Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 75)
В епоху смартфонів, звичайно ж, цю подію зафіксовано на численних знімках та відео. Багато з них пізніше передано до відповідного підрозділу Департаменту поліції Нью-Йорка для детального аналізу, що міг би пролити більше світла на те, що сталося.
Але в домі Ґолденів того дня кілька людей потрапило у вогненну пастку. У домі розігралася велика драма, що закінчилася потрійною трагедією й одним дивом.
Згідно з непідтвердженими джерелами, кілька осіб чули, що на горішньому поверсі маєтку хтось грав на скрипці.
Коли я уявляю язики полум’я, які здіймаються так високо, що, здається, лижуть самі небеса, язики полум’я родом немовби з картини Ієроніма Босха, мені важко втриматися при тій вірі в добро, якій я себе присвятив, важко не відчути пекучого жару розпачу. Мені здається, що вони, язики, пожирають увесь світ, який я пізнав, у їхньому жовтогарячому жарі тане все, що було мені дороге, все, за що я мав боротися, що мав захищати й любити, як мене виховували. Здавалося, у вогні горить сама цивілізація, мої надії, надії жінок, надії на добро для нашої планети й на мир. Я подумав про всіх тих мислителів, котрих спалено на вогнищі, усіх тих, хто повстав проти панівних сил і догм свого часу, і відчув, що сам я й увесь мій знедолений рід скуті тепер міцними ланцюгами й оточені жахливим полум’ям: вогнем охоплений Захід, палає Рим, варвари не біля воріт, а всередині, наші власні варвари, яких ми самі вигодували, самі випестили й возвеличили, самі їм потурали — рівно настільки ж наші, як наші діти, вони піднімалися тепер, мов малі дикуни, щоб обернути на попіл світ, який їх виростив, і навіть підпалюючи його, стверджували, що насправді його рятують. Був це вогонь нашої погибелі, і потрібно буде з пів століття, а то й більше, щоб відбудувати те, що він знищив.
Так, я страждаю схильністю до перебільшення, цю давнішу хворобу я мушу лікувати, але ж іноді буває так, що й параноїка переслідують, іноді світ буває більш роздутим, перебільшеним, більш гіперболічно апокаліптичним, ніж могло би привидітися в найбільш нестримних мареннях апокаліптикам-гіперболістам.
Отож я бачив темне полум’я, темне полум’я пекла, що лизало священний простір мого дитинства, єдине місце в цілому світі, де я завжди почувався захищеним, завжди втішеним і ніколи загроженим — зачаровані Сади, і я отримав останній урок, засвоєння якого відділяє нас від невинності. Що безпечного простору не існує, що чудовисько завжди чатує біля воріт, а якась частка того чудовиська таїться також усередині нас і ми самі — ті чудовиська, яких завжди боялися, і яка б краса нас не огортала, як би нам не щастило з життям, із грошима, з родиною, з талантом чи коханням, наприкінці шляху палає вогонь, який пожере нас усіх.
В «Ангелі-винищувачі» гультяї на банкеті в Мехіко виявили, що їх утримує в салоні розкішного маєтку їхнього господаря, сеньйора Едмундо Нобіле, якась невидима сила. Послідовники сюрреалізму могли дозволити собі ухильність і химерність поезії. Справжнє життя в Садах було набагато більш прозаїчним. Нерона, Василісу, її бабцю в хустці й мого сина ув’язнила в будинку Ґолденів банальність, смертоносна шаблонність, убивчий реалізм вогню.
Якби життя було фільмом, я б дізнався про пожежу, помчав би туди на повній швидкості, мов супергерой, відбився б від рук, що намагалися мене затримати, кинувся б у полум’я і, поки довкола падали охоплені вогнем балки, виніс би звідти свого сина, міцно затуливши його руками. Якби життя було фільмом, він припав би головою мені до грудей і шепотів: Тату, я знав, що ти прийдеш. Якби життя було фільмом, фінальною сценою була б панорамна картина Ґринвіч-Вілидж, де в центрі кадру димівся б дім Ґолденів, я б віддалявся із сином, а у тлі наростала б якась відома пісня, наприклад, «Beautiful Boy» Джона Леннона, і поповзли б кінцеві титри.
Цього не сталося.
Коли ми з Сучітрою добралися до Макдуґал-стріт, було вже по всьому. Майкла МакНеллі забрали до клініки «Маунт Сайнай Бет Ізреєл», де його згодом допитають детективи нью-йоркської поліції, які знімуть із нього підозру в підпалі. Інші дорослі загинули, перш ніж рятувальники дісталися драбиною нагору; Нерон і бабуся надихалися диму, вчаділи, і їх уже не добудилися. В один момент емоції сягнули піку. Прекрасна пані Ґолден, Василіса, з’явилася у горішньому вікні, тримаючи в руках майже чотирирічну дитину, вигукнула: «Господи, врятуй мого сина», — і, перш ніж хтось зумів до неї добратися, жбурнула дитину з вікна якомога далі від вогню. Один із пожежників, що прибули на місце події, Маріано «Мо» Васкес, тридцять дев’ять років, який виявився кетчером місцевої бейсбольної команди зі Стейтен-Айленда, кинувся вперед, якраз щоб упіймати закіптюжену дитину — «наче футбольний м’яч», сказав він пізніше перед телекамерами, а тоді вдихнув повітря в хлопчикові легені, й до того повернулося дихання.
— Він трохи покашляв, а потім закричав і розплакався. Чоловіче добрий, це було красиво. Просто чудо, слухай, просто чудо, а оце я дізнався, що хлопцю завтра виповниться чотири роки, цього малого, їй‑бо, береже ангел-охоронець. Це все так прекрасно, так чудесно, і я дякую Всемогутньому, що опинився в потрібний час у потрібному місці.
Після того Василіса при вікні повалилася навзнак, а разом із нею повалилися всі її сподівання, прагнення, інтриги; ніхто не заслуговує такого кінця, яким би він не був у житті, а якийсь час по тому, як вона зникла з очей, із відкритого вікна бухав вогонь, і врятувати її не було жодної можливості. Звичайно ж, згодом вогонь загасили, обвуглені тіла й так далі, нема потреби все це розмусолювати. Дім треба було знести, а на його місці вибудувати новий. Від пожежі не постраждав жоден інший будинок.
Ось так завершилася історія дому Ґолденів. Вони мали себе за римлян, але це був лише витвір їхньої уяви. Їхні римські ігри, що сплодили їхні римські імена: просто ігри. Вони вважали себе королем і принцами, але жодними кесарями вони не були. Та в Америці дійсно народився один Цезар, його правління розпочалося, стережися, Цезарю, подумав я, люди підіймають тебе й несуть твій трон збудженими величальними вулицями, а потім кидаються на тебе, роздирають на тобі шати й настромлюють тебе на твій меч. Аве, Цезарю. Стережися березневих ід. Аве, Цезарю. Стережися SPQR,
Пральник.
Брудний одяг біля дверей. Мішок, набитий індійським одягом.
Я кинувся гарячково вишуковувати в інтернеті фотографії з місця пожежі, зняті на айфони відео, скрізь, де тільки можна було знайти, усе, що зняли професійні фотографи або запостила широка публіка. Натовп роззяв за захисними бар’єрами. Обличчя, що можна розгледіти за димом і водою. Нічого. Знову нічого. А тоді щось.
На одній фотографії двоє чоловіків з Південної Азії дивляться на пожежу, один із них ліліпут. Ніг його товариша не було видно, але я здогадався, що вони мають бути надзвичайно великі.
Час минає. Великі люди маліють, малі ростуть. Хтось зсихається на старість, тоді як інші сягають далі. Вони можуть витягнути руки й дістати місця та людей, до яких не могли дотягнутися раніше. Тут існують компанії, які можуть запропонувати допомогу компаніям звіддалік, полегшують подорожі, обирають плани дій. Блазні стають королями, колишні королі валяються в стічних канавах. Усе змінюється. Так влаштований світ.
Наступного дня в усіх новинах повідомлялося те саме. Проти нечистого на руку власника нерухомості висунуто звинувачення у спричиненні смерті через недбалість. Трагедія. І просто диво, що хлопчик уцілів. Справу закрито.
І ще одна історія, якою не проявили жодного зацікавлення американські медії й на яку я випадково натрапив, сидячи за комп’ютером. Смерть у далекій країні колись грізного боса південноазійської мафії. Пан Замзама Аланкар, у минулому хрещений батько впливового кримінального клану «З-Компанія», відійшов, щоб постати перед останнім судом. Непідтверджена інформація.
Над річкою стоїть світанкова імла, бухту перетинає китайська джонка з наставленими вітрилами, сріблясте сонце нависло над обрієм, а сонячні промені ковзають поверхнею води, мов камінчики. У скляному кутку за скляним столом ми сидимо зі скляними слізьми в очах, не знаючи, куди дивитися або як бачити. Внизу крізь цю ясність біжить рудоволоса жінка з діадемою на голові, немов королева, яка щосили втікає, вирвавшись від викрадачів. Ми з Сучітрою сидимо лицем до лиця, і пара, що здіймається від філіжанок із кавою, і дим від її цигарки утворюють у повітрі три хисткі стовпи.