Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 30)

Отож вони, певно, саме слухали уривок, у якому Менелай розповідає про той день, коли Єлена прийшла до великого дерев’яного коня, запідозривши, що в ньому ховаються грецькі воїни, і з майстерною й звабливою оманливістю почала наслідувати голоси їхніх дружин (малюю собі в уяві, як вона звертається до них, витягуючи руку й еротично пестячи черево дерев’яної бестії), та так спокусливо, що Діомедові, самому Менелаєві й Уліссові запраглося в ту ж мить вискочити з коня, але Улісс стримав себе й товаришів, окрім Антікла, що поривався обізватися й так би й вчинив, якби не Улісс, котрий міцними руками затиснув рота йому і тримав так[26], і, згідно з деякими версіями цієї історії, задушив його до смерті, щоб захистити захованих греків. Так, певно, цей безсмертний момент дзвенів у їхніх вухах, коли металева труба, що лежала на дорозі просто лежала собі металева блядська труба впала з вантажівки а водій що спинився ні він хоч знав про це ні певно не знав чи він вантаж свій хоч закріпив як треба де там блядь закріпив бо на дорозі металева труба на смузі для автомобілів з пасажирами бо це були мої батьки мої кохані мої єдині а вони не з тих що ганялися ні сер вони воліли котитися собі порядною багатосмуговою дорогою без з’їздів без в’їздів по смузі позначеній ромбом бо чого та все одно чого тільки цього разу хуй там було безпечно бо металева труба котилася

по дорозі

Я наближаюся до найжахливішого й маю відпочити, щоб зібратися з духом і, може, напишу трохи пізніше.

Ні.

Ніякого пізніше.

Тепер.

Труба мала два метри. Вона вкотилася під колесо іншої машини й потрапила, як писалося в рапортах, під косий удар. Труба крутнулася, якимось чином підскочила й полетіла перевертом, так що втелющилася в лобове скло машини моїх батьків і ударом у голову вбила батька на місці. Некероване авто вискочило зі смуги для автомобілів з пасажирами на смугу швидкісного руху й потрапило в масштабне зіткнення, в якому загинула також моя мати. Щоб видобути їх із машини, рятувальникам довелося посилати по гідравлічні різаки, але обоє вже не жили. Їхні тіла доставили до університетської лікарні Норт-Шор у Плейнв’ю в окрузі Нассо, де відразу було підтверджено смерть обох. Опівночі, ледве я встиг боязко освідчитися Сучітрі Рой у пабі в британському стилі на розі Блікер-стріт і ЛаҐвардія-плейс і дізнатися майже цілком непередбачувану новину, що вона також живить до мене глибокі почуття, як мені подзвонили.

На чималий період того року я майже зовсім перестав думати. Я був здатен чути лише громоголосе биття величезних крил ангела смерті. Мене врятували двоє людей. Однією була моя нова кохана, геніальна, віддана Сучітра.

Другим був пан Нерон Ґолден.

З типовою для них дбайливістю — ЩО ЗОВСІМ НЕ ВРЯТУВАЛА ЇМ ЖИТТЯ, ХІБА НІ, НЕДБАЛІСТЬ ІНШИХ ПЕРЕКРЕСЛЮЄ НАШУ ДБАЙЛИВІСТЬ, НЕДБАЛІСТЬ ТРУБИ, ЩО ПІДСКАКУЄ ДУБАЛА І ВРІЗАЄТЬСЯ В ЛИЦЕ МОГО БАТЬКА, ЯКОГО МОЄ ЛИЦЕ Є ЛИШЕ БЛІДИМ ВІДЛУННЯМ, МИ, ЩО ПРИХОДИМО ЗГОДОМ, Є ЛИШЕ ПІДРОБКОЮ ТИХ СПРАВЖНІХ, ЩО БУЛИ НАШИМИ ПОПЕРЕДНИКАМИ Й ВІДІЙШЛИ НАЗАВЖДИ, ПО-ДУРНОМУ, БЕЗ СЕНСУ, ВБИТІ ВИПАДКОВОЮ ТРУБОЮ, АБО БОМБОЮ В НІЧНОМУ КЛУБІ, АБО ДРОНОМ — мої батьки залишили свої справи цілком упорядкованими. Наготовані були всі необхідні, дбайливо складені юридичні документи, що забезпечили мені статус єдиного спадкоємця, треба було здійснити необхідну оплату, після чого я мав отримати якусь суму грошей. Якщо йдеться про умови мого мешкання, все мало залишитися як було, але в довгій перспективі будинок треба було би продавати. Для мене він був завеликий, задорого коштував і з усіма витратами на утримання, податком на нерухомість і таким іншим я навряд чи справився б, І ТАК ДАЛІ, АЛЕ МЕНІ БУЛО БАЙДУЖЕ. Засліплений люттю, я валандався вулицями, і зненацька мені здалося, мовби всі лютощі, які витали в повітрі, увіллялися в мене, я просто відчував їх, ці лютощі безвинно мертвих: молодих чоловіків застрелених за те, що були чорні й поткнулися на сходи, дитини за те, що була чорна й гралася на майданчику пластиковим пістолетом, — уся ця щоденна чорна смерть Америки волала, що заслуговує на життя, але водночас я відчував також лють білої Америки, що мусила терпіти чорного чоловіка в білому домі, і кипучу ненависть гомофобів, і уражений гнів їхніх мішеней, і робітничу злість кожного, кого відіпотечив обвал ринку нерухомості, і все невдоволення злісно розділеної країни, де всі вірили, що тільки на їхньому боці правда, слушна тільки їхня справа, їхній біль винятковий, увагу слід звернути, увагу нарешті треба звернути на них і тільки на них, і я почав задумуватися над тим, чи ми взагалі моральні істоти, чи просто дикуни, які власні вузьколобі упередження називають необхідною етикою, єдино правильним способом поведінки. Мої дорогі покійні бельгійці виховали в мені переконання, що «добро» і «зло» — це ідеї, які даються людській тварині природним чином, що ці категорії вроджені, а не витворюються у нас. Ми вірили в існування «морального інстинкту», вмонтованого в ДНК подібно до того, як вмонтований, за Стівеном Пінкером, «мовний інстинкт». Така була наша сімейна відповідь на релігійне твердження, що арелігійні люди не можуть бути моральними істотами, що лише моральна структура релігійної системи, затверджена якимось Верховним Суддею, може дати людям твердий контроль над добром і злом. Відповідь моїх батьків із цього приводу звучала: «Дурня», або ще — вираз, який вони почули від своїх австралійських друзів і захоплено підхопили як власний — «Сивої кобили срань». Моральність з’явилася перед релігією, а релігія була способом, у який наші предки відповіли на цю вбудовану потребу. А якщо було так, із цього виникало, що можна прекрасно жити праведним життям і мати виразне розуміння добра і зла, навіть близько не підпускаючи Бога з його гарпіями.

— Проблема в тому, — сказала якось мати, сидячи на лавці в Садах, — що в той час, як ми запрограмовані на те, щоб прагнути етики, сама програма не каже нам, що насправді добре, а що зле. У мозку ці категорії порожні, а від нас вимагають, щоб ми їх заповнили. Чим? Думкою. Судженням. Чимось таким.

— Один із загальних принципіу людської поуедінки, який я уїдкриу, — додав батько, ходячи перед нею туди-сюди, — полягає у тому, що майже у кожній ситуації кожна людина переконана, що має рацію, а її опонент помиляється.

На це мати додала:

— До того ж ми живемо в часи, коли майже не існує згоди щодо будь-яких екзистенційних проблем, ми навіть не можемо дійти згоди, про що саме сперечаємося, і якщо предметом таких дискусій є природа реальності, так само має бути і з природою добра.

Коли вони отак заходилися, то нагадували танцюристів чи гравців у бадмінтон — їхні слова рухалися злагоджено, їхні ракетки відбивали волан то в один бік, то в інший, то туди, то сюди.

— А отже, теорія, що ми наділені етичним інстинктом, не передбачає аутоматично, що ми знаємо, якою ця етика поуинна бути. Якби так було, істинні філософи опинилися б без роботи і ми жили б у менш чварлиуому суїті, — тепер мій батько тицяв на мене пальцем, розумієш? бачиш, до чого я веду?, і я кивав, наче школяр: так, тату, так, мамо, розумію, ми всі з цим згодні, це ми знаємо.

— Ну, добре, але чи ти знаєш, що на це існує окреме слово? — запитав мене батько.

На що слово, тату.

— Уизначення: Гіпотетична вроджена здатність людського мозку усвідомлювати основні принципи етики і моралі. Філософський термін на позначення вродженого принципу в моральній суїдомості кожної людини, що скероує її до добра і стримує уїд зла.

Ні, тату, то що це за слово.

— Синдереза, — відповіла мати. — Чи ти чув коли-небудь краще слово?

— Кращого слова немає, — погодився батько. — Запам’ятай, малий. Це найкраще слово в суїті.

Це були голоси, яких я ніколи більше не почую.

І вони помилялися. Рід людський не моральний, а дикий. До того я жив у зачарованому саду, але дикунство, безглуздя, шал проникли всередину через стіни й убили те, що я любив найбільшою любов’ю.

Я ніколи не бачив мертвого тіла, поки не побачив рештки своїх батьків у мінеольському морзі. Перед тим я передав для них одяг одним зі стажерів Сучітри, а також підшукав у інтернет-магазині труни, вибравши батькам до кремації, як то буває, абсурдно дорогі ящики. Удома в нас роїлося від університетських професорів обох статей, що запропонували свою допомогу. Я міг розраховувати на будь-яку поміч провідних спеціалістів у галузі шумерського мистецтва, фізики елементарних частинок, Першої поправки та літератури Співдружності націй. Тільки з упізнанням тіл ніхто не міг мені допомогти. Мене завезла до моргу своїм стареньким джипом Сучітра, і оскільки не було як поговорити про те, що нам було потрібно, ми вдарилися в чорний гумор, пригадуючи найбільш моторошні «трупи тижня» зі старого серіалу HBO «Клієнт завжди мертвий». Моєю улюбленицею була жінка, яка в дівич-вечір висунула голову в люк найнятого лімузина, щоб виразити своє щастя, і врізалась обличчям у люльку автовежі. Після чого герої серіалу мали непросте завдання довести її сплющене лице до пуття.

А потім — залита світлом кімната з двома парами нош на колесах і дві горизонтальні істоти під простирадлами, які колись, у горизонтальній позиції на іншій, м’якшій поверхні, радісно поєдналися — може, зграбно, а може, ні — я не міг уявити своїх батьків в’юнкими демонами сексу, але не хотів також, щоб вони були неспроможними незграбами — і результатом цього було це спантеличене, нездатне думати єство, яке стояло біля нош, аби підтвердити, що вони нездатні вже до дії, яка покликала його до життя, та й до будь-якої іншої дії.