Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 97)

День котився до вечора, і до міста краще було повернутися ще засвітло, але Кашміра відчувала необхідність відвідати ще декілька місць: галявину біля Кхелмарга, де її мати вперше кохалася із клоуном Шалімаром, і хижку ґуджарки високо на схилі, де клоун Шалімар відрізав матері голову. Жінка у бурці погодилася показати дорогу, і нестямно закоханий у неї чоловік також ішов поряд, та їх обох для неї не існувало, бо зараз із нею було тільки минуле, а ще те щось, що вселилося в неї і зробило її сильною, здатною вчинити все, що завгодно,— точніше все, що буде потрібно. Кашміра не знала своєї матері, але на власні очі побачила найголовніші місця, пов’язані з нею: місце, де мати кохала, і місце, де вона померла. У косому промінні вечірнього сонця галявина полум’яніла квітами. Вона ніби наяву побачила матір, яка бігла галявиною назустріч коханому, побачила, як вони зі сміхом і поцілунками падають у траву. «Кохати — це ризикувати життям»,— подумалося їй.

Кашміра подивилася на чоловіка, який стояв поряд і був закоханий в неї по самі вуха, хоча й не наважувався у цьому зізнатись, і мимоволі відсахнулася. Її мати зневажила всі перепони і зробила крок назустріч своєму коханню, хоча це їй занадто дорого коштувало. Чи здатна вона, Кашміра, зробити правильні висновки з того, як склалася доля її матері?

Лісова хижка на пагорбі перетворилася на руїну, і перш ніж дозволити їй увійти, Юварадж простукав палицею зарослу травою підлогу, щоби відігнати змій. Але в заіржавілому казані над давно нетопленим ватраном якимось дивним чином іще відчувався запах їжі.

— Де він зробив це? — спитала Кашміра жінку у бурці, але та не могла вимовити жодного слова. І як вона могла розповісти дочці про розчленований та обгризений звіриною труп? Нарешті вона спромоглася на декілька слів.

— Назовні, отам,— вичавила Хасіна.

На тому місці, де впала мертвою її мати, виросла густа, соковита трава. «Її наситила кров»,— промайнуло в голові Кашміри. Перед її очима сяйнуло лезо ножа, вона відчула, як її власне тіло зробилося несподівано обважнілим, побачила, як мати валиться на землю, і її єство не витримало цього тягаря: Кашміра як підкошена впала на те саме місце, де померла її мати. Коли ж вона повернулася до тями, то виявила, що її голова лежить на колінах Хасіни, а Юварадж безпорадно тупцяє поряд, вимахуючи руками і бурмочучи якісь недоладні слова. Вже почало сутеніти. Її звели вниз, підтримуючи з обох боків. Говорити вона не могла. Коли вони від’їжджали, Кашміра навіть не подякувала жінці у бурці і жодного разу не озирнулася.

Дорогою до міста довкола них зімкнулася тривожна ніч. Чоловіки з рушницями та ліхтариками без кінця зупиняли їх на блокпостах. Хтось був у формі, хтось у цивільному, у товстих вовняних шарфах, обмотаних навколо шиї і зав’язаних вузлом під горлом, тож визначити, хто з них належить до військових, а хто до бойовиків, як і зрозуміти, хто з них становить найбільшу небезпеку, було неможливо. Доводилося зупинятися. На дорогах раз у раз траплялися загородження з металу та товстих дерев’яних колод.

Їм ­світили в обличчя ліхтарями, і її супутник щоразу щось швидко та владно промовляв. Та незабаром, попри шоковий стан, те щось, що вселилося в неї на материній могилі, далося взнаки, і то так, що всі ті люди, щойно зустрічалися з нею очима, відразу ж відступали назад і без зайвих слів пропускали оливково-зелену «Тойоту». ­Тепер ніхто вже не мав над нею влади, і ніщо не могло її зупинити. Вона закінчила тут свої справи, і в Індії її вже нічого не тримало. Кашміра отримала від цієї країни все, чого потребувала. Чоловік за кермом намагався щось сказати. Він хотів висловити їй співчуття або ж освідчитись, а може, того й того разом. Але вона не спромоглася примусити себе вислухати його слова. Дурман кохання й очікування щастя розсіявся; Кашміра залишила позаду земний рай, у якому звучав спів і цвіли лотоси кохання — вона мусила повернутися додому. Так, поряд був той чоловік, який по-справжньому її кохав, і, напевно, вона змогла би відповісти йому взаємністю, якби мала таку можливість. Але наразі вона не мала можливості кохати. Те, що увійшло в неї там, на могилі матері, не залишало їй жодного сподівання на це.

Автівка в’їхала у ворота маєтку Ювараджа, але цього разу чари не спрацювали, і реальний світ за його стінами не зник. Їй було дуже погано. Викликали лікаря. Її поклали в ліжко, і там, у затемненій кімнаті, у старовинному ліжку зі стовпчиками горіхового дерева, під москітною сіткою, вона провела тиждень то в ознобі, то обливаючись потом, а коли засинала, бачила жахливі сни. Юварадж сидів поряд і постійно міняв їй компреси, поки вона, нарешті, не попросила його припинити. Щойно Кашмірі зробилося легше, вона підвелася і почала пакувати валізи. Юварадж благав її зачекати і не їхати, та дівчина крізь зуби вимовила лише одне слово: «Ні». Його обличчя потемніло, він мовчки кивнув і вийшов. До самого від’їзду вона жодного разу не вийшла надвір, відмовляю­чись навіть їсти на терасі поза стінами будинку, оскільки боялася, щоби вигляд зачарованого саду не змусив її змінити прийняте рішення. Самолюбство Ювараджа було вражене, він тримався холодно і майже не розмовляв із нею. «Які все ж таки слабкі істоти, ці чоловіки! — сказала вона собі.— І чому, власне, жінка мусить завжди коритися тим, хто так легко ображається, капризує і, власне, не бачить нічого далі за власного носа? Цей от, наприклад, навіть не знаходить у собі сміливості висловити те, що й так великими літерами написане на його обличчі, натомість заламує руки і вдає із себе безпричинно ображеного». Кашміра дійшла висновку, що саме чоловікам, як правило, притаманний той тип поведінки, що вони мають нахабство приписувати жінкам і називають «малодушністю». Насправді ж, саме жінки завжди борються до кінця, виявляючи повсякчасну хоробрість, чоловіки ж у глибині душі залишаються боягузами. Ну й нехай ховається за своїми вазочками і килимками, якщо йому так легше. А їй треба думати про те, як виграти битву, і зона її воєнних дій розташована на протилежному боці земної кулі.

В аеропорту, однак, він усе ж таки зібрався із силами й освідчився. Кашміра прикусила губу.

— І що мені тепер робити з твоїм освідченням? — запитала вона.— Це занадто великий вантаж, що не влізе в мою валізу, і в літак його теж із собою не забереш.

Але він не здався.

— Я цього так не залишу,— сказав він.— Невдовзі я приїду по тебе. Тобі від мене так просто не відбутися.

Це була фатальна помилка. Вона відразу ж пригадала іншого набридливого залицяльника — молодого американця з лос-анджелеської реклами чоловічих трусів: «Ти просто не зможеш цього забути, навіть якщо захочеш. Ти думатимеш про мене завжди та скрізь — у ванній кімнаті, в автівці, у крамниці господарчих товарів. Тож погоджуйся за мене вийти. Все одно цим скінчиться. Ти від мене нікуди не дінешся. Я тебе кохаю — це факт. Подивися реальності в очі». А тепер, стоячи в аеропорту Срінагара, вона вже не могла пригадати ні його імені, ні зовнішнього вигляду — його фірмові плавки запам’яталися їй набагато краще. Необережні слова Ювараджа повернули Кашмірі самовладання. «Що ж,— вирішила вона,— якось можна забути і цього претендента на руку та серце». Кохання — лише омана, кохання — отруйна змія. А щодо фактів, то ось вони: її реальне життя не тут, і настав час повертатися до того життя.

— Бережи свій дивовижний сад,— із відчуженістю в голосі промовила вона, легенько провела прохолодними пальцями по його смаглявій щоці і відлетіла за десять тисяч миль від його не потрібного їй кохання, що ховало в собі невідомі небезпеки.

Через три дні після її повернення до Лос-Анджелеса головного підозрюваного у справі про вбивство посла Максиміліана Офалса було взято під варту живим у Раньон-каньйоні. Він жив і ховався там, як дика тварина, на вершинах серед стрімчаків. Голод, спрага і знесилююча спека довели його до абсолютного виснаження. «Ми схопили його, спираючись на отриману інформацію. Покидьок перебував у такому жалюгідному стані, що, схоже, був навіть радий віддатися до рук правосуддя,— розповідав Тоні Джинева в телерепортажі, плутаючись у дротах мікрофонів.— Злочинець спустився згори і вийшов на відкриту місцевість, аби знайти хоч якусь їжу. Він копирсався у сміттєвому баку на майданчику для вигулу собак, і його взяли із червоною зіжмаканою упаковкою з «Макдональдса» у руках саме в той принизливий момент, коли він намагався дістати з паперового пакета кілька шматочків картоплі фрі, що там іще залишалися».

Коли Ольга Сімеонівна почула про це в новинах, вона відразу ж приписала арешт убивці дієвості свого чаклування: «От що таке картопляна магія! — повідомляла вона всім і кожному.— У-ху-ху! Тож я ще не втратила свого дару!» Поліція підтвердила, що затриманий дійсно є тим самим Номаном Шер Номаном, відомим також як клоун Шалімар.

Коли Кашміра Офалс дізналася цю новину, її зненацька охопило дивне відчуття, що підозріло скидалося на розчарування. Те щось, котре вселилося в неї на материній могилі, вимагало, щоби вона сама вистежила вбивцю. Відлуння його незв’язних, нечітких слів уже давно перестали доходити до неї. Можливо, тому, що він тепер зробився занадто слабким. Але Кашмір продовжував жити в ній, і арешт клоуна Шалімара в Америці та цілковита втрата його особистості в інтонаціях чужої для нього мови викликали в неї сум’яття, котре вона не відразу, але поступово все ж таки ідентифікувала як культурний шок. Дівчина більше не вважала, що історія Шалімара є справою Сполучених Штатів. Ця історія стосувалась Кашміру. Вона належала особисто їй.