Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 96)

— Який сенс тут сидіти? Із цим селищем покінчено. Так, деякі місцини знищують, і вони вже ніколи не зробляться такими, як були раніше. Така вона, реальність, і з цим нічого не вдіяти.

Вона також підвелася. Її душив страх. Вона зчепила руки і з мукою та гнівом подивилась йому в обличчя, і під цим поглядом він умить знітився.

— Перепрошую,— сказав він,— я абсолютний бевзь. Своїми необережними словами я завдав вам болю.

Він міг не продовжувати. Вона побачила ці нещасні очі й кивком голови дала знати, що більше не сердиться. Вона зрозуміла, що їй потрібно: якимось чином слід було знайти бодай когось, хто погодиться з ними поговорити і розповісти геть усе.

Увесь берег був вкритий нарцисами. Над квітами кружляли бджоли, і Юварадж раптом згадав одне ім’я, яке згадував батько. То було ім’я знаменитого кулінара, ширмальського вази, котрий влаштовував пречудові бенкети мінімум із тридцяти шести страв. Цього чоловіка назвали на честь бджоли і квітки нарциса.

— Десь тут має бути чоловік на ім’я Бомбур Ямбарзал,— вимовив Юварадж.

— Отже, виходить, що Буньї мала дочку,— поволі промовила Хасіна Ямбарзал і крізь проріз своєї бурки[74] окинула чіпким поглядом молоду жінку, цю Кашміру з Америки із голосом англійської леді.— Напевно, ти кажеш правду. У тебе такий самий погляд, як і в неї: теж хочеш отримати те, чого душа просить, і наплювати тобі, якщо від цього твого хотіння весь світ перевернеться,— підсумувала вона результати оглядин.

Із кутка, де сидів із незмінною люлькою Бомбур Ямбарзал, який на той час уже перетворився на трухлявого, остаточно висохлого дідугана, донісся гучний верескливий голос.

— Розкажи їй, що її бісовому діду здалося мало власних полів і фруктових садів, то він ще спробував відібрати мою славу й по­збавити нас шматка хліба. Йому до мене було, як до неба, та він усе одно дер носа! Можна називатися вазою, та це нічого не змінить. Тепер-то вже все одно, та тільки він і померти примудрився першим, а я й досі сиджу тут і чекаю своєї черги.

Ширмал, як і багато інших селищ долини, був уражений двома недугами, що завжди приходять разом,— бідністю і страхом. Про бідність волали ветхі будинки і діряві дахи, трухляві рами вікон та гнилі сходинки; про неї ж говорили порожні комори та ліжка, у яких давно не було радості кохання; а щодо страху, то про ­нього свідчив той вражаючий факт, що жінки, всі до одної, ­включно з Хасіною Ямбарзал, вдягли бурки. І це в Кашмірі, де навіть до чадри завжди ставилися з обуренням! Величезний блискучий автомобіль біля будинку Бомбура Ямбарзала видавався прибульцем з іншої планети. У старої жінки із прихованим обличчям, яка впустила їх до свого дому, вочевидь, уже не залишалося сил скаржитися на долю, але сина Харбана Сінґха та дочку Буньї Каул Номан вона зустріла так доброзичливо, як тільки дозволяли теперішні важкі часи; і хоча її гості не могли бачити нічого, крім її очей і рук, із її пози та деяких жестів вони здогадалися, що колись вона була ставною і вольовою господинею. У дальньому кутку кімнати сидів її чоловік — вісімдесятирічний зморщений старигань із затягненими молочно-білою полудою очима. Було помітно, що його аж розпирає від липкої злостивості.

— Мені соромно отак вас приймати,— сказала жінка, наливаю­чи їм гарячого солонуватого чаю.— Колись ми мали чим пишатись, але тепер нас позбавили навіть цього.

— Вони ще тут?! — крикнув старий зі свого кутка.— Навіщо ти з ними воловодишся, скажи, нехай ідуть геть і дадуть мені нарешті спокійно померти!

Жінка із прихованим обличчям не перепросила за брутальні сло­ва її чоловіка.

— Він утомився жити,— спокійним голосом пояснила вона.— Смерть жорстока ще й тим, що відбирає в нас дітей, краде жінок і чоловіків у розквіті сил, але не поспішає до старого, хоча він кожного божого дня благає її прийти.

Невдовзі після тих подій у Ширмалі, що спричинили смерть «сталевого мулли» Бюльбюля Факха, його прибічники вночі вві­йшли до села, вдерлися до будинку Ямбарзала, стягнули його з ліжка і вчинили над ним свій власний суд. Оскільки ваза був селищним головою, у його особі все село звинуватили у співробітництві з індійською армією, зрадженні батьківській вірі, а також у тому, що він заплямував себе нечестивим заняттям — приготуванням знаменитих бенкетів, і тим самим сприяв розповсюдженню нестриманості в їжі, розпещеності тіла та розпусті. Бойовики змусили його стати на коліна й оголосили: якщо протягом тижня він та його односельці не припинять займатися справою, що суперечить приписам ісламу, і не повернуться на шлях благочестя, то їх усіх розстріляють. Коли Ямбарзал, стоячи на колінах, відчув дотик ножа до свого горла та автоматного дула до скроні, то перестав бачити, по-справжньому осліпнувши від страху. Після цього жінкам селища не залишилося нічого іншого, як змиритися і вдягти бурки. Впродовж дев’яти місяців жіноцтво Ширмала із прихованими обличчями благало бойовиків подарувати Ямбарзалові життя. Зрештою вони зглянулися, і смертний вирок було змінено на довічний домашній арешт. Але ширмальців попередили, що коли він бодай один раз виконає замовлення на нечистий бенкет із максимум шестидесяти страв, або навіть на скромнішу учту із мінімум тридцяти шести страв, йому відріжуть голову і змусять односельців з’їсти її на обід з овочами та рисом.

— Розкажи їй усе, що вона так хоче знати,— уїдливо просичав незрячий Бомбур.— Подивимося, як тоді вона тішитиметься, що приїхала!

На ранок після того дня, коли в Ширмалі, у колишньому будинку братів Ґеґру, був знищений мулла Бюльбюль Факх разом із прибулими з ним бойовиками, Хасіна Ямбарзал виявила, що клоун Шалімар не повертався до селища. Поні, якого він позичив у її чоловіка напередодні, також зник. «Якщо він живий,— подумала Хасіна,— то, схоже, всім нам тут треба пильнувати, бо такий, як він, рано чи пізно обов’язково з’явиться, щоби звести порахунки». Їй пригадалася та неймовірна легкість, із якою він у юності витанцьовував і робив кульбіти на напнутій над землею линві, те притаманне лише йому дивовижне відчуття невагомості, коли здавалося, що це мавпеня ходить прямо в повітрі. Їй важко було уявити, яким чином той світлий хлопчик міг перетворитися на озлобленого, нещадного бойовика. Через добу приплентався додому голодний, але неушкоджений поні, але клоун Шалімар зник безслідно.

Тієї ж ночі Хасіна побачила пророчий сон. Він так налякав жінку, що вона квапливо вдягнулася, загорнулася в теплу накидку й вирушила в дорогу, відмовившись повідомити чоловікові, куди йде. «Краще не питай,— сказала вона вже на порозі.— Все одно мені забракне слів, аби розповісти про те, що, напевно, побачу». Коли вона нарешті дісталася до хижі гуджарської віщунки Назаребаддур на порослому лісом схилі пагорба, де Буньї Номан прожила свої останні роки, то усвідомила, що роздута, обліплена роєм мух реальність далеко перевершує навіть найжахливіший із нічних кошмарів. «Усі ми не без гріха,— майнуло в голові Хасіни.— Та все ж таки творець і правитель нашого світу безмірно жорстокий, бо змушує нас платити за гріхи занадто високу ціну».

— Мої сини принесли її з пагорба,— сказала Хасіна дочці Буньї,— і ми поховали її як належить.

Поки вона стояла біля могили своєї матері, щось увійшло в її серце. Могила була покрита килимом із весняних квітів. Це було скромне поховання, одне з багатьох на старому цвинтарі на околиці селища, неподалік від того місця, де ліс, що встиг розростися, поглинув залишки мечеті «сталевого мулли». Вона опустилася на коліна — і саме тоді відчула, як щось у неї ввійшло, швидко й рішуче, немовби, приспане до пори під землею, тільки й чекало, щоби вона прийшла. Кашміра не знала, що це таке, не могла знайти для цього назви, але це щось володіло силою, і вона відразу це зрозуміла, бо зненацька відчула себе готовою до всього на світі. Вона подумала про те, скільки разів помирала її мати, скільки разів її убивали ще за життя. Тепер вона знала всю її історію. Закутана у чорне стара жінка розповіла їй про значно молодшу — ту, яка у білому савані тепер лежала під землею. Її мати залишила позаду колишнє життя заради щасливого майбутнього, і хоча вона вважала, що це початок нового життя, виявилося, що то був кінець. Це була її перша — маленька — смерть, але попереду на неї чекали інші: майбутнє, що склалося зовсім не так, як їй мріялося, відмова від дитини, ганебне повернення до рідного селища. Кашміра уявила, як її мати стояла насамоті серед кружляння віхоли, а люди, серед яких вона виросла, дивилися на неї так, наче вона повернулася з того світу. Вони також убили її, адже гуртом пішли до чиновників й отримали документ, засвідчений підписами і печатками, що вчергове вбив її матір. А в той самий час у далекій країні жінка, чийого імені вона більше ніколи не вимовить уголос, вбивала її матір брехнею, вбивала її, ще живу; а її батько цю брехню підтвердив, а отже, і він брав участь у вбивстві. Потім було примарне існування на вкритому лісом пагорбі, довгий період вмирання за життя. Смерть кружляла довкола матері та очікувала свого часу — і він настав. Смерть прийшла до неї під клоунською маскою. Чоловік, який убив її батька, виявився вбивцею і її матері.

Крижана глиба звісток лягла на її серце, і щось увійшло в неї і зробило її здатною здійснити неможливе. Кашміра не оплакувала матір ні тоді, давно, ні тепер, хоча й вірила, що вона померла, коли та ще була живою, і переконала себе, що мати жива, коли її вже не було на світі. Що ж, настав час примиритися із фактом, що мати дійсно померла, і ніхто вже не зможе вбити її ще раз. «Спи, мамо,— подумки сказала вона, стоячи біля могили.— Спи, тільки нехай тобі не сняться сни, бо мертвим може наснитися лише смерть, і хай би як вони намагалися, їм не вдасться прокинутися і струсити із себе жахливий сон».