Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 70)

(Це піднімає цікаве питання: чи Шекспір знав, що він Шекспір? Але про це іншим разом.)

(Ані в кінематографу, ні в художньої прози немає своєї музи. У такому разі найбільш «придатною» музою могла би бути Калліопа — якщо те, що я творив, можна було вважати кіноепопеєю — або Талія, якщо комедією, або ж Мельпомена, якби я спромігся зіп’ятися на вершини, яких вимагає трагедія. Та це не так важливо. Не звертайте уваги.)

Нехай це все розіграється, сказав я. Послухаймо, що має сказати відставний поліціянт.

Драма часто заскакує драматурга зненацька. Щось має трапитися, а я не знаю, що саме, сказала Рія й покликала мене на допомогу, та от про що жодне з нас не здогадалося: тим чимось, що мало трапитися, був я.

Ми повернулися до будинку Ґолденів, де у великій вітальні, що виходила в Сади, в нас на шляху стала Василіса, що в одній руці тримала свого малого сина — мого малого сина — мого сина! — а в іншій пістолет. Невеличкий, перламутрове руків’я, золоте дуло. Дівчина з золотим пістолетом. У шовковій із рожевим відтінком нічній сорочці, поверх якої був накинутий довгий до підлоги мереживний пеньюар, вона нагадувала якусь італійську кінозірку — Моніку Вітті чи Вірну Лізі, я не був певний котру. Але пістолет був явно ґодарівським акцентом. Я згадав його героїню-вбивцю в «П’єро», яка заколола ліліпута ножицями в шию. Я не мав жодного бажання стати наступною версією цього карлика. Я навіть підняв руки. Заграй цю сцену, подумав я. Рія дивилася на мене, немов на божевільного.

Доброго ранку, Василісо, промовила Рія нормальним, зовсім не кінематографічним голосом. Опусти, будь ласка, цю штуку.

Що ви робите в моєму домі? — запитала Василіса, не опускаючи зброї. (Принаймні вона не відступала від сценарію.)

Мене покликав Нерон, пояснила Рія. Він хотів поговорити.

Він хотів поговорити з тобою?

Він дуже довго говорив. Скоро до нього прийде один чоловік.

Хто прийде? Чому мене ніхто не попередив?

Я прийшов, бо Рія непокоїться, сказав я. Через того чоловіка.

Ми всі його зустрінемо, сказала Василіса. Загадка розв’яжеться. Вона сховала пістолет до сумочки, де він зазвичай зберігався.

Перехід. Далі серія швидких кадрів, що зображають проминання часу, аби показати кепський стан Нерона. У нього невпевнена постава, голос і жести.

Коли вона збудила чоловіка, Нерон почувався не найкраще. Від ясності його довгої нічної промови не лишилося й сліду. Він говорив невиразно й плутано, немовби зусилля спогаду вимотало його до кінця. Василіса допомогла йому зайти до спальні й кинула:

— Душ.

Після того, як він прийняв душ, вона звеліла:

— Вдягнися.

Після того, як він одягнувся, вона мовила:

— Взуйся.

Він виглядав жалюгідно.

— Я не можу зав’язати шнурків, — заперечив він.

— Це капці, — мовила вона. — Взуйся.

Після того, як на його ногах опинилися капці, вона протягнула йому жменю пігулок.

— Ковтай, — наказала.

Після того, як він проковтнув, вона звеліла:

— Розкажи мені.

Він похитав головою.

— Один чоловік із минулого, — промовив.

Єдина причина, чому я щось знаю про капелюхи від «Борсаліно», це те, що мої батьки полюбляли по-дружньому сперечатися, насолоджуючись самим процесом більше, ніж результатом, про те, чи славетні федори можна зарахувати до їхньої колекції бельгійських знаменитостей. Фірма з виробництва капелюхів «Борсаліно» міститься поза межами Бельгії. Вона розташована в місті Алессандрії в італійському П’ємонті, що лежить у алювіальній долині між річками Танаро й Бормідою у віддалі близько сімдесяти п’яти кілометрів від Турина. Про капелюхи «Борсаліно» я знаю три речі: вони надзвичайно популярні серед юдеїв-ортодоксів; вони увійшли в моду після того, як Ален Делон і Жан-Поль Бельмондо з’явилися в цих капелюхах у гангстерському фільмі 1970 року, що отримав від них свою назву; і що їх шиють із повсті, а повсть виготовляється з хутра бельгійських (ага!) кролів.

Той Мастан, відставний поліціянт, сидів на тому самому стільці з прямою спинкою у вітальні дому Ґолденів, який раніше займав убивця Кінскі, і, здавалося, дещо стривожився, побачивши перед собою, окрім Нерона, також насуплену Василісу й нас із Рією. Настав кінець тижня, тож багато з домашніх працівників мали вихідні. Не було Патяк, не було Метуші. Відсутній був майстер на всі руки Ґонзало, як і мажордом Майкл МакНеллі та шеф-кухар Сандро «Коржик» Куккі. Я сам відчинив вхідні двері й впустив інспектора. Вродливий чоловік! Сивоволосий, на восьмому десятку, як і Нерон, але трохи молодший, він виглядав у профіль так, наче послужив моделлю для меморіалу Скаженому Коню в Південній Дакоті. Тільки-от його кремовий костюм був ніби прямо вийнятий із якогось фільму з Пітером О’Тулом, а краватку в скісну червоно-золоту смужку гордо зав’язав би на собі кожен англійський джентльмен. (Лише пізніше, дослідивши це докладніше, я з’ясував, наскільки гордо. Краватка Мерилебонського крикетного клубу була вельми жаданим об’єктом у середовищі крикетистів.) Він сидів дуже рівно, випрямивши спину, і крутив капелюх «Борсаліно» на коліні. Якусь мить панувала ніякова тиша. Тоді він заговорив.

Я приїхав до Сполучених Штатів з трьох причин, сказав він. По-перше, відвідати мою сестру у Філадельфії. Її чоловік має успішний бізнес із вторинного перероблення пластикових пляшок. Ось як в Америці заробляються великі статки. Треба знайти якусь чудову ідею й за неї вчепитися. Професор Айнштайн любив повторювати, що знайшов лише одну чудову ідею. Але в його випадку це була природа Всесвіту.

Нерон був у найбільш придуркуватому зі своїх станів: неуважний, очі бігали, мугикав собі під носом якусь мелодію.

Друга причина — я хотів відвідати могилу П. Ґ. Вудгауза, продовжив Мастан. (Це привернуло мою увагу. Вудгауз, якого обожнювали мої батьки і я сам. Вудгауз, який спав мені на думку також тоді, коли на цьому стільці сидів Кінскі.) Пан Вудгауз дуже популярний у нашій країні, сказав Мастан. Його надмогильна плита має форму мармурової книжки, на якій вирізьблені імена його персонажів. Втім, моєї улюблениці серед них немає. Панна Меделін Бассет, яка вірила, що зірки — це Господній вінок із маргариток. Але вона — другорядний персонаж. Як я. Так само. Я завжди грав суто другопланову роль.

Мій чоловік не в найкращій формі, жорстко заявила Василіса. Якщо ви прийшли в якійсь справі, прошу швидше її викласти.

О, пані, так, у справі. Потерпіть ще трішки. Є справа позірна і справа справжня. Позірна — це те, що я сказав йому телефоном. Слово попередження. Але цей добродій підкутий у житейських справах. Мабуть, немає потреби попереджати його про те, що він уже й так знає. Спільнота наших людей в Америці розрослася, шановна пані, тепер вона може похвалитися й переробниками пластикових пляшок, а ще, моя пані, геніями нових технологій, обсипаними нагородами акторами, завзятими юристами, політиками найрізноманітніших мастей, дизайнерами моди, а також, шановна пані, злочинними угрупованнями. Мені прикро це казати. В Америці слово мафія має специфічні італійські відтінки, тож краще його уникати й називати банди нашого народу іншими словами. Погодьмося, що вони ще невеликі, вони лише зародки того, що в італійців зветься кланами, а наш народ називає ґарані, домогосподарством, а останнім часом — компаніями, популярним у нас на батьківщині терміном. Однак, ці американські компанії, ці нові домогосподарства відзначаються великим запалом, мають значний потенціал швидкого зростання. Є ще певні заходи, спрямовані на підтримку батьківщини, зацікавлення глобалізацією, спільною діяльністю. Наші люди в США бажають допомагати своїм землякам на батьківщині, сприяти різній діяльності тут в обмін на подібне сприяння в нашій країні. Усе змінюється, шановна пані. Час минає. Колись неможливе тепер стає можливим. Ось ці питання я прагнув обсудити з цим добродієм, але тепер, коли зустрівся з ним віч-на-віч, переконався, що це зайве. Може, він свідомий цього, а може, ні. Може, це його зацікавить, а може, ні. Може, його інтелект зберіг здатність аналізувати загрозу й ризик, а може, її втратив. Це не моя справа. Тепер я це бачу.

Отож, шановна пані, завдяки вашій терплячості ми дійшли тепер до справи справжньої. Справжня справа полягала в тому, щоб кинути погляд на цього добродія й подивитися, що такий погляд у мені викличе. Це чоловік, який уникнув суду за численні злочини. За свою участь у ганебних злодіяннях, шановна пані. Це чоловік, який майстерно замітав за собою сліди, який за допомогою грошей і розвідницьких методів затер усі зв’язки між собою й тими численними справами, які не піддаються опису. Я обіцяв сказати йому імена вбивць його сина, але він, звичайно ж, уже їх знає, він багато років утримував із ними теплі стосунки, поки вони не обернулися проти нього. Спецслужби цієї великої країни могли б виявити зацікавлення цими справами, і, думаю, я міг би їх зацікавити, та, боюся, без доказів я виглядав би в їхніх очах довірливою, беззахисною старою людиною, хоч колись, у далекій країні, я був їхнім колегою по фаху. Цілком можливо, що, поглянувши на цього чоловіка, я захотів би взяти справу в свої руки, хоч ми вже обидва далеко не молоді. Можливо, я хотів би вдарити його в обличчя, хай би як безглуздо виглядала бійка між двома стариганями. Не можна відкинути й такої можливості, що я хотів би його застрелити. Стрілець із мене досі хоч куди, шановна пані, а зброю в Америці роздобути нескладно. Але тепер, коли я дивлюся на цього чоловіка — чоловіка, якого ненавидів більшу частину свого життя, чоловіка, який був колись сильним, то бачу, що застав його в час його слабкості, і він не вартий моєї кулі. Нехай постане перед своїм Господом. Нехай стане перед судом і отримає заслужений вирок. Нехай прийме його пекло, й нехай він горить у пекельному вогні повік-віки. Отепер моя справа вирішена, і я дозволю собі піти.