Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 66)

(Я не експерт у сфері промисловості, відомої сьогодні під назвою «Боллівуд», але вона обожнює свої гангстерські фільми так само, як своїх гангстерів. Кіноман, що починає знайомство з цим усесвітом, міг би розпочати з «Компанії» Рама Ґопала Варми, «Перестрілки в Лохандвалі» Апурви Лахії, «Перестрілки в Вадалі» Санджея Ґупти або «Одного разу в Мумбааї» й «Одного разу в Мумбааї 2» Мілана Лутрії. Додаткова «а» в «Мумбааї» — це приклад нової нумерологічної фішки. Люди додають або віднімають голосні, щоб зробити свої імена, або, як у цьому випадку, назви своїх фільмів, щасливішими й успішнішими: Шобгаа Де, Аджей, Девґн, Мумбааї. Я нездатен прокоментувати, наскільки такі зміни ефективні.)

Фільмом, який продемонстрував усій галузі, що новий хрещений батько серйозно взявся за діло, була стрічка «Айбек» про Кутб-уд-діна Айбека, засновника Рабської династії, і про будівництво Кутб-Мінара. Високобюджетна історична драма була задумом усього життя одного з тузів Боллівуду, продюсера А. Каріма, і в ній мали заграти троє з-поміж «шістьох хлопців і чотирьох дівчат», як називали в живій мові мегазірок тієї епохи. За два тижні до початку знімального процесу Карім, сам мусульманин, отримав листа з повідомленням, що запланований фільм образливий для ісламу, оскільки в ньому новий правитель називатиметься рабом, і з вимогою анулювання проєкту або, як варіант, «оплати за дозвіл дефіс перепросини» розміром один крор[45] рупій уживаними банкнотами з перемішаними номерами, яку необхідно буде передати представникові «З-Компанії», що з’явиться в належний час. Карім негайно скликав пресконференцію й привселюдно висміяв Замзаму Аланкара та його банду.

— Ці філістери що, мають мене за фраєра? — вигукнув Карім, надаючи обом ф проривного звучання. — Ці неуки навіть не знають, що обидві назви династії — Мамлюцька й Гулямська — походять від слів, що означають «раб». Ми знімаємо видатний фільм, що стане віхою в екранізації нашої історії. Нас не спинить жодна зграя головорізів.

Через чотири дні невелика група озброєних до зубів чоловіків під проводом Замзамових помагачів Довбешки й Короткопалого вдерлася на захищений знімальний майданчик у Меграулі неподалік справжнього Кутб-Мінара, де збудовано надзвичайно майстерні декорації, і підпалила його. Фільм так ніколи й не зняли. Невдовзі після знищення знімального майданчика А. Карім поскаржився на пекучий біль у грудях і помер дослівно від розбитого серця. Лікарі, що робили розтин, ствердили, що цей внутрішній орган буквально розірвався на частини. Ніхто ніколи більше не глузував із Замзами Аланкара.

Нерон і далі запрошував Замзаму на свої домашні вечірки, на яких і далі збиралися вершки кіноіндустрії. Сам Замзама тим часом почав влаштовувати гулянки в небачених донині масштабах, перевозячи цілі літаки гостей до Дубаю — хто тільки туди не літав. Так, напевно, виглядали зоряні часи Аль Капоне: похмура чарівність, спокуса небезпеки, п’янкий коктейль зі страху й жадання. Про вечірки Замзами, на яких зірки виблискували в нічних шатах, писали в усіх газетах. Поліція тим часом хляпала вухами. А іноді вранці, після ночі святкових феєрверків, хтось грюкав у двері до продюсера, який відсипався після нічних надмірностей у каюті якоїсь із яхт «З-Компанії», ймовірно, на пару з якоюсь старлеткою, яка була занадто тупою, аби знати, що такий шлях ніколи, абсолютно ніколи не веде на вершину; за дверима стояв Довбешка або Дрібноногий із контрактом на підпис, згідно з яким продюсер передавав усі права на міжнародний прокат свого найновішого фільму на вкрай невигідних умовах, а для більшої переконливості до скроні йому приставлявся великий пістолет, а що дні галантності вже проминули, ніхто не казав голій старлетці в ліжку опорядитися й робити ноги. На передньому плані гулянка, на задньому вирішення питань — так це виглядало в «З-Компанії». Чимало боллівудських знаменитостей мусили звертатися по охорону поліції, а отримавши її, ніколи не були певними, чи її буде достатньо або чи не виявляться чоловіки у формі зобов’язаними перед Замзамою, і зброя, покликана захищати, не буде спрямована всередину, на замовника, замість назовні, у бік небезпечного непроглядного міста. А закон? Закон дивився на все це крізь пальці. Часом, щоб задобрити громадську думку, до в’язниці вкидали якусь дрібноту. Велика риба вільно плавала собі у морі.

Доню, доню, промовив Нерон. Я був серед них одним із найгірших, бо від мене ніколи нічого не вимагали. Я охоче займався їхніми грошима, а вони фінансово мене не кривдили, і я все це сприймав як належне, такий був природний плин речей у світі, думав я, і воно, певно, так і було, тільки-от сам світ був лихим місцем, пошукай собі кращого світу, ніж той, що ми створили.

Він не був жертвою рекету, але й не мусив. Погрози та невдалі й успішні спроби убивств у ті роки налякали його до смерті. Йому було що втрачати. У нього був дорогий маєток, його фірма зводила по всьому місту будинки, він мав дружину й синів. Він мав усі ті слабкі місця, яких шукав і потребував Замзама. Члени «З-Компанії» не мусили навіть нагадувати йому про ці слабкості, що поєднали Нерона й мафію невисловленими зв’язками. Ким він був для них? Вони мали брудну білизну, він брав на себе прання. Він був їхнім дгобі[46]. Вони дійсно так його кликали — ліліпут Довбешка, Короткопалий із помаранчевим волоссям і Дрібноногий, який насправді мав ноги невиданого розміру.

— Гей дгобі, — зверталися вони в телефон. — Маємо для тебе трохи прання. Прийди забери його на гат[47].

При зустрічі з ним вони клацали пальцями.

— Візьми ось, відмий, — командували вони. — Давай-давай.

Сам Замзама звертався до нього з більшою повагою, завжди вживаючи поруч із його іменем шанобливих звертань. Сагіб, джі, джанаб. Шанобливість була способом висловлення презирства. Ця шанобливість означала: «Ти, гівнюку, в мене у жмені, й не забувай про це». Неронові не треба було цього нагадувати. Він не був героєм. Він не хотів втратити свою родину чи пальці на ногах. Не було найменшої можливості, щоб він забув.

Негідники сипалися з кіноекранів, зістрибуючи в грандіозні, кінематографічних масштабів кінозали, йшли в атаку проходами й вибігали на вулицю, виблискуючи зброєю, а він мав якесь винувате відчуття, що відповідальність за це несла сама кіноіндустрія, що вона витворила цих потвор, надала їм лоску й повабу, і тепер вони завойовували місто. «Бомбей мері джаан», — подумав він, замугикавши цю пісню, Бомбей, моє життя, моє кохання, куди ж ви поділися: дівчата на Марін-драйв у прохолоді вечора з гілочками ясмину у волоссі; джазові джем-сейшни в неділю рано на Колаба-Косвей або в Черчґейті, де можна було послухати Чика Шоколада, саксофон Кріса Перрі й голос Лорни Кордейро; пляж Джугу, що його такі, як Нерон, оточили будинками; китайська їжа; прекрасне місто, найкраще місто на світі. Але ні, неправда: ця пісня, яка була для цього міста тим, чим був для іншої метрополії «Нью-Йорк, Нью-Йорк», завжди застерігала: це суворе місто, непросте для життя, і ця пісня теж була винна в тому, що шулери, головорізи, злодії й корумповані підприємці, про яких у ній співалося, висипалися з її рядків, немов актори з кіноекрана, і тепер вони наводили жах на порядних людей, як та наївна дівчина в пісні, що захищала велике місто, о серденько, як легко у цьому місті жить, та навіть вона застерігала: пильнуй, бо що посієш, те й пожнеш. Усе, що ти посієш, те й пожнеш.

(Так, це все через фільми, це все через пісню. Так, Нероне, звинувачуй мистецтво, звинувачуй розваги. Це набагато легше, ніж звинувачувати людей, справжніх акторів цієї драми. Набагато приємніше, ніж звинувачувати себе.)

Він продовжував це все: валізи, розпилювання, перекидання. Він навіть погодився стати одним із кінців ланцюга хавали, де передавалися величезні гроші, коли його «гарненько попросив» сам Замзама — з невеличким каскадом сагібів, джанабів і джі — одного вечора під час більярдної партії у клубі «Віллінґтон». Вони від мене ніколи нічого не вимагали. Не було такої потреби. Він був добровільним заручником Замзами. Він уявляв себе королем у тому місті, але насправді був лише скромним піхотинцем. Королем був Замзама Аланкар.

Та Нерон говорив не до кінця правду про вимагання. Він зізнався в цьому. Правда полягала в тому, що від нього ніколи не вимагали грошей. А вимагали чогось набагато-набагато гіршого.

Замзама, Гармата, не належав до сентиментальних людей. Одного разу, як стверджувала його легенда — був це чоловік, що надзвичайно ревно дбав про свою легендарність, — Дрібноногий викрав мафійного сутенера, званого Мишею Мусою, що чіплявся до деяких дівчат із їхнього товариства, наказав запаяти його в металевий контейнер у доках, а потім найняв судно, щоб відвезти його в найдальший закуток гавані й там відправити на морське дно. Через два дні мати Миші ридма ридала на телебаченні. Замзама сказав: «Дайте мені зараз же номер її мобільного», — хвилиною пізніше, поки вона ще давала інтерв’ю в прямому ефірі, подзвонив до неї. Ошелешена, вона прийняла дзвінок і у її вусі пролунав голос Замзами, що прорік: «Суко, твоя миша тепер стала рибою, а якщо ти зараз не перестанеш вити, то скоро сама перетворишся на кіму. Бубух!» Кіма — це м’ясний фарш. «Бубух» було улюбленою прощальною фразою Замзами, і кожен, хто чув її в телефоні, точно знав, хто говорить. Жінка як стій перестала плакати і більше в житті своєму слова не мовила жодному журналісту.