Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 98)

Новина про арешт клоуна Шалімара посіла почесне місце на перших шпальтах газет і дозволила засмиканому вуличними заворушеннями департаменту міської поліції відбілитися тоді, коли він найбільше цього потребував. До цього часу начальник департаменту Деріл Ґейтс, який спочатку вперто не хотів залишати свою ­посаду, нарешті пішов у відставку. Звільнили і лейтенанта Майкла Муліна, чий загін поліцейських, наляканий переважаючими силами вуличної юрби, яка нуртувала на розі Флоренс і Норманді, ганебно відступив. Матеріальні збитки, завдані під час заворушень, сягнули мільярда доларів. Збитки ж, завдані кар’єрам майора Бредлі та верховного судді Рейнера, не підлягали визначенню у грошовому еквіваленті, бо були непоправними. За цих обставин успіх лейтенанта Джиневи і сержанта Гіллікера, які затримали вбивцю, був поданий газетярами як видатний подвиг і свідоцтво того, що в поліції працюють не тільки виродки на кшталт Куна, Павелла, Брізено й Вінда, що по-звірячому катували Родні Кінга, але і класні копи, як-от, скажімо, ці двоє хороших хлопців. Родні Кінг також виступив по телебаченню і закликав містян до перемир’я із владою. «Давайте спробуємо заспокоїтися»,— сказав він, звертаючись до телеглядачів. А інтерв’ю з лейтенантом Джиневою та сержантом Гіллікером зробилося центральним сюжетом останнього у травні нічного ток-шоу. На запитання ведучого Джонні Карсона, чи здатна, на їхню думку, поліція Лос-Анджелеса повернути довіру мешканців міста, лейтенант Джинева відповів, що безумовно здатна, а сержант Гіллікер енергійно вдарив стиснутим кулаком правої руки по долоні лівої і додав: «І те, що закоренілого злочинця спіймано і він зараз сидить за ґратами, є тому найкращим підтвердженням».

А невдовзі настав короткий період шаленого попиту на футболки із зображеннями Тоні та Елвіса, що їх продавали на пляжах у Венеції та Мелроуз[75]. Один із телевізійних каналів оголосив про початок зйомок фільму про Елвіса й Тоні, у якому головні ролі мали отримати Джо Мантенья та Денніс Франц. Клоун Шалімар із неймовірною швидкістю перетворився на фішку в політичній грі, і Кашміра Офалс, яка відтепер називалася лише цим ім’ям, про що й повідомила всіх своїх знайомих, Кашміра, обох батьків якої підступно вбили, відчувала, як в ній накопичується роздратування від усього, що відбувалося. Те щось, котре оселилось у ній тоді, коли вона стояла на колінах біля могили матері у ­Ширмалі, стало для неї надзвичайно важливим і вимагало рішучих дій. Але найважливіші події її життя процідили крізь сито політики, і в сухому залишку виявилося тільки базікання про корупцію, про зіпсованість співробітників поліції та про чесних копів Гіллікера і Джиневу. Земна куля не припинила крутитись, і світ продовжував рухатися своєю жорстокою дорогою. Макса Офалса для нього вже не існувало, і Буньї Каул також. Героями дня зробилися Елвіс і Тоні, які привласнили клоуна Шалімара. Він став для них гепі-ендом — щасливим завершенням цієї історії, вінцем кар’єри, найбільшим їхнім кушем, що надав їхнім життям сенсу, заразом позбавивши того ж таки сенсу її власне існування. Залишаючись насамоті у квартирі, Кашміра сердито била кулаками об стіну. Як вона почувалася? Паскудно. Наче її ошукали. «Треба йому написати,— вирішила вона.— Нехай знає, що я чекаю. Нехай знає, що він — мій».

«Я збираюся розповісти тобі про свого батька,— писала Кашміра.— Тобі потрібно дізнатися більше про чоловіка, якого ти вбив, із яким ти вступив у близькі стосунки, а потім забрав у нього життя. Йому й так лишалося жити недовго, але ти не хотів чекати, ти жадав крові. Ти відібрав життя у великої людини, і тобі належить більше знати про цю велич. Я збираюся повідомити тобі те, про що батько розповідав мені, коли я була зовсім маленькою — про входження до палацу влади. А ще я розповім тобі про його недоладне захоплення міфічними людьми-ящірками, котрі, на його думку, колись мешкали під Лос-Анджелесом. Я збираюся у компанії з ним і з тобою пролетіти над окупованою Францією експериментальним літаком і зануритися в Рух Опору, що, гадаю, дуже тебе зацікавить. Припускаю, що всі свої «подвиги» ти виправдовуєш тим, що чинив їх в ім’я свободи, отже, тобі, вочевидь, буде цікаво дізнатися, що мій батько також був борцем за свободу. Я хочу, щоби ти дізнався, яких пісень він співав (наприклад, про жайворонка), та які страви він полюбляв (струдель із рислінгом і баранина в медовому соусі — страви його ельзаського дитинства); хочу, щоб ти дізнався, як він урятував своїй доньці життя і як сильно любила його ця донька. Я засипатиму тебе горами листів, я писатиму й писатиму, писатиму й писатиму,— нехай мої листи зробляться твоєю совістю, нехай вони отруюватимуть твою душу, нехай перетворять твоє життя на пекельну катівню аж до хвилини, коли, якщо все піде за планом, у тебе його відберуть. І навіть якщо ти їх не читатимеш, якщо тобі їх не віддадуть або ти рватимеш їх на клапті ще в конвертах, мої листи все одно впинатимуться тобі в серце. Мої листи — це прокляття, і вони висушать тобі душу. Мої листи — це загрозливе попередження, і вони неодмінно наповнять тебе жахом, а я не припиню писати, поки ти не помреш. Можливо, я писатиму тобі й опісля, писатиму листи твоєму духу, що корчитиметься в пеклі, і вони мучитимуть його дужче, ніж пекельний вогонь. Ти більше ніколи не побачиш Кашміру, але я, Кашміра, тут, поряд, і ти житимеш у мені; мої листи будуть для тебе в’язницею, страшнішою, ніж та, у якій ти перебуваєш зараз, вони зробляться твоєю одиночною камерою. Негаразди твого теперішнього ув’язнення — це ніщо в порівнянні з тими гризотами, які ти відчуватимеш від моїх листів. Мої листи — отруйні стріли. Ти знаєш пісню Хабби Хатун, у якій вона співає про пронизане стрілою серце: «О лучнику, я вся відкрита для твоїх стріл. Чому ти такий жорстокий зі мною? Навіщо пускаєш у моє серце стріли?» Відтепер я буду лучницею, а ти будеш моєю ціллю. От тільки мої стріли просочені не коханням, а ненавистю. Мої листи — стріли ненависті, і вони тебе знайдуть, хай би де ти був».

«Я — твоя чорна Шехерезада,— писала вона йому.— Я писатиму тобі кожного дня, кожної ночі, але не для того, щоби врятувати своє життя, а для того, щоби відібрати твоє, щоб отруйні змії моїх снів обвилися навколо твого тіла, і щоби їхні зуби вп’ялися тобі в горлянку. Можеш, якщо бажаєш, порівняти мене із принцом Шахріяром, а себе — із його невинною нареченою, бо смертельна пісня моїх листів переслідуватиме тебе навіть уві сні. Щоночі я наспівуватиму тобі мелодію про те, як ти помреш. Чуєш мене? Слухай мій голос. Щодня і щоночі, аж до самої твоєї смертної години, я шепотітиму тобі у вухо. Твій голос більше не звучить у моїй голові. Відтепер ти чутимеш мене постійно».

Клоун Шалімар провів півтора року в очікуванні суду у центральній міській в’язниці на Бушет-стріт. Його тримали в секції 7000, призначеній для особливо небезпечних злочинців. На щиколотки йому вдягли кайдани, а їжу приносили прямо до камери. Як і іншим ув’язненим, йому були дозволені тригодинні прогулянки на тиждень. Упродовж кількох перших тижнів він поводився вкрай неспокійно: часто кричав уночі і скаржився, що якась демониця проникла в його голову і крає його мозок розпеченими списами своїх зубів. Його перевели під особливий нагляд як схильного до суїциду і призначили величезну дозу ксанокса — потужного транквілізатора. На запитання, чи не хоче він, аби його навідав ісламський священнослужитель, заарештований відповів згодою. До нього допустили молодого імама з мечеті на Фіґуера-стріт, який після перших відвідин повідомив, що ув’язнений висловлює щире розкаяння у скоєному та каже, що через погане знання англійської мови неправильно витлумачив деякі висловлювання Максиміліана Офалса щодо Кашміру під час його виступу в телевізійному шоу і тому вирішив, що цього невірного необхідно знищити, оскільки той видався Шалімарові затятим ворогом мусульман. Отже, скоєне ним убивство було наслідком недостатнього знання англійської мови, і в’язня тепер мучить розкаяння. Але під час других відвідин імам застав свого одурманеного ксаноксом підопічного у стані надзвичайного збудження: той спілкувався з невидимим співрозмовником, вочевидь, жінкою, і говорив англійською, що, за словами імама, була хоч і далекою від ідеалу, але зовсім не такою поганою, як ув’язнений стверджував раніше, тож його попереднє зізнання стосовно нерозуміння суті висловлювань колишнього посла опинилося під великим сумнівом. Коли імам сказав про це арештантові, той так оскаженів, що довелося викликати охорону. Після того молодий імам відмовився його навідувати, а в’язень відмовився зустрічатися із будь-ким іншим, хоча шанований представник латино-­мусульманської спільноти Лос-Анджелеса Франциско Мохаммед, який час від часу відвідував міські чоловічі в’язниці, висловив готовність завітати і до цього ув’язненого, щойно той забажає.

Коли справа була винесена на попереднє слухання, районний прокурор Джил Гарсетті, який після вуличних заворушень змінив на цій посаді Айру Рейнера, дійшов висновку, що бесіди звинувачуваного з імамом із Фіґуера-стріт вичерпно доводять, що клоун Шалімар є небезпечним злочинцем, професійним убивцею, який вчиняв свої злочини під різними іменами; він досвідчений актор із численними масками, і його словам щодо каяття та мук совісті не варто йняти віри. Шалімарові було висунуто формальне звинува­чення в убивстві колишнього посла Максиміліана Офалса, після чого його повернули назад на Бушет-стріт — очікувати суду. Велике журі присяжних одностайно вирішило, що через ­деякі особ­ливі обставини цей чоловік заслуговує на смертний вирок. Якщо суд затвердить це рішення, обвинуваченому буде запропоновано вибрати один із двох варіантів виконання вироку: смертельну ін’єкцію або ж газову камеру (на той час іще існувала практика надання в’язням вибору).