Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 69)

Ми відріжемо твого члена.

І члени твоїх синів.

І запхнемо твоїй жінці до рота.

І я виїбу її ззаду.

А я спереду переріжу їй горло.

Ти вільний. Можеш іти.

Біжи швидко.

Поки ми не передумали.

Ця ідея з членами звучить непогано.

Спокійно, спокійно. Він тільки жартує. Бувай, дгобі.

Бувай.

Минуло п’ятнадцять років. П’ятнадцять років: довгий період, достатньо довгий, аби забути те, що хочеш лишити позаду. Його сини виросли, виросли і його статки, а тінь злочинного світу, тінь, що росте знизу, вже не падала на його дім. Людське життя ішло зі своїми злетами й падіннями. Його стратегія відходу була наготові, але в ній не було потреби, не було потреби лишати дому, роздирати його світ на дві частини й викидати одну з них геть. П’ятнадцять років. Достатньо довго, аби втратити концентрацію.

І тоді надійшов 2008 рік. А в серпні 2008 року, в аеропорту, коли Нерон стояв у черзі до в’їзного контролю, повертаючись із ділової подорожі до Нью-Йорка, він побачив привида. Привид стояв у сусідній черзі до паспортного контролю і вже не мав свого фірмового помаранчевого волосся. Тепер воно було чорним, як у всіх інших. Але якщо не брати до уваги волосся, це був точно він. Ворог суспільства № 2. Нерон дивився на Короткопалого із зачудуванням. Хіба його не могли схопити кожної миті чи вкласти на місці при спробі опору? Їхні погляди зустрілися, і він запитально наморщив лоба, дивлячись на мегабоса «З-Компанії». Короткопалий тільки показав йому відстовбурченого великого пальця (пальця, треба сказати, дуже маленького) й відвернувся. Вони наблизилися до віконець паспортного контролю. Службовці в уніформі детально розглядали документи в архібюрократичний спосіб, доведений до досконалості всіма дрібними індійськими чиновниками. А коли в черзі перед Короткопалим залишилася одна людина, трапився непоясненний збіг обставин. Усі комп’ютери в залі в’їзного контролю вирубились: бац! Отак. Усі екрани згасли. На якийсь час запанувало сум’яття, працівники імміграційної служби намагалися перезавантажити машини, а інші працівники бігали туди-сюди. Аварія комп’ютерної системи була настільки ж загадковою, наскільки повною. У чергах наростав неспокій. Врешті один із керівників імміграційної служби подав сигнал, і черги рушили; пропускали всіх, лише візуальна перевірка, Короткопалий пройшов контроль і зник, а через дві хвилини, коли Нерон підходив до свого віконця, бац! — усі комп’ютери знову ввімкнулися. «З-Компанія» не втратила хватки.

З якого дива Короткопалий ішов на такий ризик і повертався? Навіщо Замзама послав його? Ці думки займали Нерона до пізнього вечора, а о другій годині ночі він отримав відповідь, бо вперше за півтора десятка років його мобільний задзвонив у зашифрованій послідовності, що означала клопоти. Три дзвінки, перерва, один дзвінок, перерва, два дзвінки, перерва, за четвертим разом прийняти дзвінок. Так, мовив він. Голос Короткопалого в його вусі був, немов кігті диявола, що затягували в прірву. Ще один раз, сказав Короткопалий. Востаннє.

Західний округ Індійської берегової охорони був поділений на п’ять районів. Другий район, штаб якого містився в Мумбаї, нараховував три бази уздовж узбережжя: у Муруд-Джанджирі, Ратнагірі й Дагану. Кожна база мала в розпорядженні якусь кількість патрульних суден, що несли охорону вздовж берега й у відкритому морі, швидких і надшвидких патрульних суден і менших, ще швидших патрульних катерів і катерів-перехоплювачів. А ще — вертольоти й спостережні літаки. Але море широке і, при належній організації, якусь визначену ділянку можна було залишити без нагляду. Валіз для такої операції потрібно було чимало.

Що там цього разу.

Не питай. Просто підготуй, що треба.

А якщо я відмовлюся.

Не відмовляйся. У Дона підупало здоров’я. Сусіди не надто гостинні. Він дуже обмежений у своїх діях, фінанси вичерпуються. Він вважає, що часу в нього лишилося небагато. Він хоче здійснити цей останній великий чин. Він не має вибору. Сусіди наполягають. Є загроза вигнання.

П’ятнадцять років минуло. Я вже давно вийшов із гри.

Прошу до готелю «Каліфорнія».

Я в це не входжу.

Не відмовляйся. Прошу тебе по-доброму. Кажу тобі: будь ласкавий. Будь ласка: не відмовляйся.

Розумію.

23 листопада 2008 року десятеро бойовиків, озброєних автоматичною зброєю й ручними гранатами, випливли човном із ворожої сусідньої країни. У рюкзаках вони везли боєприпаси й важкі наркотики: кокаїн, стероїди, ЛСД, а також шприци. На своєму шляху вони захопили траулер, покинули свій човен, перетягнувши на борт траулера дві шлюпки, і вказали капітанові, куди він має пливти. Наблизившись до берега, вони вбили капітана й пересіли до шлюпок. Пізніше ніхто не міг зрозуміти, чому берегова охорона не помітила й не перехопила їх. Вважалося, що узбережжя перебуває під надійною охороною, але тієї ночі щось пішло не так. Коли шлюпки прибилися до берега 26 листопада, бойовики розділилися на малі групи й пробралися до обраних цілей: залізничного вокзалу, лікарні, кінотеатру, єврейського центру, популярного кафе й двох п’ятизіркових готелів. Одним із них був «Тадж-Магал Палас-енд-Тауер», де в надморській вітальні після сварки з чоловіком сиділа Неронова дружина, їла сендвічі з огірком і скаржилася подругам на свій шлюб.

Я нічого не можу сказати, мовила Рія.

Не говори.

Ви допомогли потрапити в місто бойовикам, які вбили вашу дружину.

Не треба нічого казати.

А потім ви втекли. Ви й ваші сини.

Треба ще щось додати. Після тих подій тіло гангстера Короткопалого було знайдене викинутим на якійсь вулиці в Донґрі. Він був заколотий ударами короткого ножа в горло. Його колишні компаньйони Довбешка й Дрібноногий розлютилися через замах, який знову поставив під загрозу «Компанію» та її діяльність. Це було їхнє повідомлення Замзамі Аланкару. Пізніше жертвою їхнього гніву став Апу. Вони вислали повідомлення мені. У ньому говорилося: ми знаємо, що ти до цього доклався, і ось наша відповідь. Це імена, які прийде мені сказати той чоловік, Мастан. Я їх уже знаю.

Тож ви відповідальний за смерть не тільки жінки, але й сина.

Усе, що я робив, я робив, щоб урятувати їм життя. Я вчинив усупереч собі, щоб захистити їх. Я король свого дому, але став прислужником. Пральником. Дгобі. Але ти правду кажеш. Я не зумів. Ти звинувачуєш мене, і я справді завинив, і доля покарала мене, забравши моїх дітей. Одна дитина загинула від рук моїх ворогів, друга — сама наклала на себе руки, одна від рук божевільного, але всі троє — моє покарання й мій вічний тягар, так, і їхні матері також. Життя дало мені урок, і я його засвоїв. На моїх плечах — тягар мертвих тіл моїх дітей і їхніх матерів, і цей тягар тягне мене до землі. Ти бачиш, доню, який я розчавлений — наче тарган під каблуком долі. Бачиш, який я розчавлений. І тепер ти знаєш усе.

І що мені тепер робити, коли я все дізналася?

З твого боку непотрібні жодні дії. Сьогодні вранці, рівно о дев’ятій, до мене на чай приходить ангел смерті.

Що б це означало, якби Джокер став Королем, а кажаниця втрапила до в’язниці. Поза Садами гиготіння лунало дедалі гучніше, більше нагадуючи вереск, і я не знав, чи то крики радості, чи люті. Я був водночас знесилений і переляканий. Можливо, я помилявся щодо своєї країни. Можливо, життя всередині бульбашки змусило мене вірити в речі нереальні або не до кінця реальні для того, щоб здобути верх. Що б узагалі що-небудь означало, якби трапилося найгірше, якби блиск упав із небес, якби брехня, злослів’я, потворність, потворність стали обличчям Америки. Що означала б моя історія, моє життя, моя творчість, історії американців старі й нові: історії родин із «Мейфлавер» і американців, гордо заприсяжених якраз вчасно, щоб встигнути долучитися до демаскування — демонтажу — Америки? Навіщо взагалі намагатися зрозуміти стан людства, якщо воно показало себе гротескним, темним, негідним? У чому був сенс поезії, кінематографу, мистецтва? Нехай хиріє доброта. Хай утрачається рай. Америку, яку я любив, звіяло вітром.

У той останній вікенд перед голосуванням я кепсько спав, бо в голові в мене крутилися отакі-от думки. Рія подзвонила до мене о п’ятій ранку, коли я лежав із широко розкритими очима й глипав на стелю. Тобі треба приїхати, сказала вона. Щось має трапитися — не знаю що, але я не можу бути тут сама. Старий заснув за столом, похилений уперед, опершись лобом у дерев’яну поверхню. Вона так само, як я, не могла заснути всю ніч. Але вона не була католицьким священником із гічкоківського фільму й мусила поділитися з кимось тягарем почутої розповіді, таємницями, які тепер належали також їй. Я пішов її зустріти, ще до світання ми сіли в Садах, і вона заговорила. Що я маю робити? — запитала вона. А що можна зробити? — відповів я. Та я вже знаю відповідь, тому що мене розпирав творчий захват; ця історія врятувала мене з прірви мого нічного розпачу. Це був елемент, якого мені бракувало, він став темним серцем мого фільму, великим одкровенням, самим його сенсом. Мистецтво є тим, чим є, а митці — злодії й шльондри, але ми знаємо, коли в нас линуть соки, коли невідома муза швидко шепоче нам на вухо: записуй, я не буду повторювати; і тоді ми отримуємо відповідь на всі охоплені сумнівами чому, що нуртують нас у наших нічних страхах. Я згадав, як Джозеф Файнс у ролі молодого Барда в «Закоханому Шекспірі» вискакує з-за столу, за яким пише — що? «Ромео і Джульєтту»? — і, зробивши непомітний піруетик, вигукує сам собі без жодного марнославства чи сорому: «Я геній!»