Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 99)

Клоун Шалімар спочатку відмовився від послуг офіційно призначеного захисника, але зрештою погодився. За його справу взялася команда адвокатів Вільяма Т. Тіллермана, відомого своєю схильні­стю до провальних справ, віртуоза судових шоу, неквапливого й огрядного, котрий дещо нагадував актора Чарльза Лоутона у фільмі «Свідок обвинувачення»[76]. Уперше він виявив свій неабиякий юридичний хист, коли зробився молодшим членом команди захисту на процесі такого собі Річарда Раміреса на прізвисько Нічний Сталкер. Саме йому приписували роль «таємної руки», що визначила стратегію захисту у гучній справі братів Менендес, хоч офіційно він у команді адвокатів не значився. (Ерік і Лайл Менендеси сиділи в тій самій секції 7000, що і клоун Шалімар; там же пізніше проведе якийсь час колишня зірка футболу — Джеймс Сімпсон). Коли ж на ім’я клоуна Шалімара один за одним почали надходити листи від осиротілої дочки Макса Офалса, саме Тіллерман угледів зв’язок між ними і жінкою-­демоном, яка нібито переслідувала ночами його підзахисного, і вибудував на цьому головну стратегію захисту, що вві­йде в історію адвокатської справи як «Чаклунська лінія».

Коли на клоуна Шалімара нахлинув вал листів, адміністрація в’язниці та адвокат спочатку поцікавилися, чи хоче він їх читати, адже вони аж сочилися відвертою неприязню і навіть ненавистю, а потім Тіллерман наполегливо порадив клоунові Шалімару у жодному разі не відповідати на них, хай би як йому, можливо, і хотілося це зробити.

— Це листи від моєї пасербиці, і я мушу знати, чого вона хо­че,— відповів в’язень, а Тіллерман подумки зазначив, що клоун Шалімар говорить англійською хоч і з сильним акцентом, але досить-­таки грамотно.— А щодо листів до неї,— продовжував підсудний,— то у цьому немає потреби. На її запитання не існує відповідей.

Колеса в’язничної бюрократії крутилися повільно, і листи доходили до адресата із затримкою на два-три тижні, та для клоуна Шалімара це не мало значення: коли він отримав найпершого листа, то відразу ж ідентифікував його авторку як демоницю, жінку-бхута, яка в нічних жахіттях виїдала йому мозок. Він миттєво зрозумів, що означали листи дитини Буньї: вона взяла на себе роль його особистої Немезиди, роль месниці, і незалежно від рішення каліфорнійського суду, його реальним суддею має бути вона. Саме вона, а не дванадцять американських присяжних, винесе йому вирок, і саме вона власноруч, а не в’язничний кат, збирається якимсь чином його виконати. Де, як і коли це станеться, наразі неважливо. Він зціпив зуби і змусив себе терпіти її нічні атаки, хоч, як і раніше, прокидався із криком. Він уважно вчитувався в її щоденні погрози, він заучував їх напам’ять, усвідомлюючи їх серйозність. Він прийняв її виклик.

Після того як було зруйновано будівлю Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку (через вісім років про це будуть згадувати як про перший терористичний акт такого масштабу), клоун Шалімар, сидячи за столом навпроти свого адвоката у просмерділій кімнаті для побачень, висловив побоювання щодо своєї безпеки. Навіть в умовах одиночного ув’язнення, що пропонує секція 7000, де існує найсуворіший режим охорони, становище мусульманина, відомого своєю приналежністю до терористичних угрупувань, було наразі вкрай ненадійним. Заради цієї зустрічі з Тіллерманом клоун Шалімар вбрався якомога краще, наскільки це дозволяли обставини. Він був одягнений у сині в’язничні джинси та грубого полотна сорочку, так само видану у в’язниці. На стіні красувалися два написи. На одному можна було прочитати: «Дозволяється тільки триматися за руки», а на другому значилося: «Під час зустрічі: 1 (один) поцілунок + 1 (одні) обійми; перед виходом: 1 (один) поцілунок + 1 (одні) обійми». До клоуна Шалімара це не мало найменшого стосунку. Уникаючи дивитись в очі адвокатові, він говорив майже пошепки, іноді затинався, та в цілому рівень його англійської був досить стерпним. Варто сказати, що в той час у в’язниці люди гинули щодня. Шериф покладав відповідальність на відчутне скорочення бюджету, от тільки від його слів легше нікому не робилося. Засуджений за вбивство в’язень якимось чином примудрився вночі вийти в коридор і вбити іншого в’язня, який під час суду дав свідчення проти нього, хоча камера того в’язня розташовувалася на іншому поверсі. Решта ж ув’язнених, яких налічувалося аж шість тисяч, за наказом місцевих мафіозі вдали, ніби нічого не бачили і не чули. Звістки про такі випадки доходили і до клоуна Шалімара в секцію 7000. Член корейського кримінального угруповання отримав тридцять ударів ножем, ­після чого його запхали до візка із брудною білизною; труп виявили лише через шістнадцять годин, коли візок почав смердіти. Ув’язненого, який убив власну дружину, забили до смерті. Двісті чоловіків взяли участь у колективній бійці за право першочергового користування платним телефоном. Під час цієї бійки одному із арештантів було завдано дванадцять ударів ножем. Не виключено, казав клоун Шалімар, що тепер, після подій на Мангеттені, який-небудь охоронець «забуде» замкнути двері до блоку 7000 й однієї пречудової ночі якийсь Ґодзілла, який називає себе Медовим Пиріжком, Золотоволоскою Алі, Великим Лосем, Вірджинським Чахликом, Малюком Кіско або Гангстером Старої Долини, дасть волю своєму патріотичному гніву. Тіллерман пересмикнув плечима. «Гаразд, я порушу це питання,— сказав він, а потім трохи нахилився вперед і попрохав: — Розкажіть мені про цю дівчину». І тоді клоун Шалімар, який спочатку вкрай неохоче відповідав на запитання адвоката, нарешті розслабився і заговорив.

Слухання справи Номана Шер Номана відбулося через пів року в окружному суді Лос-Анджелеса у Ван-Найсі. Суддею був призначений Стенлі Вайссберґ, що головував на процесі у справі про побиття Родні Кінга чотирма поліцейськими, чиє виправдання спричинило вуличні заворушення в місті. На спокійного, впевненого в собі п’ятдесятип’ятирічного професіонала заворушення, що відбулись після цього, жодного впливу не справили. У зв’язку з напруженою ситуацією після атаки на Всесвітній торговий центр у приміщенні суду та навколо будівлі були вжиті безпрецедентні заходи безпеки. Закутого в кайданки, із ланцюгами на ногах клоуна Шалімара щодня привозили та відвозили у білому броньованому фургоні з ескортом з одинадцяти поліцейських автівок, що скидався радше на президентський кортеж. На всьому шляху його пересування контролювалося поліцейськими патрулями, мотоцик­лістами і розміщеними на дахах снайперами. «Такі випадки, як із Джеком Рубі, нам тут ні до чого»,— прокоментував із цього приводу новий шеф міської поліції Віллі Вільямс. Коли ж репортер запитав, як би той оцінив рівень ужитих заходів безпеки з точки зору їх масштабності, шеф поліції відповів коротко: «Ми би діяли приблизно так само, якби це був сам Арафат»[77].

Спершу суд визначив п’ятсот кандидатів на роль присяжних, і всім їм було розіслано розлогі анкети з питаннями на ста сторінках. За результатами цього відбору та після проходження стандартних у таких випадках судових процедур, було обрано двана­дцятьох присяжних, і ще шістьох осіб зачислили до резерву — про всяк випадок. До складу журі присяжних увійшло четверо чоловіків і вісім жінок, причому середній вік журі складав тридцять дев’ять років. Тіллерман вимагав, аби присяжні були середнього віку і щоби в їхньому складі переважали жінки. Він вважав себе знавцем людської натури і належав до тих юристів-філософів, які давно розпрощалися з юнацькими ілюзіями. Він був переконаний, що молоді люди, котрі переважно вважають себе безсмертними, менше схильні до жорстокості під час суду над убивцею. А щодо домінування жінок у складі журі, то й на це Тіллерман також мав свій резон. Клоун Шалімар мав дуже привабливу зовнішність і на додачу розбите серце, він був ошуканим і зрадженим чоловіком. Злочин на ґрунті пристрасті в Каліфорнії, звісна річ, не виправдовувався законом, але Тіллерман вважав, що мелодраматична складова може допомогти захисту.

У порівнянні із солідним і досвідченим Тіллерманом тридцятирічні офіційні обвинувачі у цій справі — Джанет Мінткевич і Ларрі Танідзакі — видавалися мало не першокласниками, але й вони встиг­ли пройти непоганий вишкіл і були рішучо налаштовані виграти цей процес. Щоправда, Танідзакі в розмові з колегою висловив певні сумніви з приводу того, що вони зможуть домогтися смертного вироку, пославшись на те, що присяжні неохоче прирікають людей на смерть. Однак Мінткевич почала переконувати його у протилежному. «Кого ж тоді і страчувати, як не таких, як він?!» — із непідробною пристрастю вигукнула вона. Їхньою найбільшою проблемою було те, що захист міг спробувати відкинути звинувачення цілком. Як не дивно, попри те, що вбивство Максиміліана Офалса було скоєно ясного і сонячного лос-анджелеського ранку, не знайшло­ся жодного свідка злочину. Здавалося, ніби вся вулиця свідомо заплющила у цей час очі — точнісінько так само, як це зробили в’язні центральної міської тюрми під час зведення порахунків між гангстерами. До послуг прокурорів був ніж із відбитками пальців, закривавлений одяг і мотив злочину, однак їм бракувало головного — живого свідка. На попередньому слуханні Тіллерман оголосив, що його клієнт не заперечуватиме факту злочину, але попередив: якщо обвинувачення наполягатиме на вбивстві першого ступеня і смертному вирокові для вбивці, то захист, цілком імовірно, вимагатиме його виправдання. «Бачте,— почав він здалеку,— у мого клієнта був і зараз триває дуже важкий психологічний стан». На запитання судді Вайссберґа стосовно того, із чим це пов’язано, Тіллерман цілком серйозно відповів: «Він перебуває під впливом чаклунства».