Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 71)
Долоня Рії спочивала на плечі Василіси, застерігаючи: не чіпай пістолета.
Пан Мастан звівся на ноги й схилив голову. А коли він повернувся до дверей, Нерон рвонувся вперед із глибини дивану, де сидів, і потворно, жахливо загорлав на всі легені.
Ти прийшов до мене додому і так до мене говориш перед моєю жінкою?
Відставний поліціянт завмер на місці, спиною до Нерона, досі тримаючи капелюх у руці.
Падлюка! — заверещав Нерон. Біжи! Це ти тепер покійник.
Коли на місці дії з’являється поліціянт, кіноглядачі інстинктивно розслабляються, очікуючи, що за злочином прийде правосуддя, щоб добро перемогло. Але перемога правди над кривдою не є чимось, визначеним наперед. В іншому фільмі Гічкока, «Психо», наш жах породжений тим, що вмирають не ті, хто треба. Джанет Лі — найбільша зірка у фільмі, але не минає ще й половини фільму, як вона — ааа! — гине в душі. Коли з’являється детектив, Мартін Болсам — симпатичний, упевнений, надійний Мартін Болсам, такий професійний, такий обнадійливий, наша напруга спадає. Тепер усе буде добре. І тоді, ааа! Він також гине. Нотатка для себе: більш моторошно буває, коли вмирають не ті, хто треба.
Відставний детектив, інспектор Мастан, колишній працівник Бомбейського відділу кримінальних розслідувань. Чи ми повинні очікувати, що з ним станеться щось жахливе?
І останнє зауваження щодо пана Гічкока. Так, він полюбляв з’являтися в епізодичних ролях у своїх фільмах — він говорив, що це змушує глядачів уважніше стежити за екраном, щоб побачити, коли і як це трапиться, але також, дуже часто, він розправлявся зі своїм камео на початку фільму, щоб його очікування не розсіювало уваги глядачів. Я це все говорю, тому що тепер — як творець авторського кіно, що працює над своїм фільмом (хоч це звучить занадто пафосно, беручи до уваги, що йдеться великою мірою про дебютний проєкт), — я повинен записати, що коли споглядав — безмовно відігравав — щойно описану сцену, в мені почало закипати щось нестримне. В ту годину видавання таємниць я видав власну.
Так, мені притаманно приховувати свої почуття. Я замикаю їх або сублімую в кінематографічні відсилання. Навіть у цю вирішальну мить моєї оповіді, коли я виходжу з тіні під світло центрального прожектора, то намагаюся (безуспішно) втриматися від згадки про пізній шедевр Куросави «Ран», у якому, так би мовити, короля Ліра посватано з леді Макбет. На цю думку мене наштовхнули певні слова інспектора Мастана.
Він назвав себе «довірливою, беззахисною старою людиною» і цим самим — свідомо чи ні — майже зацитував прибитого горем шекспірівського короля. Прошу тебе, не смійся з мене, благає Лір. Я — довірлива, недужа, беззахисна стара людина… Я боюся навіть, чи не зламався розум мій[50]. Він сидів на дивані, на своєму останньому троні, викрикуючи свою старечу ненависть. Старий днями, що відібрав життя у своїх синів, але знищила його, на відміну від Ліра, не їхня ворожість, а їхня загибель. А перед ним така ж потворна в моїх очах, як леді Каеде в «Рані», Куросавина леді Макбет, стояла Василіса Ґолден, мати його четвертої, єдиної вцілілої — і лише гаданої — дитини, з пістолетом у сумочці й вогненним блиском в очах. А я, блазень, розпочав свій монолог, який відкриє правду. Так, начебто я не розумів, що моя роль лише другопланова. Так, нібито я міг, як інспектор Мастан, стати зіркою принаймні в одній сцені.
Я встиг зненавидіти другу пані Ґолден за її гоноровість, за те, як вона відкинула мене, немов використану хустинку, після того, як я виконав її план, за пістолет у її сумочці, за святенницьке поклоніння копії ікони, за липову бабцю в хустці, за ту незаперечну правду, що всі її вчинки, кожен жест, кожен відтінок голосу, кожен поцілунок, кожні обійми — усім цим рухало не щире почуття, а холодний розрахунок. Мудрість павука, мудрість акули. Вона викликала огиду. Я ненавидів її й хотів завдати їй кривди.
У британсько-індійській манері говорити відставного інспектора поліції, у його твердому самоконтролі, у його голосі, що не піднімався навіть тоді, коли прирікав Нерона Ґолдена на вічне прокляття, я упізнав якусь частинку себе. Може, Сучітра дійсно мала рацію, коли ствердила, що кожен персонаж моєї історії є якоюсь стороною моєї природи. Звісно ж, я чув себе не лише в стриманості почуттів пана Мастана, але й, у цю мить, у Нероновому вереску немічного маразматика. Маразматиком я не був, ще не час, але про безсилля дещо знав. Навіть тепер, коли я постановив звільнити свій язик від накладених Василісою пут, то зрозумів, що найбільше правда заболить мені самому. Та я все одно її відкрию. Коли Рія подзвонила й покликала мене до дому Ґолденів —
Над нами нависли вибори, і Сучітра з властивою їй невтомністю зголосилася засісти за телефон, а потім, у вівторок, піти в народ активізувати виборців. Вона мала бути першою, з ким би я сів, щоб спокійно зізнатися, пояснити, висловити свою любов і благати пробачення. Їй належалося від мене принаймні це, а замість того я звівся дибки у вітальні Ґолденів, відкривши рота, а на моїх губах тремтіли фатальні слова.
Ні, самих тих слів тут наводити не потрібно.
Наприкінці неперевершеної «Пісні дороги» Сатьяджіти Рая можна побачити сцену, яку я вважаю найвеличнішою в історії кіно. Гарігар, батько маленького Апу та його старшої сестри Дурґи, що залишив їх у селі разом із матір’ю Сарбаджаєю, а сам подався до міста, щоб спробувати заробити трохи грошей, повертається — досягнувши успіху — з подарунками для дітей, несвідомий того, що за час його відсутності юна Дурґа захворіла й померла. Він застає Сарбаджаю на пайолі, ґанку їхнього дому, занімілу від горя, нездатну запросити його в дім чи відповісти на його слова. Він нічого не розуміє й починає показувати їй подарунки для дітей. І тоді в одну надзвичайну мить ми бачимо, як змінюється його обличчя, коли повернута спиною до камери Сарбаджая повідомляє йому новину про Дурґу. У цей момент Рай, усвідомлюючи всю неадекватність діалогу, нарощує музику, яка заповнює всю звукову доріжку, — висока прониклива музика тар шехная виплакує горе батьків промовистіше, ніж будь-які слова.
Я не можу запропонувати жодної музики. Пропоную натомість лише тишу.
Коли я сказав те що мав сказати, Рія перетнула кімнату й спинилася переді мною. Тоді, піднявши праву руку, вона щосили ляснула мене в ліву щоку. Це за Сучітру, сказала вона. Потім тильною стороною долоні вона ще сильніше вдарила мене в праву щоку й промовила: це за тебе. Я стояв мовчки й не рухався.
Що він сказав? — зацікавився Нерон у своєму ранковому запамороченні. Про що він говорить?
Я підійшов до нього, опустився навпочіпки, подивився йому в очі й сказав це знову.
Василіса кинулась на мене, охоплена байронічною люттю, ніби вовк на кошару, та перш ніж вона мене доскочила, я побачив вогник в очах старого, і ось він знову був із нами, меткий владний чоловік, що повернувся із затуманеного вигнання й знову увійшов у власне тіло.
Приведи хлопця, звелів він дружині. Вона похитала головою. Не треба його в це втягувати, сказала вона.
Приведи його зараз же.
А коли принесли малого Веспу — Василіса тримала його на руках, її супроводжувала закутана в хустку бабця, й обидві жінки повернулися дещо боком до господаря дому, затуляючи дитину, — Нерон уважно, ніби вперше, подивився на хлопця, потім на мене, потім знову на нього й ще раз на мене, і так багато разів, аж доки малюк, без якоїсь видимої причини, але відчуваючи, як то вміють діти, критичність ситуації, не вибухнув гучним плачем. Василіса махнула старій:
Так, мовив Нерон. Я бачу. Більше він не сказав нічого, але мені здавалося, що я бачу, як у нього над головою витають жахливі слова, які подумала колись Емма Боварі про свою доньку Берту.
Нічого ти не бачиш, заперечила Василіса, посунувши в його бік.
Помахом руки Нерон Ґолден зупинив її. Тоді, опустивши руку, плюнув на тильну сторону долоні.
Розкажи мені все, звернувся він до мене.
І я розказав.
Я не мушу цього всього вислуховувати, заявила Рія і вийшла з дому. Я відмовляюся це все вислуховувати, мовила Василіса й залишилася в кімнаті, наслухаючи.
Коли я закінчив, він на тривалу мить задумався. Тоді промовив упевненим тихим голосом: Тепер ми з дружиною маємо поговорити на самоті.
Я повернувся, щоб іти, але, перш ніж залишив кімнату, він сказав щось дивне.
У разі, якщо з нами обома щось станеться, я призначаю тебе опікуном хлопця. Сьогодні правники підготують усі необхідні папери.
Нічого з нами не станеться, заперечила Василіса. Крім того, зараз вихідні.
Тепер ми поговоримо наодинці, відповів Нерон. Будь ласка, проведи Рене.
Коли я йшов по Макдуґал-стріт у бік Г’юстон-стріт, адреналін випарувався з мого тіла, і мене охопив страх за майбутнє. Я знав, що необхідно зробити, чого не міг тепер уникнути. Я намагався подзвонити Сучітрі. Голосова пошта. Надіслав їй есемеску: