Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 94)

— Це не журналістика. Це цілком особиста справа,— сказав анг­лієць.— Про зйомки і звукозапис забудьте. Ви так палко бажаєте туди потрапити? Гаразд, це ми влаштуємо. А от щодо безпеки — це вже ваш власний клопіт.

Через три дні після цієї розмови вона вже летіла на маленькому «фоккері» до Срінагара, маючи при собі всі потрібні папери, рекомендації, телефонні номери і зовсім нове ім’я, значення якого їй іще належало зрозуміти. Усе це не надихало й точно не наповнювало серце радістю. Це спричиняло біль. Коли літак проминув Пір-Панджал, дівчині примарилося, що перед нею розчинилися чарівні ворота. Біль одразу же посилився, дістався до серця і стиснув його так, що її раптом охопив жах перед невідомістю. Вона не знала, що готує їй Кашмір: друге народження чи смерть.

Сардар Харбан Сінґх тихо відійшов, сидячи у кріслі-гойдалці у своєму срінагарському саду посеред весняного буяння квітів і дзижчання бджіл, із улюбленим тартановим пледом на колінах і в присутності свого любого сина Ювараджа — відомого експерта та експортера предметів традиційного мистецтва Кашміру. Коли Харбан Сінґх припинив дихати, змовкло дзижчання бджіл, завмерли всі шерехи і звуки, і Ювараджу стало ясно, що світ, яким він його знав, відходить у небуття. Життя, звісно, не зупиниться, воно рухатиметься своїм шляхом, от тільки все довкола відтепер буде не таким витонченим, не таким ввічливим і не таким цивілізованим, як раніше, коли його батько прикрашав світ своєю присутністю.

Свого останнього вечора Харбан Сінґх із ностальгією розмірковував про двадцятисемирічне перебування при владі дев’яти сікхів, що почалося 1819 року після утвердження в долині правління магараджі Ранджита Сінґха. У той час, розповідав батько синові, процвітало сільське господарство, розвивалися всі ремесла і люди з однаковою пошаною ставились і до сикхських святинь, і до храмів гінду, і до мусульманських мечетей, і сад правителя вражав пишнотою і красою. Якщо знаходилися люди, котрі засуджували магараджу Ранджита Сінґха через його надмірну прихильність до слабкої статі та за неослабний інтерес до індуїстських ритуалів, то що ж із того? Ці недоліки не можуть вважатися серйозними, як для справжнього чоловіка. «Ти, сину,— промовив він, несподівано змінюючи тему,— можеш як завгодно ставитися до алкоголю та до індуїстських звичаїв, можеш, якщо бажаєш, пити вино й не дотримуватися брахманських практик, але знайти хорошу жінку для себе ти мусиш якомога швидше. Мені все одно, скільки добра у тебе зібрано на складах і скільки грошей на банківському рахунку, бо повні комори і туго напханий гаманець не замінять тобі порожнього ліжка».

Такими були його останні слова, і через те, коли у дні трауру в їхній дім увйшла жінка з рекомендаційним листом від приятеля його батька, відомого англійського журналіста, і назвалася Кашмірою,— а було це на дев’ятий день після кремації і за день до закінчення читання священного тексту сикхів «Аді грантх»,— Юварадж угледів у її появі знак долі. Він прийняв незнайомку як родичку, запропонував їй — ні, просто наполіг, аби вона, попри глибокий траур, що панував у домі, скористалася його гостинністю і запросив узяти участь у поминальній трапезі бхог на останній, десятий день скорботи. Він також дозволив їй бути присутньою під час виголошення церемоніальних гімнів прощання з померлим, дозволив отримати та скуштувати карах прасад і лангар[71], а також зробитися свідком увінчання його тюрбаном на знак того, що відтепер він зробився очільником роду. І тільки після того, як усі родичі — адже саме так заведено в сикхів,— без причитувань і голосінь, розійшлися, в Ювараджа з’явилася можливість спокійно розпитати гостю про мету її візиту, але на той час він уже і сам знав відповідь на це питання: вона з’явилася в його домі для того, щоби він закохався, адже вона була прощальним дарунком його батька.

— Ви ввійшли в нашу історію тоді, коли вона вже практично добігла кінця,— сказав він.— Якби мій любий батько був зараз живим, він би зумів дати відповіді на всі ваші питання. Можливо, він мав рацію, коли часто казав, що насправді трагедія людського життя полягає в неспроможності до кінця збагнути власне буття; воно вислизає між пальців, і з роками усвідомлювати його робиться дедалі важче. Мені прикро про це говорити, але, можливо, ваш час уже невідворотно втрачено, і у вашому житті залишаться такі речі, яких, хай як це сумно, ви вже ніколи не зможете осягнути. Батько казав, що пояснення того, чого ми не здатні зрозуміти самостійно, нам може запропонувати жива природа, наприклад, холодний сонячний відблиск на мерзлій сосні, музика води, сплеск весла на озері, політ пташки, велич обрисів гір, безшелесна тиша. Життя нам лише подароване, і його таємничість належить прийняти як даність; нам варто радіти з того, що можна осягнути за допомогою зору, пам’яті та розуму. Таким було життєве кредо мого батька. Я ж увесь свій час віддавав комерційним справам, бруднив руки грошима, і лише тепер, коли його не стало, я можу сидіти в його саду і чути його голос. І це сталося саме тепер, коли, на жаль, він відійшов, але, на щастя, з’явилися ви…

Господар дому називав себе ділком, але в ньому була й поетична жилка. Вона спитала, чим він займається, і палкі слова полилися з його уст стрімким потоком, що ніби вирвався на свободу, прорвавши греблю. Коли Юварадж почав розповідати про вироби народних умільців, які він купує і продає, голос його затремтів від хвилювання. Він захоплено оповідав про мистецтво виготовлення молитовних килимків-намда, що прийшло із Середньої Азії, коли торговці ще широко користувалися Великим шовковим шляхом. Коли він згадував про Самарканд або Ташкент, в очах Ювара­джа світився відбиток їх давньої слави, хоча слава ця вже давно згасла, і в наші дні вони перетворилися на звичайні нікому не потрібні занехаяні діри. Мистецтво виготовлення виробів із пап’є-­маше прийшло до Кашміру теж із Самарканда. Юварадж розповів, що у п’ятнадцятому столітті один із кашмірських принців потрапив у Самарканді до в’язниці, де провів багато років і зрештою ­опанував це ремесло. У його палкому погляді так і читалося: «Ти ба, у Самарканді теж були в’язниці, де людина могла навчитися таких цікавих речей!» Він розповів їй про два етапи виробництва пап’є-маше. Перший — сакхтазі — полягав у тому, що викорис­таний папір спочатку замочували, а потім отриману масу підсушували, розрізали, щоб надати потрібної форми, обмазували клеєм і гіпсом, після чого накладали зверху один за одним багато шарів тонесенького рисового паперу. Далі наставала черга друго­го етапу — накаши, тобто фарбування, нанесення малюнку та покриття лаком. «Розумієте, кожний виріб був результатом праці не когось одного, а багатьох талановитих майстрів,— захоплено пояснював Юварадж.— Тож це — спільний продукт усієї нашої культури, і це не просто вироблено в Кашмірі, це вироблено ­самим Кашміром».

Коли ж Юварадж почав описувати виготовлення та вишивання кашмірських шалей, він шанобливо стишив голос, він говорив про них, як поет, він порівнював їх зі знаменитими гобеленами, яких, щоправда, за його зізнанням, ніколи не бачив на власні очі. Непомітно він перейшов на суто професійну мову. «Візерунок виготовляється за допомогою спеціальної техніки, коли нитки утоку перевиваються в місцях кольорозміни»,— пояснював Юварадж. Його по-дитячому безпосередній захват мистецтвом народних майстрів був настільки великим, що передався і їй. Юварадж розповів про техніку вишивки під назвою созні, коли з обох боків шалі вишивається однаковий візерунок, але в різних кольорових гамах; він розповів їй про шиття по атласу, про техніку різьблення по дереву арі, про цінні волосини гірського козла та про легендарні тоненькі шалі-джамавар. На той час, коли Юварадж попросив вибачення за те, що надокучає їй своїм базіканням, і присоромлено замовк, Кашміра вже наполовину в нього закохалася.

Але вона приїхала до Кашміру не для того, щоби закохуватися. Так навіщо їй цей чоловік із його коханням? І як, скажіть, будь ласка, треба сприймати той факт, що вже через декілька тижнів після смерті батька обличчям його сина,— безумовно, дуже привабливим обличчям,— блукає цей недвозначно щасливий вираз, значення якого не потребує перекладу? І коли вже на те пішло, що відбувається з нею самою? Чому їй так не хочеться нікуди йти із цього дивного, чужого їй і непідвладного плину часу саду? Чому вона постійно відкладає на потім пошуки і безтурботно слухає, як дзижчать невинні у своєму невіданні бджоли, блукає доріжками, обсадженими кущами, крізь які, здається, не може продертися ніяке зло, вдихає густе від запаху жасмину, нічим не запаскуджене повітря? Навіщо вона проводить дні, купаючись у захваті й обожнюванні цього загалом незнайомого їй чоловіка? Чому вона слухає вірші, що він декламує своїм, безперечно, милозвучним і дуже приємним голосом, і почувається геть нечутливою до повсякденного гуркоту міста з його натовпами демонстрантів, які марширують із піднятими на знак протесту кулаками і зі своїми невирішеними та переважно й невирішуваними, хоча й нагальними, проблемами? Потрібно чесно собі зізнатися: вона відчувала якесь дивне сум’яття, і хоча давно привчила себе не піддаватись емоціям, зараз це давалося їй все складніше. Можливо, у неї вистачить сил опиратися цим почуттям, можливо, переможе здоровий глузд. Зрештою, вона прибула із зовсім іншого світу, де надто вже довго берегла своє серце від тривог і неспокою кохання. Вона сумнівалася, що зможе бути такою, як він очікує, не знала, як поводитись, і почувалася спантеличено через те, що взагалі про це думає. Вона ж приїхала до Індії із геть іншою метою. Ці абсолютно нові відчуття її лякали, їй здавалося, що вона сама себе зрадила. Та й Ольга Сімеонівна не раз попереджала її про гадючу підступність кохання: «Воно ніколи не приходить звідти, звідки ти його чекаєш,— казала жінка,— воно підкрадеться до тебе ззаду на м’яких лапах, а тоді гепне тебе по довбешці, ніби здоровенною каменюкою».