Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 72)

Але якби людська природа не була загадкою, нам би не потрібні були поети.

Пізніше. Скажемо так, значно пізніше. Один мудрий чоловік колись припустив, що Мангеттен нижче Чотирнадцятої вулиці о третій годині ночі 28 листопада був Ґотемом, містом Бетмена; Мангеттен між Чотирнадцятою і Сто десятою вулицями у найясніший і найбільш сонячний липневий день був Суперменовим Метрополісом. А Спайдермен, цей вискочка, висів догори ногами в Квінз, розмірковуючи про владу й відповідальність. Усі ці міста, невидимі уявні міста, що простягалися поверх справжнього, оточуючи його й переплітаючись із ним: усі вони лишалися неторкнутими, попри те, що після виборів Джокер — із зеленим і сяйливим від тріумфу волоссям, зі шкірою білою, як у куклукскланівця, з губами, з яких скрапувала анонімна кров, — правив тепер ними всіма. Джокер таки став королем і жив у золотому домі в небесах. Містяни зверталися до шаблонних фраз і нагадували самі собі, що на деревах досі є птахи, небо не звалилося їм на голови й досі, досить часто, залишалося блакитним. Місто досі стояло на своєму місці. А по радіо і в музичних додатках, що звучали в бездротових навушниках безтурботної молоді, і далі пульсували ритми. «Янкіз» досі тривожилися через постійну зміну пітчерів, «Метс» досі грали не на повну силу, а «Нікс» досі несли на собі прокляття, що вони «Нікс». В інтернеті досі було повно брехні, а правда збанкрутувала. Найкращі втратили всю свою переконливість, тоді як найгірші сповнилися пристрасної енергії, а лють несправедливих лише оголила слабкість справедливих. Але Республіка залишалася більш-менш неушкодженою. Дозвольте мені це занотувати, оскільки це твердження часто лунало, щоб заспокоїти тих із нас, кого нелегко було заспокоїти. Це, певним чином, вигадка, але я її повторюю. Я знаю, що після бурі надходить інша, а за нею ще інша. Я знаю, що штормову погоду прогнозують навіки, щасливі дні проминули, нетерпимість тепер у моді, а вся система дійсно зманіпульована, тільки не так, як намагався нас переконати лихий клоун. Інколи лиходії перемагають, і що ж тоді робити, коли світ, у який ти вірив, виявляється паперовим місяцем, тоді як у небі сходить якась темна планета, що заявляє: Ні, це я світ. Як жити серед співгромадян і співгромадянок, якщо не знаєш, хто з них належить до тих шістдесяти з гаком мільйонів, які привели до влади жахіття, коли невідомо, хто з них належить до дев’яноста з гаком мільйонів, які знизали плечима й залишилися вдома, або коли твої земляки-американці говорять, що знання є проявом елітарності, а вони ненавидять еліти, а єдине, що ти маєш у своєму житті, — це твій розум, і тебе навчили вірити у чарівність знання — не ту маячню в дусі знання — сила, а знання — краса, і тоді через усе це: освіту, мистецтво, кіно — тебе починають ненавидіти, і породжене духом світу створіння підводиться і згорбатіло суне до Вашингтона, округ Колумбія, щоби там народитися. Особисто я постановив відступити в приватне життя — триматися за таке життя, яке знав раніше, за його щоденність і силу, і наполягати на спроможності морального всесвіту Садів пережити навіть найзапекліший напад. І тому нехай моя маленька історія дійде свого завершення, хай би який макронепотріб, штучні суперечності, жахіття, дурість, бридота й безчестя не оточували вас, коли ви читаєте ці рядки. Дозвольте мені запросити велетенського звитяжного зеленоволосого коміксного короля і його варту мільярдів доларів кінофраншизу на задній план — нехай за кермо автобуса сядуть справжні люди. Наше скромне життя — це, певно, все, що ми здатні осягнути.

Пригадую, як я розповідав Апу Ґолденові про свої сльози в ніч виборів 2008 року. Добрі то були сльози. Не менш рясні, та цілком протилежні сльози 2016 року змили всю ту доброту. У дійсному світі я засвоїв непрості уроки. Брехня може призвести до трагедії як на особистому рівні, так і у вимірі цілої країни. Брехня може перемогти правду. Але правда також небезпечна. Правдомовець може не лише проявити нетактовність і агресію, як я того дня в домі Ґолденів. Слова правди можуть нам коштувати того, що ми кохаємо.

Після того, як я розповів Сучітрі про дитину Василіси Ґолден, не було жодних довгих дискусій. Вона вислухала мене, потім перепросила й зачинилася у спальні. Через десять хвилин вийшла з сухими очима, цілковито пануючи над емоціями.

— Думаю, ти мусиш переїхати, що скажеш? — озвалася вона. — Причому негайно.

Я повернувся у свою стару кімнату в домі пана У Лну Фну. Якщо йдеться про наші з Сучітрою робочі взаємини, вона сказала, що готова й далі підтримувати задум мого художнього фільму, який після стількох років мав ось-ось отримати зелене світло, але поза цим ми повинні в майбутньому працювати окремо, що було більш ніж справедливо. Крім того, на мій подив і превелике збентеження, вона відразу ж вдалася в серію короткотривалих, але явно пристрасних любовних пригод із високостатусними чоловіками, рясно ділячись цим у соцмережах — від цього всього я, зізнаюся, просто випав у осад. Наскільки глибоким було її почуття до мене, якщо вона могла так швидко поринути в наступні інтрижки? Наскільки це все було по-справжньому? Такі думки не давали мені спокою, хоча глибоко-глибоко в душі я знав, що сам намагався перекинути провину, але цю провину неможливо було перекинути, вона міцно навалилася на мої плечі. Отож, це був не найкращий для мене період, але так, я нарешті довів до завершення свій фільм «Золотий дім», свій майже десятилітній нав’язливий задум — врешті він виявився драмою, повнокровною художньою картиною, а не докукомедією, бо сценарій, створений у лабораторії «Санденса», я цілком переписав — і авжеж, фільм, здавалося, сподобався тим, на чиїй думці мені залежало, і, еге ж, за сприяння одного італо-американського продюсера з Лос-Анджелеса, «Інерція Пікчерз» викупила права на прокат фільму в Північній Америці. Ця новина прокотилася професійним середовищем: згідно з ексклюзивною інформацією «Вераєті», фільм з’явиться на екранах і в мережі відео на вимогу в першому кварталі, а отже, це мала бути правда. Картина — це повнометражний художній дебют Унтерліндена в ролі сценариста й режисера. У скрутний час для незалежного кіно це був винятковий контракт. Як не дивно, коли я довідався про цю новину, то зовсім нічого не відчув. А що я мав відчути? Це лише робота. Найбільшою користю, яку це принесло, було те, що я міг дозволити собі винайняти помешкання.

Але переїхати в те помешкання означало втратити доступ до Садів, а в Садах щодня бавився мій син, навіть якщо підійти до нього було неможливо. Крім того, я прив’язався до пана У Лну Фну, який м’яко намагався втішити мене після втрати Сучітриного кохання. Він запитав мене, в який день тижня народився я, а в який Сучітра. Я не мав уявлення, але тепер існують сайти, де можна ввести дату й дізнатися день тижня, отож я дізнався, що це була неділя (у моєму випадку) й середа (у випадку Сучітри). Я сказав це пану У Лну Фну, і він відразу ж приклацнув язиком і похитав головою.

— От бачиш, от бачиш, — промовив він. — У М’янмі відомо, що це нещасливе поєднання.

Субота й четвер, п'ятниця й понеділок, неділя й середа, вечір середи й вівторок — такі пари були зурочені.

— Краще знайди собі когось із сумісним днем, — порадив він. — Для тебе, недільної дитини, кожен інший день пасуватиме. Але тільки не середа! Нащо вибирати один-єдиний день, що приносить нещастя! Найкращий шлях забезпечити собі нещасливе життя!

Як не дивно, цей забобон із протилежного боку земної кулі справді дещо мене втішив. Але в ті дні я одночасно втратив свою кохану і свою дитину, я тонув і хапався за кожну соломинку.

Робота горить у руках, коли життя йде шкереберть. Невже це закономірність? Самота й Горе — невже так називаються ворота Едему?

Тепер моя історія вийшла за межі фільму, і відмінності досить серйозні. У фільмі відставний індійський інспектор поліції відвідує старого лайдака з наміром убивства, і дійсно, витягує пістолет й вбиває його, а потім сам гине від пістолета, що чекав у сумочці російської дружини старого.

У тому, що я мушу назвати дійсністю, не минуло й двадцяти чотирьох годин, відколи пан Мастан вийшов із дому на Макдуґал-стріт, як він загинув, зіпхнутий з платформи метро під колеса потяга, на шляху до Пенсильванського вокзалу, звідкіля мав повернутися до своєї сестри у Філадельфію. Зловмисницею виявилася тридцятирічна жінка з Квінз південноазійської національності, яку майже відразу заарештували й висунули звинувачення у незапланованому вбивстві. Після арешту вона заявила:

— То був страшенно назойливий дід. Він вліз у сімейні справи.

У репортажі «Таймз» стверджувалося: «У поліції жінку описали як людину з емоційним розладом і повідомили, що лише місяць тому вона вигадала історію про те, що зіпхнула когось на колію». Швидко з’ясувалося, що історія та неправдива. Однак цього разу їй вдалося це здійснити. Всупереч твердженню жінки, не вдалося встановити жодного зв’язку між нею й загиблим чоловіком, тож слідчі зробили висновок, що такого зв’язку не існувало. Якась жінка з емоційним розладом штовхнула якогось чоловіка на смерть. Подальше розслідування видавалося зайвим. Навіть те мізерне життя, яким я жив, почало здаватися з кожним днем дедалі менш зрозумілим. Я не розумів нічого. Я став тим, ким завжди сподівався стати, але без кохання все перетворилося на попіл. Щодня я думав про те, щоб спробувати порозмовляти з Сучітрою, та вона в інстаграмі розповідала світові про нові стосунки, що ножем вбивалися мені в серце. А мій злочин, мій єдиний син, був прямо в мене під вікном, виростав у мене на очах, вивчав нові слова, формував характер, а я не міг бути до цього хоч якось причетним. Василіса ясно дала мені зрозуміти, що коли я наближуся до нього ближче, ніж на п’ять метрів, вона звернеться до суду й доможеться для мене заборонного припису. Тож я залишався біля вікна свого бірманського наставника й страждально глипав на плоть від моєї плоті, що наближалася до свого третього дня народження. Можливо, мені краще було б залишити Сади й розпочати нове життя деінде, наприклад, у Ґрінпойнті чи на Мадагаскарі, або в Сичуані, або в Нижньому Новгороді, або в Тімбукту. Інколи мені снилося, що з мене здерли шкіру і я блукаю голий і без шкіри невідомим містом, якому глибоко начхати на мої сни. Я снив, що піднімаюся сходами в якомусь знайомому будинку, і раптово усвідомлював, що в кімнаті нагорі, куди ось-ось увійду, на мене чекає чоловік із мотузяною петлею й моє життя увірветься. І все це тоді, коли я після десятилітньої праці прокинувся знаменитим і на мене посипалися вигідні пропозиції режисури гіп-гопових відеокліпів, реклам автомобілів, шістдесятихвилинних серій гучного телесеріалу, а навіть другого художнього фільму. Усе це було без сенсу. Я збився з курсу й тепер кружляв у своїй бляшанці в порожнечі.