Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 32)

— І оце так ти уявляєш собі лікування похмілля? — відреагував я.

Що стосується надривання дупи: Сучітра робила це щодня, щохвилини. Я в житті не знав жодної людини, що гарувала хоча б уполовину того, що вона, і ще мала час на розваги, до яких я мав щастя належати. Прокинувшись уранці, вона їздила на велотренажері, бігла до офісу, відпрацьовувала робочий день на повну котушку, вирушала побігати над Гудзоном або через Бруклінський міст і назад, і після цього все ще почувалася свіжою, як квітка, і вдвічі елегантнішою, що б не випало їй увечері: відкриття галереї, показ фільму, вечірка з нагоди дня народження, вечір караоке, побачення зі мною в ресторані, а після того в неї залишалося ще досить снаги на те, щоб покохатися. Коханкою вона була так само енергійною, хоч і не дуже оригінальною, та я не нарікав. Я сам не належав до богів сексу, а саме тоді кохання доброї жінки рятувало мене від чорної прірви. Жорстка симпатія Нерона Ґолдена і пияцькі вечори в його товаристві, а також лагідне, супершвидке кохання Сучітри Рой допомогли мені пережити ті дні. Я згадав історію про парамедиків у швидкій, що грали ролі доброго й злого поліціянтів після спроби самогубства пані Ґолден, і усвідомив, що цього разу це мене взяли під нагляд як суїцидника.

Усе те літо Нью-Йорк був мені батьком і матір’ю, аж доки я не навчився жити без батьків і приймати, як радив мені Нерон, своє доросле місце в голові черги на останній кіносеанс. Як завжди допоміг мені фільм — «Det sjunde inseglet» («Сьома печатка») Інґмара Берґмана, котрий сам великий режисер вважав «нерівним», але решта нас обожнювала. Лицар (Макс фон Сюдов, котрий зіграє пізніше художника-зануду Фредріка у «Ганні та її сестрах» і безсмертного Мінґа Безжального у «Флеші Ґордоні»), на зворотному шляху з хрестового походу грає в шахи з накритою чорним каптуром Смертю, аби відволікти неминуче й могти останній раз перед смертю побачити дружину. Зрозпачений лицар і цинічний зброєносець, несмішні Берґманові Дон Кіхот і Санчо в пошуках вилітків у старих гніздах. Берґман, що походив із глибоко релігійної родини, мав осмислити релігійні питання, я ж не мусив сприймати фільм у таких категоріях. Назва походила з Книги Об’явлення: «І коли сьому печатку розкрив, німа тиша настала на небі десь на пів години» (Об’явлення 8:1)[27]. Для мене та тиша в небі, непоява Бога була істиною секулярного бачення Всесвіту, а пів години означало тривалість людського життя. Розкриття сьомої печатки відкрило, що Богу немає чого сказати і його нема ніде, людині ж простір її короткого життя наданий для того, щоб здійснити, як бажав це зробити лицар, одне значиме діяння. Тією дружиною, яку я прагнув побачити перед смертю, була моя мрія стати кінорежисером. Значимим діянням був фільм, який я мріяв зняти, мій фільм про мої Сади, залюднений реальними й уявними постатями, як акторський ансамбль Альтмана, й Ґолдени у своєму будинку в дальньому кінці від мене. «Діяння» було подорожжю, а «дружина» — метою. Приблизно щось таке я сказав Сучітрі, на що вона поважно кивнула:

— Пора вже тобі закінчувати сценарій і братися за збирання грошей.

Тим часом велика метрополія пригортала мене до свого лона й намагалася дати життєві уроки. Човен на озері в Центральному парку, де плавав Стюарт Літл, нагадував мені про красу невинності, а приміщення на Клінтон-стріт, де досі ледве жила Джудіт Маліна, а її Живий театр досі з насолодою оголювався, було для мене свідченням браку поштивості старого гарту в дусі «мені насрати». А на Юніон-сквер грали шахісти, і, можливо, Смерть також грала серед них бліцпартії, хапаючи їхні життя, мовби вони нічого не значили, або повільні партії у вільний від роботи час, що дозволяли чорному ангелові вдавати, ніби він шанує життя, водночас набираючи партнерів для свого danse macabre. Незгірш за присутність до мене промовляла відсутність: взуттєві магазини, що зникли з Восьмої вулиці, ексцентричність, яка вивітрилася з Верхнього Вест-Сайду, де колись Мая Шапер тримала крамницю «Сир і антикваріат», а на запитання чому, часто відповідала: «Бо це те, що я обожнюю». Куди б я не спрямовував свої кроки, місто тримало мене в своїх обіймах і заспокійливо шепотіло на вухо.

У вечір другого вернісажу Апу в галереї Соттовоче на Бовері у кварталі від Музею ідентичності (роботи ці були проникливі, стрімкі, технічно майстерні, сповнені енергії, поп-артові, і мене зовсім не зачіпали), в іншому кінці Нижнього Мангеттена було виставлено величезні малюнки Лорі Андерсон, що зображали досвід сорока дев’яти днів, проведених її коханою покійною рет-тер’єркою Лолабель у бардо — перехідною зоною між смертю й переродженням у тибетському буддизмі. Ми стояли з Сучітрою перед одним із найбільших зображень милої собачки, що дивилася на нас широко розкритими очима з засвітів, коли зненацька в мені сформувалися слова: все добре, і я вимовив їх уголос.

— Все добре, — сказав я, розтягнувши рота в усмішці. — Все добре, все добре, все добре.

Від мене відділилася якась тінь, і майбутнє видалося можливим, щастя осягненним, а життя почалося знову. Лише набагато пізніше, коли я повертався думками назад, то усвідомив, що то був сорок дев’ятий день від смерті батьків.

Я не вірю в бардо. Але — самі бачите.

Тієї ночі я перебував у полоні якоїсь ейфорії, під кайфом від того, що пробачив батькам їхню смерть, а собі — те, що залишився живим. Ми повернулися з Сучітрою додому до Садів, і я вже знав, що настав час вчинити заборонене. Одурманені вже самим життям, ми розламали віддавна бережену плитку «Афганського місяця» й затягнулися. Відразу по тому, як і казав мій батько, в наших епіфізах відкрилося третє око і ми осягнули таємниці Всесвіту. Ми побачили, що світ зовсім не беззмістовний і не абсурдний, що насправді він наділений глибоким змістом і формою, але ця форма й зміст до цього часу були від нас приховані, затаєні в ієрогліфах та езотериці влади, адже в інтересі сильних світу цього приховувати значення від усіх, за винятком просвітлених. Також ми зрозуміли, що завданням нас двох було врятувати планету і що тією силою, яка врятує планету, є кохання. Поки наші голови йшли обертом, ми зрозуміли, що Макс фон Сюдов у ролі Мінґа Безжального — тоталітарного, примхливого й вирядженого в яскраво-червоний плащ злого генія з фантастичних коміксів — надходив, щоб підкорити людство, і якщо іноді Мінґове лице розпливалося й ставало схожим на обличчя Нерона Ґолдена, це було несправедливо з огляду на його доброту до мене останнім часом, але чи може людина бути водночас доброю і злою, запитали ми самі себе, а «Афганський місяць» відповів, що непоєднувана суперечність і єдність протилежностей — це таїна над таїнами. Ця ніч, повідав «Афганський місяць», призначена для кохання, ця ніч — для святкування живих тіл і прощання з утраченими тілами почилих близьких, та вранці після сходу сонця не можна буде гаяти ані хвилини.

Якщо ти заборгував банку долар, то був дармоїдом із несплаченим кредитом. Заборгувавши мільярд, ти був багатієм, і банк працював на тебе. Важко було з’ясувати, наскільки багатим був насправді Нерон Ґолден. У той період його ім’я з’являлося всюди й на всьому: від гот-догів до приватних університетів, воно гуляло Лінкольн-центром, міркуючи про пожертвування одиниці на реконструкцію Евері-Фішер-голлу за умови, що старе ім’я викинуть на смітник, а натомість закріплять угорі прізвище Ґолдена з великих друкованих золотих літер. Одиниця була скороченням, яке його ім’я вживало у значенні «сто мільйонів доларів», бо сто мільйонів доларів були ціною вступного квитка до світу справжніх багатіїв — поки ти не мав своєї одиниці, ти був реально ніким. Його ім’я вигулювало ту одиницю містом, йому ніби й кортіло поставити себе на кінофестиваль «Трайбека», але це коштувало б набагато менше, ніж ціла одиниця, тож врешті кінофестиваль видався йому абищицею; чого його ім’я дійсно, по-справжньому прагнуло, то це опинитися аж на стадіоні «Янкі». Це було б доказом того, що його ім’я завоювало Нью-Йорк. Після цього його можна було б із тим самим успіхом помістити на даху мерії.

Я припускав, що коли він перебрався на Захід, то взяв зі собою серйозні статки, але кружляли настирливі чутки, що всі його фірми сильно обтяжені кредитами, а весь мегабізнес під його ім’ям — просто розвод, і куди б він не тягнув своє ім’я на прогулянку, слідом за ним рухалася тінь банкрутства. Я уявляв його мешканцем не Нью-Йорка, а невидимого міста Октавії, що його Марко Поло описав Кублай-ханові у книжці Кальвіно, — міста-павутини, підвішеного на величезній сітці над прірвою між двома горами. «Життя мешканців Октавії не таке непевне, як в інших містах, — написав Кальвіно. — Вони знають, що їхня сіть не триватиме вічно». А ще я уявляв його одним із тих персонажів у мультфільмах — певно, Хитрим Койотом, — які постійно вибігають за край урвища, але продовжують бігти, нехтуючи законами земного тяжіння, поки не подивляться вниз, і тоді падають. Усвідомлення неможливості спроби приводить до катастрофічного кінця. Нерон Ґолден продовжував свій рух — певне, завдяки тому, що ніколи не дивився вниз.

Чимало наступних місяців я присвятив звільненню будинку від речей, переносячи те, що хотів зберегти, до Мангеттенського складу самообслуговування у Вест-Сайді — того, що з кумедними білбордами на стіні, яка виходить на магістраль: «У Нью-Йорку є шість професійних спортивних команд плюс «Метс»», «Якщо тобі не подобаються одностатеві шлюби, то не одружуйся», ««У домі Отця Мого осель багато» (Ів. 14:2) — Ісус явно не був нью-йоркцем», а також «Пам’ятай: якщо ти виїдеш із міста, тобі доведеться жити в Америці». Еге ж, ха‑ха-ха, добре, але здебільшого я знову перебував у кислому настрої, щосили намагаючись не показувати цього в товаристві Сучітри, але вона знала, через що я проходжу. Потім прийшла пора виставити будинок на продаж, і Василіса Ґолден підійшла до мене в Садах, і, обнявши однією рукою й поцілувавши в щоку, заявила: давай я зроблю це для тебе, залишмо це в сім’ї, і це було так мило з її боку, що я лише мовчки кивнув і дозволив їй узятися за продаж.