Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 31)

Працівники моргу виявилися на висоті. Спершу я підійшов до матері, якій прибрали з обличчя вираз жаху та всі скалки скла й металу, що її прошили, і хоч на ній було більше макіяжу, ніж будь-коли за життя, це була вона, я бачив, що це була вона, і вона виглядала — або ж я міг себе переконати, що виглядала — умиротворено. Я повернувся до батька, а Сучітра підійшла до мене ззаду, притулилася щокою мені до спини й обняла за пояс. Спокійно, відповів я, спокійно, і підняв простирадло. І тоді нарешті розплакався.

Наступного дня після кремації Нерон Ґолден перейшов Садами до нашого дому — вислів «мій дім» був абсурдним: батьки були присутні в кожному найменшому закутку — і постукав тростиною в панорамне вікно. Це було так несподівано: король, який стукає в дім до осиротілого простолюдина, що спершу він видався мені фікційною проєкцією моєї уяви. Після смерті батьків моє сприйняття реальності дещо послабилося. У Садах (у чотирьох високих кімнатах бельетажу будинку, де кожен поверх займала окрема квартира) жила одна літня жінка, пані Стоун, яка часто говорила про привидів. Це постать, про яку я ще не згадував, і цілком можливо, що після цієї гостьової ролі дам їй спокій, — жінка, яку діти в Садах прозвали Капелюшницею за любов до крислатих капелюхів від сонця, багатолітня вдова, чий колишній чоловік, скотовод із Техасу, знайшов на своїй землі нафтове родовище й відразу ж проміняв велику рогату худобу на світське життя й визнану в світі колекцію марок. Пані Стоун також уже встигла причепитися до мене біля дитячих драбинок, щоб поговорити про втрату. Смерть у сім’ї, так само як новонароджена дитина, дозволяє чужим людям отак-от підходити й виголошувати свої монологи.

— Мого чоловіка після смерті я ніколи не бачила, — зізналася вона. — Він, схоже, щасливий був, що відійшов. Жодного разу не пробував встановити контакт. Вік живи, вік учись. Але одного вечора на Макдуґал-еллі я побачила хлопця в лівреї — такий чорний підліток, досить фантазійно виряджений, який ходив на колінах. І я собі подумала, чого ж він ходить на колінах, тут немає ніяких релігійних пам’яток. І тоді до мене дійшло. Той хлопець зовсім не ходив на колінах. Рівень поверхні в завулку з часом піднявся, а він ходив по старій землі, і мені тільки видно його було від колін угору. Певно, був він помічником конюха і йшов завулком на роботу до старих стаєнь для будинків по Вашингтон-Сквер-Норт, що стояли там у 1830-х роках. Або прислужник, що працював чи не у Ґертруди Вітні, яка там жила, — знаєте, коли вона той свій музей заснувала. Як не крути — привид, явний привид. І це ще не все…

Я перепросив і відійшов. Але історії про довколишніх привидів, здається, переслідували мене в ті меланхолійні дні. Привид Аарона Берра, що навідував Вілидж у пошуках повій. Музичні привиди, драматичні привиди, які взимку в сценічних костюмах грали п’єсу на Комерс-стріт. Моє старе єство цим не цікавилося, але моє нове осиротіле єство дозволяло людям розповідати їхні історії, а ночами я намагався почути відлуння батьківського сміху в порожніх кімнатах. Саме в такому настрої побачив я Нерона Ґолдена за шибою вікна й подумав: привиддя. Але це був він, із плоті й крові.

— Дозволь-но мені ввійти, — промовив він, заходячи, перш ніж я дозволив. А ввійшовши, поставив тростину під стіною і всівся в улюбленому кріслі мого батька. — Я чоловік прямий, пане Рене, прямолінійний, я завжди говорю просто з мосту, що думаю. Тож із приводу твоєї втрати скажу тобі: це твоя втрата. Твої батьки померли, і ними більше не забивай собі голови, їх більше немає. Займися краще собою. Не тільки в тому річ, що ти маєш загоїти свою рану. Тут ідеться про те, що твої батьки вже не стоять між тобою і могилою. Це зрілість. Тепер ти на передньому краї, і могила зяє перед тобою. Тож наберися мудрості, навчися бути чоловіком. Якщо погодишся, я запропоную свою допомогу.

Це була ефектна промова. Якщо він збирався розвіяти мою тугу, вивівши мене з рівноваги, йому це вдалося. Та не встиг я відкрити рота, як він підняв руку в безапеляційному жесті.

— Я бачу реакцію з твого обличчя, на яке насунули грозові хмари. Розжени їх! Твоя злість зайва. Ти молодий, а я старий. Я прошу тебе, щоб ти навчився чогось від мене. Твоя країна молода. Людина думає інакше, коли має за собою не одне тисячоліття. А ви ще й двох із половиною сотень років не маєте. І ще я хочу сказати, що ще не осліп і бачу, що ти цікавишся моїм домом. Я вважаю тебе гарним хлопцем, тому прощаю, бо інакше тебе б прибрали, ха‑ха. Думаю, що тепер, коли ти став чоловіком, ти можеш багато чого навчитися від нас, Ґолденів, — і хорошого, й поганого, що треба робити, а чого не треба. Від Петі навчитися, як боротися з тим, що сталося не з твоєї провини, як грати, коли тобі роздали кепські карти. Від Апу, мабуть, не бути таким, як він. Можливо, йому не вдалося досягнути глибини. А від мого багатостраждального Діоніса навчитися про двозначність і біль.

— А від вас?

— Щодо мене, пане Рене: ти, певно, вже здогадався, що я не завжди святий. Я жорсткий і марнославний, я звик до високого статусу й беру собі все, що хочу, а чого не хочу, те змітаю зі своєї дороги. Але коли ти дивишся на мене, то мусиш ставити собі таке запитання: Чи можливо бути водночас добрим і лихим? Чи чоловік може бути добрим, якщо він злий? Якщо ти віриш Спінозі й погоджуєшся, що все зумовлене необхідністю, то чи можуть необхідності, які керують людиною, штовхнути її на злу справу так само, як на добру? Що таке добра людина в цьому детерміністському світі? Чи цей прикметник щось насправді означає? Коли знайдеш відповідь, скажи мені. Але спочатку ми подамося десь у місто й нап’ємося.

Пізніше.

— Смерть — ми справляємося з нею, приймаємо її, ідемо далі, — мовив Нерон Ґолден. — Ми живі, тож мусимо жити. Хоч із почуттям провини, це погано. Воно залишається й дошкуляє нам.

Ми сиділи в «Російській чаювальні» — він пригощав — із чарками крижаної горілки в руках. Він підняв чарку, перехилив, випив і я. Саме для цього ми сюди прийшли, а їжу — млинці з ікрою, вареники, котлети по-київськи — ми їли тільки для того, щоб могти випити ще більше.

— Якщо повернемося додому тверезі, — заявив Нерон, — це означатиме, що ми завалили справу. Мусимо дійти до такої кондиції, щоб не могти згадати, як узагалі додому добралися.

Я поважно кивнув головою:

— Точно.

Ще по чарці.

— От моя покійна дружина, візьмімо для прикладу, — Нерон тицьнув у мене пальцем, — і не вдавай, що ти не чув цієї історії, я знаю, хто в мене вдома розпускає язик. Не зважай. Якщо йдеться про її смерть, це дуже сумно, але не трагедія, до рівня трагедії це не дійшло. — Наступна чарка. — Я не те хотів сказати. Звичайно, особиста трагедія. Трагедія для мене й моїх синів. Але велика трагедія — вона універсальна, правда ж?

— Еге.

— Так-от. До чого я веду. Для мене деструктивним чинником, деструктивним чинником, що змінив усе життя, був не факт смерті, але факт відповідальності. Моєї. Моєї відповідальності, ось у чому суть. Ось що мене гризе, коли я вночі гуляю в Садах.

На цьому етапі вечора я вже бачив своїм завданням розрадити його, хоч коли ми виходили в місто, мало бути якраз навпаки.

— Ви посварилися, — озвався я. — Таке буває. Це не звалює на вас провину за її смерть. У етичному світі лише вбивця несе відповідальність за вбивство. Так мусить бути, бо інакше Всесвіт був би морально абсурдним.

Він мовчки пив, поруч маячіли офіціанти, щоб донести горілки в разі потреби.

— Наведу інший приклад, — промовив я, тепер піднесеним тоном, відчуваючи себе на вершинах мислення, почуваючись справжнім сином своїх батьків. — Уявімо, що я мудак.

— Повний мудак?

— Повний абсолютний мудак. Ще й смердючий.

— Ну, добре, уявив.

— Припустімо, що кожен день я стаю перед вашим будинком і проклинаю вас і вашу сім’ю.

— Брудними словами?

— Найбруднішими. Я обсипаю вас і ваших близьких найвульгарнішими матюками.

— Природно, що це було б неприпустимо.

— Ну, а ви маєте вдома пістолет.

— А ти звідки знаєш?

— Я тільки гіпотетично припускаю.

— А, гіпотетично. Чудово. Розумію. Гіпотетичний пістолет.

— І от берете ви цей уявний пістолет і що робите?

— Стріляю в тебе.

— Ви стріляєте мені прямо в серце і вбиваєте, і вгадайте, хто ви після цього.

— Після цього я щаслива людина.

— Після цього ви вбивця.

— Я щаслива людина і вбивця.

— Ви винний у вбивстві, і в суді не захистите себе словами: ваша честь, він був мудаком.

— Не захищу?

— Навіть мудак, коли його вб’ють, не винен у своїй смерті. Тягар злочину спочиває лише на вбивці.

— Це що, філософія?

— Мені треба ще випити. Філософія у пляшці.

— Офіціант!

Після наступної чарки його потягнуло на сентименти.

— Ти молодий хлопець, — заявив він. — Ти поняття не маєш, що таке відповідальність. Ти не знаєш ні почуття провини, ні сорому. Ти нічого не знаєш. Це не важливо. Твої батьки загинули. Ось що в нас на часі.

— Дякую, — відповів я, а що було потім, не пам’ятаю.

Кінець.

— На початку, — мовила Сучітра, сидячи біля ліжка, поки я стогнав від головного болю, — на початку була офіційна Комуністична партія Індії — КПІ. Але в Індії проблеми з населенням, і ліві партії також не звертали увагу на контроль народжуваності. Отож після КПІ була ще КПІ(М), Комуністична партія Індії (марксистська) і Комуністична партія Індії (марксистсько-ленінська), тобто КПІ(М-Л). Досить уже партій? Коханий, зараз підкину тобі партію наступних. Намагайся не відставати. До того додається Комуністична партія Індії (марксистсько-ленінська) «Визволення» плюс Комуністична партія Індії (марксистсько-ленінська) «Наксалбарі», а ще Комуністична партія Індії (марксистсько-ленінська) «Джанашакті», а до того ще Комуністична партія Індії (марксистсько-ленінська) «Червона зірка», не забуваймо також про Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Червона команда» і не полінуймося згадати Революційну комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінсько-маоїстську), не кажучи вже про Комуністичну партію Сполучених Штатів Індії, чи Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Червоний прапор», чи Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Нова демократія», або ж Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Нова ініціатива», чи Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Сомнатх», або Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Другий центральний комітет», чи Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) «Більшовик». Будь ласкавий, слухай уважно далі. Серед інших угруповань також відбувається швидке розмноження. Був собі Маоїстський комуністичний центр, який об’єднався з Групою народної війни й утворив Маоїстський комуністичний центр Індії. Або, можливо, це Маоїстький комуністичний центр Індії об’єднався з Комуністичною партією Індії (марксистсько-ленінською) «Народна війна», внаслідок чого постала Комуністична партія Індії (маоїстська). Тут не так просто розібратися. Я це все тобі розповідаю, щоб пояснити, чому мої батьки-бенгальці, двоє відважних підприємців із капіталістичними замашками, що застрягли в Калькутті серед багатоголових Раван Комуністичної партії Індії (ураново-плутонієвої), ядерних боєголовок лівиці, надумали втекти і оселитися в Альфаретті на околицях Атланти, штат Джорджія, де я й народилася. Це могла би бути цілком непогана ідея, і насправді в економічному вимірі це таки була добра ідея, тому що вони досягли успіху в багатьох бізнесах: салони краси, магазини одягу, агентство нерухомості, парапсихологічний центр — як бачиш, це теж стрімко розмножувалося. Але, на жаль, на родючому американському ґрунті навколо них не гірше плодилися й політичні інституції індуїстської правиці: проросли закордонні відгалуження «Раштрія сваямсевак санг», розцвіла «Вішва гінду парішад», розрослася партія «Бгаратія джаната», а разом із ними організації зі збору коштів, що перераховували їм долари. Мої батьки вирвалися з одного виру тільки для того, щоб їх засмоктав інший, і коли вони почали відвідувати звані вечері РСС і з пієтетом говорити про повногруду постать, яку вони називали НаМо, мені не залишалося нічого, як помахати їм ручкою і забратися. От я й чкурнула до Нью-Йорка, де тепер дупу надриваю, щоб тебе розсмішити, тож було б дуже мило з твого боку видушити хоч би кривеньку посмішку.