Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 67)
Він також терпіти не міг романтизації минулого в стилі пісеньки «Бомбей мері джаан», до чого був схильний Нерон.
— Того міста марень давно вже немає, — безцеремонно заявив він Неронові. — Ти сам забудував його вздовж і впоперек і поховав старе під новим. У Бомбеї твоїх мрій була сама любов, мир, світські настрої й жодних чвар, індуси з мусульманами
Султан Амір пізніше у своєму житті «прийшов до віри», але в нього вона мала більш містичний, суфістський характер. Замзама Аланкар до початку дев’яностих років став послідовником набагато більш полум’яної версії їхньої спільної релігії. Людиною, якій приписували цю глибоку зміну в Замзаминому світогляді й сфері зацікавлень, був проповідник-демагог на ім’я Рахман, засновник і секретар воєнізованої організації, що діяла в місті під назвою Академії Азхар і була покликана популяризувати думку індійського заводія з дев’ятнадцятого сторіччя, імама Азхара з Барейлі — міста, яке дало свою назву секті барелві, в якій проповідник Рахман був провідною постаттю. Академія здобула в місті розголос завдяки демонстраціям проти панівної партії, демонстраціям, які панівна партія називала «бунтами», але які демонстрували принаймні те, що Академія може вмент вивести на вулиці чималий натовп, а потім його розпустити. Нерон із жахом усвідомив, що Замзама почав повторювати, як папуга, всю демагогію, яку розводив Рахман, незрідка майже слово в слово. Деморалізація й занепад тих і тих. Злобна ворожість і виродження цих і цих. Необхідно з відкритим заборолом виступити проти тих і тих. Чисте й непорочне вчення цього й цього. Правильний погляд на те й те. Істинна слава й велич цього й цього. Наша відповідальність за визволення суспільства від того й того. Переваги геніального вчення цього й цього. Ми набагато більш стійкі, ніж ті й ті. Ми пропонуємо науковий підхід до життя на цьому й на тому світі. Цей світ — ніщо, лише ворота у велич потойбіччя. Це життя — ніщо, лише прочищення горла перед безсмертною піснею потойбіччя. Якщо від нас вимагається жертва, ми жертвуємо не більше, ніж прочищенням горла. Якщо від нас вимагається повстати, ми повстанемо з полум’ям справедливості в руці. Ми здіймемо праведну руку Бога, і вони відчують на своєму обличчі міцний удар.
— Якого біса, Замзамо, — звернувся до нього Нерон, коли вони зустрілися на борту «Кіплінга» — яхти в гавані, де Гармата волів проводити конфіденційні зустрічі. — Що на тебе найшло? Ти завжди справляв враження гуляки, а не богомола.
— Часи пустопорожніх балачок минули, — відповів дон із новою ноткою в голосі, яка видалася Неронові зловісною. — Теперішній час вимагає рішучого чину. І ще таке, дгобі: ніколи більше не блюзнірствуй у моїй присутності.
Це був перший випадок пониження Нерона зі статусу
Вечірки в Дубаї вже не відбувалися. Тепер у будинку за сталевими дверима лунало багато молитов. Для чоловіка Неронового темпераменту це видавалося дивацтвом. Певно, настав час, подумав він, трохи відсторонитися від «З-Компанії». Повністю відділитися буде неможливо з огляду на контроль мафії над будівельними профспілками, а ще більше над позапрофспілковою «іммігрантською» робочою силою, що стікалася до міста з усієї країни без документів і врегульованого правового статусу. Але він, мабуть, достатньо довго працював із грошима. Достатньо довго мав справу з розпилюванням, перекиданням і хавалою. Тепер він був повноправним магнатом і мав позбутися цих сумнівних інвестицій.
Замзамі він сказав:
— Думаю, я вже старію й не потягну роботи з грошима. Може, я міг би підучити когось, хто б мене замінив.
Замзама цілу хвилину мовчав. «Кіплінг» на якорі зі спущеним повислим гротом м’яко гойдався на воді. Сонце вже зайшло, і навколо них сяяли вогні затоки Бек-Бей — прекрасна дуга, на яку Нерон ніколи не міг надивитися. Тоді бос мафії перервав мовчання.
— Тобі подобається класичний американський рок-гурт «Іґлз»? — запитав він. — Ґленн Фрай, Дон Генлі, й так далі, й так далі, й так далі? — і, не чекаючи на відповідь, продовжив: — Прошу до готелю «Каліфорнія»…
Після чого, на превелике збентеження Нерона, дон затягнув — голосно, фальшиво, наповнюючи Неронове серце жахом:
— Виселитись можеш будь-коли, та виїхати — ні.
Це був початок великої темряви, промовив Нерон у темряві свого кабінету в домі Ґолденів. Після тієї розмови я опинився в пеклі. Точніше, в пеклі я був і раніше, але тоді відчув, як вогонь обпікає мені підошви.
Але знаєш, що в тій пісні, про готель, найсмішніше? Це геть неправда.
Бо питання, коли, куди і як виїхати, постало не тільки переді мною, а й перед ним.
Я тебе шокував, промовив він. Я тебе геть наполохав, а ти ще ж не чула найгіршого. Тебе налякало те, що я розповів, і в голові в тебе одне тільки питання. Ти кохала мою дитину. Мою бідолашну заплутану дитину. Ти кохала мою дитину і питаєш мене, питаєш мене без слів, я бачу в темряві по твоїх очах, що ти питаєш. Що було відомо моїм дітям.
Якщо йдеться про твого коханого, він ні в чому, що я досі розповів, не був замішаний. Він або ще не народився, або був малою дитиною. Що стосується інших, вони виростали у певному соціальному прошарку, в середовищі великого бізнесу у великому місті, і знали, чого це коштує. Не підмажеш — не поїдеш. Вони знали про мого Дона Корлеоне, знали. Але він був загальним улюбленцем. Для них усе це було нормально, як і для всіх. Їм також подобався світ кіно. Кінозірки в нас удома. Доступність товариства знаменитих акторок. Так, ніби вони самі вскочили на кіноекран. Це було приємно, а якщо там були також мафіозі, що з того — це ж і так усім відомо. Кого це обходило. У часи Султана Аміра ніхто нікого не засуджував. Та коли владу перейняв Аланкар, я намагався приховувати від них свою причетність. Чим менше вони знали, тим краще для всіх нас. Він був людиною іншого складу, і свою сім’ю я тримав осторонь від нього. Мій бізнес був моєю справою, я свідомий того, що з цим можна не погоджуватися, я ніколи не виправдовував і не захищав своїх рішень і вчинків, я лише стверджую. Твоєму хлопчику було сім років 1993-го і двадцять два 2008-го, коли ми переїхали до Нью-Йорка. Мушу визнати, що з усіх трьох він завжди був найбільш занурений у себе. Його війна точилася всередині, тепер я виразно це бачу. Його гармати були націлені на нього самого відтоді й аж до… Аж до. Тож від нього неважко було щось приховати. Те, від чого я його відгороджував, — не думаю, що він що-небудь знав. А ще найстарший хлопчик, мій надламаний хлопчик, його прозивали Гарпо — так, це місто бувало жорстоке; у нього теж велике питання його життя крилося в голові, питання без відповіді. З нього я теж знімаю відповідальність. Залишається Апу. Апу тоді називали Ґраучо. Апу, якщо чесно, думаю, все знав. Знав, але знати не хотів, і через те, думаю, з’явилися випивка, наркотики — щоб осліпити себе, оглушити, одурити. Я ніколи не говорив із ним про темні справи. Він сам мене не питав. «Якби мій батько був стоматологом, — сказав він мені якось, — то чи мене обходило б, скільки й кому він поставив сьогодні пломб і полікував каналів? От я й про тебе так думаю. Ти стоматолог, коли йдеш на роботу, а вдома ти батько. Ось що сім’ї потрібно від тебе. Не пломби, а батьківська любов».
Я дуже мало йому розповідав. Тільки те, що на поверхні, що всім було відомо. Хабарі, корупція. Такі дрібниці. Але, думаю, він здогадувався про серйозніше. Думаю, що саме звідти вся та розпуста, випивка, жінки й наркотики.
Там, у нас, він не був якимось митцем. Жив митецьким життям, але не етосом праці. Він належав до богеми, але прекрасне скло виготовляють у Богемії. Він ні до чого не прив’язувався, хіба що окрім сексу, і дозволь мені сказати, хоч тобі це може видатися вульгарним, перепрошую: наркотики нікого не чинять кращим коханцем, хіба що у власних очах. Тож він, певно, і на цьому полі особливо не відзначався. Після переїзду до Америки він зав’язав. (
Усі троє мали таку здатність: закрити книжку минулого й жити сьогоднішнім. Це щасливий дар. Сам я закриваю книжку сьогоднішнього й живу здебільшого в минулому.