Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 111)

Гаврило. Не вийде.

Трохим. А як умовить?

Гаврило. Хай спробує. Я Галю під піджак — і бувайте здорові, тітонько.

Трохим. А мені ж як з Мартою бути?

Г а в р и л о. Да. У тебе це не вийде.

Трохим. А що коли ми при всіх заявимо, що любимо і хочемо...

Входять Макар, Оксана і Ольга.

Макар. Дружина моя.

Марія. День добрий, Оксано Андріївно. Писали мені дівчата про вас, як про матір рідну. Спасибі вам.

Оксана. І ми їх полюбили, як рідних.

Макар. Знайомтесь, дочка моя.

Ольга. Нам багато про вас оповідали Галя і Марта.

Марія. Лаяли тітку чи ні?

Оксана. Ні.

Марія. Нехай тільки спробують. Я їм наведу дисципліну.

Трохим. Чув? Ясно.

Гаврило. Ще не ясно.

Макар. Як урожай у цьому році?

Марія. Добрий. Але не в усіх однаковий. В колгоспі, як і на шахті: коли добре робиш, то й видобуток є. Так, здається, по-вашому?

Всі ідуть під яблуню.

Макар. Кіндрате, йди до нас. (До Марії). Вип’ємо за ваш приїзд. За ваше здоров’я, Маріє Миколаївно.

Марія. Дякую. За ваше здоров’я.

Орлов. Маріє Миколаївно, просимо.вас оглянути пашу шахту.

Марія. Подивлюсь. Неодмінно подивлюсь. Тільки сьогодні ж. Бо завтра повертаємось додому. Як там на тебе чекають, Галю, і на тебе, Марто. Зустрінуть усім колгоспом.

Трохим. Гавриле...

Таврило. А чого їм їхати в село?

Марія. Угода кінчилась. Два роки проробили. Як їх там чекають!

Галя (встала). Вип’ємо за наше рідне село.

Входить Кіндрат.

Марія. Вип’ємо.

Галя. Яке воно гарне! В садах хати біленькі, а тополі, скільки оком глянеш, вартують на шляхах... Шумить очеретами річка... А ночі... ночі... до схід сонця вигортаєш зорі веслом. Люблю я село. Люблю в усяку пору. І навіть коли тітка Марія сердито покрикує: «Вставайте до машини, розіспались», а ми лише на дві години заплющили очі. Не легко було мені, коли прийшла на шахту. Важко було. У перший день під землею я заплакала. Пролетіло два роки, тепер я машиніст электровоза. Сама не помітила, як полюбила труд шахтаря. Скажіть усім, тітко Маріє, нема у світі такої великої і почесної праці, як наш шахтарський труд... Вклоніться від нас, тьотю, рідному селу, усім передайте, що ми... (Спинилась від хвилювання.)

Гаврило (розтягнув баян, починає пісню).

Стоят терриконы, синеют просторы ^l0,

И солнце лучится из девичьих глаз.

В забои идут молодые шахтеры,

Трудом прославляя любимый Донбасс. Шахтарі (підхоплюють).

В забои идут молодые шахтеры,

Трудом прославляя любимый Донбасс.

Марія (схвильовано). І ти, Марто, так вирішила?

Марта. І я, тітко Маріє. (Обняла її.) Залишайтесь з нами. Не пожалкуєте. Життя шахтарське — це... як книга найцікавіша, а може, й. більше... Залишайтесь. Ми вас тут ще заміж віддамо.

Хмара. Оце вірно. Кавалери у нас — орли.

Шахтарі. Орли! (Підкручують вуса.)

Марта. Залишайтесь.

Марія, Що ти! Я ніколи село не залишу. Не ждала... Не ждала... Збудувала для вас нову хату, посадила сад... Думала — на старість дітей ваших носитиму на руках...

Галя (взяла Гаврила за руку). Тьотю, благословіть нас. Ми кохаємо одне одного.

Марія (підійшла). Коли даси слово, що діток привезеш мені на село...

Гаврило. Це можна.

Марія. Тільки дивись, Гавриле, за Галею. Бачиш, яка вона у нас...

Гаврило. Не турбуйтесь, тітонько. Благословляйте.

Марія цілує Галю й Гаврила.

Марта. Трошо, чого ти стоїш? (Взяла його за руку, веде до Марії.) Благословіть і нас, тьотю.

Марія. А діток привезеш до мене на село?

Марта. Усіх здам. Благословляйте.

Марія. Тільки дивись... (Пауза). Дивись, Марто, за ним, бачиш, який він сердешний...

Марта. Не турбуйтесь.

Марія цілує Марту і Трохима.

Марія. Наливайте по повній, щоб наша доля нас не цуралась.

Марта. Макаре Івановичу, ви нам, як батько рідний... Скажіть своє слово.

Макар. Скажу вам одне — любіть одне одного, пам’ятайте, сім’я — це велике чХастя і радість. Але, щоб збудувати хорошу сім’ю, мало однієї тільки любові. Потрібна ще й велика дружба.

Ольга. Коли є справжня любов, то є й дружба.

Макар. Ні, Олю. Бачив я на своєму віку не раз: і люблять одне одного, а збудувати життя не можуть. За сім’ю боротись треба. Одне одного повинні підтримувати. Коли один посковзнеться,— не дати впасти. Лови коло самої землі, а не дай упасти. От я багато років прожив з Оксаною Андріївною, і в молодості вона мене раз виручила. І дуже виручила. Був випадок...

Оксана. Не раз, а два.

Макар. Вірно, два. Визнаю.

Ольга встала, іде. її затримують: «Куди ви,. Ольго Макарівно?»

Ольга. Мені треба, я скоро повернусь.