книги.

Вакуленко. А все-таки, вибачайте, чого ж саме до нас?

Батура. Не розумію вашого питання.

Вакуленко. Єсть же колгоспи, де багато Героїв, а у нас ще їх немає.

Батура. Так будуть.

Романюк. Безумовно, будуть. Колись і ми будемо генералами, а поки що у сержантах перебуваємо, а без них армії нема... (Сміється.)

Надія. Бачу, і у вас шевелєніє корпуса.

Батура і Верба скинули рушники.

Батура. Трохи є...

Верба. Трохи? Ой...

Надія. А я думала, що творці тільки чай п’ють... Тепер я учням розкажу...

Романюк. І чого ти присікалась? Навіть великий древній вождь Ной ⁵, отой, що врятував людство від потопу, а як нарізався. Ого! Бувало, лежить, як колода...