Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 95)

Вечорами Юварадж співав для неї, і вона слухала, зачарована музичною магією. Син свого батька, крім основного свого заняття, він розумівся на музиці, любив кашмірські мелодії і досить пристойно грав на сантурі. Він співав для неї арабські віршовані маками, покладені на мелодії індійських раґ[72] у їхній класичній формі, відомій як суфія-на-калам. Він співав їй пісні Хабби Хатун — легендарної принцеси і поетеси шістнадцятого століття, яка ­збагатила любовну поезію Кашміру ліричним жанром лол. То були пісні про біль розлуки з її коханим — принцом Юсуф Шах Чакою, кинутим за наказом могольського правителя Акбара до в’язниці в далекому Біхарі. «Мій сад іскрить весняними квітками, чому ж, мій любий, так далеко ти?» — виводив він і перепрошував, що не вміє співати жіночим голосом. Також Юварадж співав їй розлогі балади, покладені на музику у стилі пахарі.

Музика і спів подіяли — цілих п’ять днів провела вона в чарівному саду, перебуваючи в стані абсолютної і неочікуваної для себе ейфорії. На ранок шостого дня Кашміра прокинулася, струсила із себе солодку знемогу й попросила в нього допомоги. «Пачхігам»,— вимовила вона так, ніби це слово мало силу магічного ключа, ніби саме його звучання могло відсунути камінь, що затуляв вхід до повної скарбів печери, де її мати сяяла та виблискувала на сонці, як викрадений злиток золота. Пачхігам, казкове селище, що вона так мріяла побачити на власні очі!

— Дуже вас прошу,— сказала вона, і він ні словом не прохопився про небезпечність сільських доріг і відразу погодився відвезти її у цю казку або, бодай, у минуле.

— Я не знаю, яка зараз ситуація у цьому селищі та, на мій превеликий сором, не можу розповісти про те, що вас цікавить,— зізнався він.— Знаю лише, що Пачхігам потрапив під зачистку, про це писали в газетах. У мого батька там були друзі. На жаль, я займався бізнесом і не дуже цікавився подіями у сільській місцевості.

Вона забажала дізнатися, що це таке — зачистка, але він уникав подробиць і не пояснив чітко, що це може означати, сказав тільки, що деталі особисто йому невідомі.

— Але ж ми зможемо туди поїхати? — спитала вона.

— Так,— сумно відповів він.— Хоч сьогодні.

Вона сіла до його оливково-зеленої «Тойоти», і коли автівка виїхала за ворота цього крихітного раю на землі, цього Шанґрі-Ла[73], цього острівця спокою посеред зони бойових дій, скоса поглянула на свого супутника, очікуючи, що за стінами чарівного саду він почне зникати просто на очах, наче божественне видіння. Але ні, він був тут, як і раніше,— вродливий і чарівливий. Він перехопив її погляд і злегка почервонів від задоволення.

— Які прегарні ваш будинок і цей сад,— пролепетала вона, намагаючись приховати зрадницький блиск очей, але запізно. Він почервонів іще дужче. Довелося визнати, що здатний червоніти чоловік є у сто крат привабливішим.

— Коли я був дитиною, то вважав свій дім раєм посеред раю,— відгукнувся він.— Але Кашмір уже давно перестав бути земним раєм, а я не садівник, як мій батько. Боюся, ні сад, ні будинок довго не протримаються в такому доброму стані без…— Він замовк, не завершивши фрази.

— Без чого? — нарочито невинним тоном запитала вона, хоча й чудово зрозуміла, що малося на увазі. Та він іще дужче зашарівся і зробив вигляд, ніби слідкує за дорогою. Вочевидь, він намагався сказати «без жіночої руки».

У Кашмірі вирувала весна. У ласкавих обіймах гір розпускалося листя чинар, гойдалися на вітрі тополі, цвіли фруктові сади. Навіть у цей похмурий час усе було залите світлом. І спочатку так легко було оминати поглядом спалені будівлі, танки на узбіччях, заляканих жінок і чоловіків, у чиїх очах також застигнув страх. Та поступово чари саду Харбана Сінґха перестали діяти. Обличчя Ювараджа спохмурніло.

— Розповідайте. Я хочу знати все,— сказала вона.

— Про такі речі важко говорити,— відповів він.— Це тутешнє життя, яким воно є.

— Я мушу це знати,— наполягла вона.

І він почав говорити. Спочатку затинаючись, удаючись до евфемізмів, але потім усе відвертіше. Він розповів їй про двох демонів, що терзали долину. «Фанатики вбивають наших чоловіків, а військові поганять наших жінок»,— сказав він. Юварадж називав містечка — Бадгам, Батмаула, Чхавалгам, у яких бойовики винищили всіх мешканців: людей розстрілювали, вішали, закопували, відрізали голови та підривали. «От такий він, їхній іслам. Тепер вони хочуть, аби ми все забули, але ми пам’ятаємо та будемо пам’ятати завжди. З іншого боку, солдати доблесної індійської армії, щоби залякати місцеве населення, застосовували свій метод — ґвалтування жінок. Наприклад, у Кананошорі під дулами автоматів було зґвалтовано двадцять трьох дівчат. Часто і в інших місцях відбувалися групові зґвалтування: молоденьких дівчат хапали, відвозили на військові бази, оголеними прив’язували до дерев, відрізали їм груди. Вибачте мені ці слова»,— вимовив він, ніби перепрошуючи за жорстокість світу.

Вона помітила, як тремтить його ліва рука на кермі і накрила її своєю. Так вони вперше торкнулися одне одного.

Уздовж дороги дзюркотіла річка. «Це Мускадун,— сказав Юварадж.— Ми вже дуже близько від Пачхігама». У неї потемніло в очах. Довколишній світ раптом зник — залишилася тільки річка. Дзюрчання потоку громом віддалось у вухах. Їй здалося, що вона тоне. «Вам недобре? — стривожився він.— Може, зупинитися, щоби ви хвилинку перепочили? В автівці вас могло захитати». Але вона тільки заперечливо струснула головою. «Тойота» здолала останній поворот.

Це виглядало так, ніби якісь гігантські потойбічні черви повиповзали з-під землі і влаштували собі домівки з піску та глини на цвинтарі. Скрізь виднілися руїни селища, котре колись тут було: обгорілі фундаменти, сплюндровані сади, залишки головної вулиці, але між цими привидами минулого та навколо них уже встиг­ли повиростати хиткі хижки із жердин, глини та моху, зліплені нашвидкуруч брудні курені, крізь дири в їхніх дахах тяглися сиві димки. «Продукт життєдіяльності істот нижчого рівня,— роздратовано кинув Юварадж,— або сучасних людей, які успішно рухаю­ться назад, до кам’яного віку». Ті хижки не мали навіть дверей, замість них з одвірків звисали діряві ганчірки, з-поза яких виглядали похмурі обличчя мовчазних, непривітних людей.

— Боюся, що тут відбулося дещо дуже неприємне,— обережно вимовив Юварадж.— Це зовсім не ті люди, які жили тут раніше. Я бачив акторів із трупи Абдулли Номана, але це не вони. Тут оселилися якісь зайди. Вони не бажають спілкуватися, бо захопили чужу землю, і бояться, що її в них заберуть.

Супроводжувані сторожкими поглядами, вони рушили до Мус­кадуна. Ніхто не вийшов до них, ніхто не привітався, ніхто не поставив жодного запитання і навіть не вигукнув, щоби вони забиралися геть. На них дивилися, наче на привидів-набхутів, яким немає місця серед живих, і якщо їх не помічати, вони самі собою зникнуть. На березі річки лежали великі пласкі валуни; вони вмостилися на них неподалік одне від одного. Вони не розмовляли, а просто дивилися на стрімкі потоки води. Дівчина майже фізично відчувала, як тягнуться до неї пальці його пожадання, і ще раз подумки зізналася собі в тому, що теж його хоче, і уявила, як його руки пестять її тіло. Вона заплющила очі — і несподівано відчула його губи в ямочці між ключицями, відчула шкірою доторк його язика, та коли знову розплющила їх, то побачила, що Юварадж, як і раніше, сидить осторонь, занімілий, безпорадний і відчайдушно закоханий.

А він у цю мить проклинав своє життя, віддане прагматичній справі, спаплюжене бізнесовими інтересами. Авжеж, він її не вартий. Хто він, власне, такий? Тільки якийсь продавець різьблених скриньок і ваз із пап’є-маше, постачальник килимків і шалей ручної роботи. Тіні великих акторів, які відійшли в небуття, оточили його, і чоловікові нестерпно закортіло негайно покінчити зі своїм прозаїчним ремеслом, аби решту життя грати для неї на сантурі і співати пісень рідної долини у своєму саду, до якого немає шляху силам зла. Як же він хотів негайно відкритися їй, але не зробив цього, оскільки бачив на її обличчі тінь страху, причини якого не розумів. Юварадж прагнув її розрадити, але не знаходив потрібних слів, хотів кинутись перед нею на коліна, але не наважувався; він кляв долю за це своє недоречне поривання, але водночас і благословляв її. Він прагнув сказати, що вміє кохати вірно та палко, але не насмілювався. Він був готовий боготворити її, готовий змінити своє життя відповідно до її бажань, але зараз їй було не до любовних зізнань. Він бачив, що їй погано, дуже погано, і не був упевнений, чи відповіла би вона на його почуття, навіть якби їй було набагато краще. Адже вона — жінка з далекого, чужого йому світу.

Її почуття не могли вирватися назовні, стримувані тим самим страхом. Вона нічого не знала про одвічну боротьбу двох планет-­тіней, але гостро відчувала присутність темних сил. Вона думала про те, що біля цієї річки танцювала її мати, а он у тому гайку вбивця її батька оволодівав клоунськими трюками. Їй раптом зробилося самотньо, і туга за далекою домівкою стиснула її серце. А поруч сидів на камені чужий чоловік, недоречно та відчайдушно в неї закоханий.

Юварадж раптом згадав свого батька, Харбана Сінґха, який, у пев­ному сенсі, передбачив її появу і, можливо, сам і влаштував усе це після того, як пройшов через очисне смертне полум’я. Батько! Він так шанував і плекав ті старі традиції, серед руїн яких сидів зараз його син; він був їхнім покровителем, дбайливо, як садівник, плекав і примножував їх красу. Гіркота втрати і відчуття цілковитої безпорадності нахлинули на Ювараджа, він скочив на ноги і хрипко вигукнув: