Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 29)

Продовжуючи: Ще до виборчого 2012 року стало зрозуміло, що Нерон Ґолден не має наміру жити спокійним життям. В які лише кошики він не розкладав яйця за своє життя, куди тільки не пхав носа — і з усього цього найлегше йому велося в будівельному бізнесі, що займав його найбільше, отож слово ҐОЛДЕН — золоте слово, забарвлене в золото, виведене сліпучо-золотим неоном, слово з усіх великих золотих літер почало з’являтися на будівельних майданчиках по всьому місту, та й за його межами теж, а власника цього прізвища почали згадувати як нового потужного гравця в цій найбільш замкнутій із-поміж еліт, що складалася з вузького кола власників фамільного й корпоративного бізнесу, які контролювали будівництво цього золотого міста, Нью-Йорка.

— Фамільного, сер? Коли ви кажете про фамільний бізнес, то чи не йдеться вам, делікатно кажучи, про famiglie? — Зовсім ні, сер, або не зовсім так. 2012 року ця галузь була вже набагато чистіша, ніж колись. У дев’яності роки всі будівельні компанії були в руках у мафії й роздували свої ставки до меж абсурду. Тепер вплив П’яти кланів зменшився. На деяких об’єктах Ґолдена працювали робітники з-поза профспілок. Двадцять років тому їх би повбивали. — Ви говорите тепер про шановані постаті: Дороніна, Сумайду, Хурану, Силверстайна, Штерна, Фельдмана — аристократів на ринку нерухомості. — Не зовсім так, сер, як я вже говорив. Мафія затаїлася. Тепер, коли все скінчилося і відкрилося, ми можемо вказати на таємні зв’язки Нерона Ґолдена з такими партнерами, як філадельфійські нащадки «Ціпи» — Петруччо Леоне, «Малий Арчі» — Арчімбольдо Антоніоні з Атлантік-Сіті й «Скажений Фред» — Федеріко Бертолуччі з Маямі. Можна ще згадати, що кілька висоток Ґолдена у Нью-Йорку побудувала фірма «Понті енд Квазімодо Конкріт Компані» — «Пі-енд-К’ю», а в цій операції серйозно був зацікавлений «Гладкий Френкі» — Франческо Палермо, згідно з припущеннями, один із босів генуезької мафії. — Це все відомо? — Тепер, після завершення l’affaire Golden, це відома річ. Більше того, Нерон Ґолден явно досить добре почувався у своїх оборудках із цими особами й кланами, що за ними стояли. — Комфортно. — Я б сказав, сер: показово невимушено.

Два останні запитання: чи квадратні щелепи Ціпи, Малого Арчі, Скаженого Фреда й Гладкого Френкі вкривала щетина? І чи мали вони і вдягали іноді вечорами недопасовані смокінги? — Так воно й було, сер.

Перед нами Нерон Ґолден, що знімає заборону для медій і влаштовує для фотографа з глянцевого журналу екскурсію, демонструючи свій прекрасний дім. (Тепер жодних таємниць, навпаки: все на виду.) Перед нами Нерон Ґолден, що влаштовує для іншого такого часопису екскурсію, демонструючи свою чарівну дружину. Про дружину він говорить як про свою зорю-дороговказ, джерело наснаги й «оновлення». Я далеко не молодий чоловік, каже він, і, може, чоловікам у такому віці пора скинути оберти, сісти на яхту, взятися за ключки для гольфу, взимку на Флориду, передати естафету далі. До недавнього часу я вже на це був готовий, хоч мої сини, бачить Бог, не надто цікавляться сімейним бізнесом. Мій наймолодший, вірите чи ні, зараз пішов працювати до жіночого молодіжного клубу на Нижньому Іст-Сайді, він робить добру роботу, це чудово, але, може, мені він теж потрібен, хоча б хоч трохи уваги, чи мені не належить? Ну, і ще один художник, і ще Петя. Отаке. Але я перестав уже тим усім перейматися, бо як чоловік я переродився. Жінка — вона здатна таке зробити. Така жінка, як пані Ґолден, — вона просто еліксир життя, завдяки їй зникає сивина, втягується живіт, ноги знову самі несуть, а розум, так, його діловий розум вигострюється, наче ніж. Погляньте на неї! Хіба мені можна не повірити? Ви бачили її фото для «Плейбоя»? Звісно, не соромлюся, чого ж тут соромитися? Мати таке тіло, дбати про нього, довести його до досконалості, не бачити в красі безчестя — це називається розкутість. Вона — ідеал розкутої жінки й ідеал дружини. Обидві сторони медалі. Еге ж, поталанило. Безумовно. Вона справжній суперприз, нема чого сумніватися.

Того дня, коли загинули мої батьки, мене не було в машині. Був вікенд напередодні Дня пам’яті, і вони вирушили за місто, а я в останню мить передумав і залишився, бо Сучітра Рой попросила мене допомогти їй змонтувати рекламу для одного італійського будинку моди. Звичайно ж, я кохав Сучітру — кожен, хто хоч раз перетнувся з цим вулканом енергії, хоча б трохи закохувався в неї; а я тривалий час був занадто наляканий її абсолютним завзяттям, масштабом цієї жінки, її чорним волоссям, що розвівалося на вітрі на Шостій авеню, її блакитно-золотою спідницею, що вилискувала над модними снікерсами, її руками, що витягувалися в десятку напрямків, наче в індуїстської богині, здатної вхопити ціле місто в свої обійми… занадто наляканий, аби зізнатися самому собі, що я в неї втюрився, але тепер це не підлягало сумніву, і питання стояло тільки в тому, коли я збираюся їй про це сказати і чи скажу взагалі. Внутрішній голос у моїй голові під’юджував: давай, бовдуре, скажи прямо тепер, але інший голос, зазвичай гучніший, голос мого боягузтва, наполягав на тому, що ми занадто довго були друзями, що в певний момент уже неможливо переплавити дружбу в романтичне кохання, і що той, хто спробує це зробити й не матиме успіху, утратить і дружбу, й кохання, і знову в моїй голові заговорив Еліотів Пруфрок, страдницьки запитуючи моїм внутрішнім голосом: Чи я насмілюсь, а з приводу жахливого й моторошного питання освідчення в коханні: Отож, чи варто, зваж, / Якщо, вбрання поправивши, вона / Відвернеться спокійно до вікна / І мовить: «Таж / Це все не те. Це зайве, врешті-решт»[24].

Я постановив, що залишуся й попрацюю з нею, а потім, після монтажу, ми вийдемо на пиво і я освідчуся. Так. Я це зроблю. Ось так я не сів у машину до батьків і завдяки цьому досі живу. І життя, і смерть не мають сенсу. І одне, і друге зумовлюють причини, які нічого не значать і нічому не навчають. У цьому світі не існує мудрості. Усі ми — блазні у фортуни[25]. Оце наша земля, і вона прекрасна, а ми маємо величезне щастя на ній жити одне з одним, але ми такі дурні, і з нами трапляється така дурня, і ми не заслуговуємо свого дурного щастя.

Плету казна-що. Давайте краще розповім про дорогу.

Лонґайлендська магістраль була наповнена сімейними історіями, і коли влітку ми виїжджали до орендованого нами будинку при Олд-Стоун-Гайвей у Спрінґз — власником був якийсь достойник із Колумбійського університету, який після того, як виявив у себе яскраво виражену форму бореліозу й промучився кілька років, втратив будь-яке бажання відвідувати те царство кліщів, — то відзначали всі знайомі орієнтири. Мінеола — тамтешній цвинтар, де спочивали двоюрідні бабця й дід, у чиєму посмертному напрямку треба було шанобливо кивнути головою. Ґрейт-Нек, Літл-Нек викликали у всіх нас думки про Ґетсбі, і хоч ми не їхали повз Ремзенбург, у якому П. Ґ. Вудгауз прожив так багато років, емігрувавши після війни з Англії, ми часто, їдучи, уявляли собі художній всесвіт, у якому витвори Фітцджеральда й Вудгауза могли ходити одне до одного в гості. Берті Вустер і Дживз могли увірватися в ексклюзивний світ Вест-Еґґа й Іст-Еґґа, де телепень Берті зайняв би місце розважливого Ніка Керревея, а Реджинальд Дживз, любитель риби й шанувальник Спінози, геніальний камердинер, знайшов би спосіб організувати гепі-енд для Джея Ґетсбі, аби той жив довго й щасливо з Дейзі Б’юкенен, котрої так сильно прагнув. Дикс-Гілз — мій батько щоразу повторяв той самий плаский, по-бельгійському скрипучий батьківський жарт, вимовляючи з французьким акцентом: Ді-і-Гі-ілз. А я говорив, завжди говорив, як у мені це звучить, наче ім’я зірки з якоїсь мильної опери, яку крутять у денному ефірі. І Ваєнденч — коли ми минали цей з’їзд, хтось із батьків обов’язково розповідав історію про названого цим іменем вождя, або ж сагема племені монтоків, який продав більшу частину східного кінця Лонґ-Айленда одному англійцеві на ім’я Лайон Ґардінер, а потім помер від чуми. Нерідко Ваєнденч ще не раз вигулькував, поки ми добиралися до східного кінця острова, і мої батьки видобували з пам’яті історію Стівена Токгауза, Ваєнденчевого нащадка, який щодня долав пішки п’ятдесят миль між Монтоком, Сеґ-Гарбором та Ест-Гемптоном. А поміж Ваєнденчем і Токгаузом ми проминали знак, що керував нас до абсолютно вигаданої корінної американки на ім’я Ширлі Перебреди-Річку. Насправді дорожній знак вказував на два різні поселення, одне з яких називалося Вейдінґ-Ривер, а друге Ширлі, але Ширлі Перебреди-Річку добряче вросла в наші сімейні легенди. Як і годиться шанувальникам наукової фантастики, ми докооптували її до постапокаліптичних вождів, що звалися Три Термоядерні Бомби й Випромінює Багато Радіації — героїв написаного 1958 року класичного оповідання Вільяма Тенна «На Схід!», а бувало, що уявляли її велеткою, схожою на матір Ґренделя, або гігантською австралійською ванджіною, себто прародителькою, що своїми кроками формувала земний рельєф.

У дорозі вони слухали радіо. Музику на ретроканалі на 101,1 FM, а балачки на Нью-Йоркському публічному, аж доки не зникав сигнал, і тоді вони чекали, коли на шкалі з’явиться «Іст-Гемптон Мюзік» — знак того, що ось-ось почнеться вікенд, вечірній софт-рок-енд-роли з омарами, це ще один батьків плаский жарт. У перерві між нью-йоркськими й іст-гемптонською станціями вони вмикали аудіокниги, і того року планували слухати Гомера. Гадаю — щодо цього я не певний, але так думаю — що до від’їзду на День пам’яті вони дійшли до четвертої пісні «Одіссеї», де Телемах відвідує палац Менелая в той день, коли царева донька, донька відбитої Єлени Троянської, стає під вінець із сином Ахілла.