Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 73)

Чи ви мене чуєте. Чи ви мене чуєте. Чи ви мене чуєте.

Не хто інший, як Рія — Рія, котра заїхала мені так міцно, що в мене кілька днів у голові дзвеніло, — допомогла мені поставити перші невпевнені кроки на шляху до функціональної дорослості. Ми почали зустрічатися приблизно раз на тиждень у тому самому барі-ресторані на Бовері-стріт біля Музею ідентичності, і вона розповідала мені про своє рішення повернутися на роботу, де її шеф Орландо Волф, проявивши неабияке розуміння, зберіг за нею посаду. Вона порівнювала це зі стосунками, в яких кохання померло, та залишилося достатньо спільного, щоб варто було не складати рук. Можливо, якщо докласти достатньо зусиль, могло б відродитися щось на зразок любовного почуття.

Так само вона порадила й мені потрактувати своє розбите кохання. Дай Сучітрі час, сказала вона. Нехай пройде через усе, що вона тепер робить, через усіх цих другосортних знаменитостей. Нею керує злість. Дай їй час, і я переконана, що вона повернеться до тебе, щоб подивитися, що тут можна вдіяти.

Мені важко було в це повірити, але завдяки цьому я почувався краще. Мені також приємно було спостерігати за одужанням Рії. Схоже було на те, що результати виборів додали їй завзяття й повернули чимало попередньої сили духу й проникливості розуму. Вона трималася осторонь гендерної політики, оскільки, за її словами, у тій сфері вона була досі «вибита з колії», але працювала над новими музейними залами, що мали літописати й представляти розквіт нового праворадикального «ідентитаризму», появу в Америці європейського екстремістського руху, що зародився з руху французької молоді, Покоління ідентичності нової правиці, а також організовувала заходи, присвячені расовій і національній ідентичності в рамках циклу, який назвала «Криза ідентичності», де заторкувалися здебільшого расові й релігійні проблеми, але найбільше уваги приділялося передовсім розкольницьким конвульсіям, що охопили Америку після тріумфу коміксного нарцисиста-зубоскала: та Америка, чий визначальний ексклюзивістський міф про місто на пагорбі валявся розтоптаний у стічній канаві фанатизму й расового та чоловічого супремасизму, була роздерта навпіл, а під зірваними масками американців виявилися обличчя Джокера. Шістдесят мільйонів. Шістдесят мільйонів. А ще дев’яносто мільйонів занадто байдужих, аби проголосувати.

Колись французи подарували нам у гавань статую, сказала вона, а тепер ось що вони нам шлють.

Ідентичність перетворилася на мітингове гасло неофашистів, тож Музей мусив змінитися, і Рія взяла на себе роль провідника цієї зміни. Ми розлінувалися, ствердила вона. Вісім років ми переконували себе, що прогресивна, толерантна, зріла Америка, уособлювана президентом, — це те, до чого вона доросла і так уже залишиться. І та Америка нікуди не поділася, але так само нікуди не поділася темна сторона, яка з ревом вирвалася з клітки й проковтнула нас. Таємною ідентичністю Америки зовсім не був супергерой. Виявляється, що це був суперлиходій. Ми опинилися у всесвіті навпаки і мусимо зацікавитися Америкою навпаки, щоб осягнути її природу й дізнатися, як знову її зруйнувати. Ми маємо навчитися, як піддурити Містера Міксізпітліка вимовити своє ім’я ззаду наперед, щоб він знову розчинився в п’ятому вимірі й світ повернувся до нормального стану. Ми також повинні зацікавитися собою й зрозуміти, чого ж ми так, курва наша мать, ослабли й збайдужіли і як нам переозброїтися й знову кинутися в бій. Хто ми такі? Хрін його знає.

Ну, добре, добре, подумав я, вже ледве в змозі витерпіти (хоч цього не показуючи) її тиради. На здоров’ячко. Я радий, що ти знову на ногах, роби все, що робиш, прапор тобі в руки. Єдине, чого я хотів, це вставити пальці собі у вуха й заволати: ла‑ла-ла-ла-ла. Єдине, чого я хотів, це щоб по телевізору не показували новин, щоб інтернет назавжди вийшов з ладу, щоб мої друзі були моїми друзями, щоб можна було ходити в гарні ресторани й на концерти гарної музики, щоб кохання перемогло усе і щоб Сучітра під дією якихось чарів повернулася до мене.

Тоді однієї самотньої ночі, страждаючи в ліжку, я пригадав слова, які сказав Нерон Ґолден після смерті моїх батьків. Наберися мудрості. Навчися бути чоловіком.

Наступного дня пополудні я з’явився в монтажній студії, де Сучітра з головою поринула в роботу. Побачивши мене, вона напружилась. Я серйозно зайнята, сказала вона. Я почекаю, відповів я. Я дуже пізно закінчу роботу, відповіла вона. Нічого, якщо я почекаю? — запитав я. Вона подумала. Можеш зачекати, якщо хочеш, відповіла. Ну, то я зачекаю, підсумував я. Вона відвернулася й не поглянула на мене упродовж наступних п’яти годин і сорока трьох хвилин, поки я мовчки стояв у кутку, щоб не перешкоджати. Коли вона нарешті почала згортати роботу, була за чверть одинадцята. Крутнувшись у кріслі, вона повернулася до мене лицем.

Ти дуже терпляче чекав, промовила без жодної неприязні. Це, певно, щось важливе.

Я кохаю тебе, сказав я і побачив, як виростають навколо неї захисні барикади. Вона нічого не відповіла. Комп’ютер дзенькнув, і на моніторі з’явилося діалогове вікно з повідомленням, що одна з її відкритих програм не дає комп’ютеру вимкнутися. З утомленим роздратуванням вона зітхнула, закрила програму й знову вимкнула комп’ютер. Цього разу успішно.

Іноді в крайніх станах якась — залежно від системи вірувань — внутрішня або вища сила наділяє людей даром мов, здатністю знайти потрібні слова в потрібну хвилину тією мовою, що здатна відкрити й зцілити зранене й відгороджене серце. Так і сталося в ту пізню годину серед темних комп’ютерних моніторів. Не лише мова, а й беззахисність, що стояла за словами. А за беззахисністю — музика. Перші слова, що впали з моїх вуст, не були моїми. А силу цим словам дало те, що я, якому ведмідь на вухо наступив, спробував заспівати, спершу незграбно, а потім із непрошеними слізьми на щоках, «Птаха на дроті», словами пісні присягаючись у своїй зрадницькій вірності й обіцяючи ґрунтовне виправлення. Не встиг я доспівати, як вона вибухнула сміхом, а за мить ми вже сміялися разом, плакали й сміялися, і все вже було гаразд, усе мало бути гаразд, і ми зі своїми зірваними голосами були пияками у власному опівнічному хорі й намагалися по-своєму вирватись на волю.

Пізніше, коли ми були разом у ліжку, я додав до магії цієї пісні більш прозаїчні думки. Минуло понад рік, відколи Джокер завоював Америку, а ми були досі приголомшені й проходили через етапи переживання горя, але тепер нам треба було об’єднатися й виставити на бій проти потворних сил: любов, красу, солідарність і дружбу. Протиставити цьому коміксу можна було лише людяність. Я не мав жодного плану, окрім кохання. Я сподівався, що з часом з’явиться якийсь інший план, але поки що були лише міцні обійми і взаємне передавання сили — від тіла до тіла, від рота до рота, від духу до духу, від мене до тебе. Були лише сплетені долоні й повільне привчання до того, щоб не боятися темряви.

Замовкни, цитьнула вона й потягнула мене до себе.

Народження у неділю й середу, сказав я їй. Моя інформація з М’янми про те, що таке поєднання приносить нещастя.

Відкрию тобі таємницю, сказала вона. Бірманським злим чарам заборонено в’їзд до Сполучених Штатів. Є такий список країн, чиї чари не мають права на в’їзд. Більшість, звичайно ж, мусульманські країни, але М’янма також занесена до списку.

Значить, поки ми в Штатах, нам нічого не загрожує?

З відпусткою за кордоном треба буде щось придумати, сказала вона.

Язики полум’я лижуть береги моєї історії, яка добігає свого кінця; цей вогонь гарячий і невідворотний, і він переможе.

Дім Ґолденів у ті останні місяці нагадував оточену фортецю. Сили, що її оточили, були невидимі, але кожна жива душа в будинку відчувала цих незримих ангелів або демонів невідворотного фатуму. І працівники почали по одному відходити.

Фільм, який тут відлунює, — це чи не найбільший шедевр великого Луїса Бунюеля. Його оригінальна назва, «Нещасливці з вулиці Провидіння», не є демонстративно релігійною — «провидіння» має не конче божественну природу, воно може бути всього лише метафорою, як і його колеги: карма, кісмет і фатум, отож персонажі, відібрані долею, можуть бути всього лише нещасними невдахами в лотереї життя — але поки фільм потрапив на кіноекрани під назвою «Ангел-винищувач», Бунюель, поза всяким сумнівом, встиг прояснити його значення. Коли я вперше побачив цей фільм у «IFC-Центрі», то був, певно, замолодий, щоб його зрозуміти. Поки в шикарному маєтку відбувається великий бенкет, уся прислуга під надуманими приводами кидає свої обов’язки й іде з будинку, залишаючи гостей із мажордомом зустріти те, що їх чекає. Я зрозумів це лише як сюрреалістичну соціальну комедію. Це було ще до того, як я дізнався, що бувають люди, які можуть відчувати наближення лиха, немов худоба, що передчуває землетрус, і що їхні позірно ірраціональні дії можна пояснити інстинктом самозбереження.

У домі Ґолденів не було жодного банкету, а прислуга не зникла за один вечір. Життя не наслідує мистецтва аж настільки рабським чином. Але поступово, упродовж кількох тижнів, на дедалі більший жах господині дому, працівники почали відходити. Майстер на всі руки Ґонзало пішов першим, просто не з’явившись на роботу одного понеділка, і відтоді його більше не бачили. У великому домі постійно потрібно було щось полагодити: забитий унітаз, перегорілі лампочки в люстрі, заклинені двері або вікно. Василіса відреагувала на зникнення Ґонзало дратівливим невдоволенням і кількома зауваженнями про мексиканську ненадійність, несхвально сприйнятими серед прислуги. Мажордом/управитель МакНеллі міг узяти на себе більшість Ґонзалових дрібних обов’язків, а коли чогось сам не міг зробити, то знав, кого треба викликати, тож ця відсутність не завдала якихось особливих незручностей господареві й господині. Але наступні відходи більшою мірою зруйнували щоденний розпорядок дня в домі. Василіса завжди була немилосердна до покоївок і нерідко доводила їх до сліз дошкульною критикою їхньої незмінно сумлінної роботи, і відколи вона зайняла своє місце в домі, у штаті прибиральниць часто відбувалися ротації, тож нікого не здивувало, що остання з них, молода бостонка ірландського походження, накивала п’ятами, заявивши: ні, вона не хоче жодної надбавки, вона просто хоче забратися звідси. У кухні дійшло до звільнення. Шеф-кухар Куккі вигнав свого помічника Джилберто через епідемію дрібних крадіжок. Коли почали зникати якісні кухонні ножі, Куккі викликав на розмову молодого аргентинця, який заперечив усі звинувачення і кинувся геть. Ти не можеш звільнитися, гукнув йому вслід Куккі, бо я тебе звільняю. МакНеллі намагався залатати дірки, звертаючись до агенцій з тимчасового працевлаштування та прохаючи своїх колег з інших фешенебельних домів позичити когось із незайнятих людей, тож домашнє господарство якось із горем навпіл трималося. Але щури й далі втікали з корабля.