Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 116)

Надія. Чому?

Верба. Бо командир — це сам автор.

Надія. Невже?

Батура. До ваших послуг, сухий і нудний...

Надія. Пробачте, я про образ.

Батура. Нічого, нічого.

Надія. Але вашого героя-матроса я уявляла собі зовні таким, як ви.

Батура. Дякую.

Надія. І вам врятував життя матрос Горовий?

Батура. Мені.

Надія. Розкажіть.

Батура. Я написав точно, як було.

Надія. Так... Ваша книга розкриває таку красу душі простої людини, що коли б я зустріла його, за нього віддала б усе найдорожче...

Батура. А ви справді, немов у живого, закохались...

Василина. А хіба він загинув?

Батура. Загинув...

Надія. Як хороше ви закінчили книгу: «Де ти, друже мій... Друже вірний...»

Пауза.

Василина. А мені, вибачайте, не подобається кінець. Треба, щоб ви зустрілись з матросом. Допишіть трохи, і нам буде легше.

Батура. Не можна.

Василина. Чому?

Велика пауза.

Б а тур а. Я ніколи не зустріну його...

Кандиба (до Батури). Дозвольте вас на одну хвилину.

Батура. Будь ласка.

Батура і Кандиба йдуть у сад.

Романюк. Не витримав, гаспид...

Василина. Розпаковує... Ще співати почне...

Верба. Хто?

Василина. Наш Кандиба.

Надія (тихо). Друже мій... Друже вірний...

Романюк. Я от думаю, де вам буде краще жити. Може, так: Сергій Павлович у нас, кімната є вільна. Як, Надю?

Надія. Що ж, коли погодяться...

Романюк. Погодяться. (До Верби.) А вас, коли дозволите, до товариша Вакуленка.

Василина. Видумали. У нього ж діти...

Верба. Прошу вас, коли можна, в таку хату, де немає дітей. Мені тиша потрібна.

Василина. Тоді ясно. До нас підете. Півхати вам, а на другій половині — я і мати. Більше у нас нікого немає.

Романюк. їм же тиша потрібна, а мати твоя...

Василина. Що? Мати моя з ранку до вечора на роботі, характер у неї лагідний, тихий. (До Верби.) Згодні?

Верба. З радістю, але, може, мати ваша не погодиться...

Василина. Як? Та ви закохаєтесь у неї, коли побачите. Скажіть, Іване Петровичу, чи є ще в нашому селі такої душі жінка?

Романюк. Нема. Мабуть, у світі такої нема.

Чути з вулиці голоси, хтось плаче, а потім на всю вулицю — жіночий

голос.

Голос Ковшик. Не плачте. Кажу, не плачте. Ідіть у сільраду і чекайте, а я його зараз за вуха притягну. Я йому на носі печатку поставлю.

Верба. Хто це?

Василина. Моя матінка з кимось розмовляє. Романюк. Рідкої душі жінка...

Швидко входить голова сільради — Наталка Ковшик. В руках у неї великий брезентовий портфель.

Ковшик. Де мій секретар? Де мій бюрократ? (По-бачила в саду Кандибу.) Іди сюди, чорнильна твоя душа... Іди сюди... Швидше...

Василина. Мамо!..

Ковшик. Мовчи.

Входить Кандиба, за ним — Батура, в руках у нього зошити.

(До Кандиби.) Іди швидше, а то мене на шматки розірве. Василина (до Ромашока). Скажіть їй...

Романюк (махнув безнадійно рукою і простогнав).

0 господи...

Ковшик. Відповідай мені, хто такі Явдоха Мироненко

1 Марія Береза? Відповідай.

Кандиба. Як хто?

Ковшик. Де їх чоловіки лежать? На полі бою як герої. А ти де був? У комиші ховався, поки тебе не звільнила Червона Армія?

Кандиба. Дозвольте, у мене... (Показує на медаль.) Ковшик. Що ти мені на медаль показуєш? Скільки ти був у армії? П’ять місяців. Навіть до Берліна не дійшов, по дорозі вивихнув ногу — і в госпіталь. А їх чоловіки чотири роки воювали.

Кандиба. Я протестую. Я можу всім показати рану. (Піднімає штанину.)

Ковшик. Опусти штанину. Як же ти смієш так ставитись до заслужених матерів, заяча твоя душа!.. (Підняла портфель.) Куди ти їх документи на пенсію заслав? Кандиба. Я послав на перереєстрацію.

Ковшик. Коли?

Кандиба. Чотири місяці тому.

Ковшик. Брешеш, ось вони. (Витягнула з портфеля папери.) Я їх в твоїй шафі серед старих газет і всякого дрантя знайшла. Дивись, миші почали гризти. Чотири місяці плачуть баби, пенсії не одержують, а ти їм брешеш, що відповіді немає. Який же ти єсть секретар Радянської влади?