Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 93)

А потім розпочався спокійний період, коли Індія, повернувши собі здоровий глузд, відчула насолоду від життя на Малголланд-­драйв, і сама приємно дивувалася власним досягненням у легкій атлетиці та навчанні. Виявилося, що її приваблюють історія, мемуаристика, але особливо — документальне кіно. Після закінчення школи вона сама злітала до Лондона для збору матеріалів про англійську кінодокументалістику тридцятих і сорокових років, а також (хоча про це вона нікому не сказала) із наміром провести власне документальне розслідування. Ті декілька місяців у Лондоні вона прожила в темнуватій, але просторій кімнаті з високими стелями у студентському кварталі поблизу Корам-Філдс, і не зробила жодної спроби побачитися із Сірою Щурихою. Вона так і не побувала в південній частині міста, зокрема на Белґрейв-стріт, зате навідалася до його північної частини, до Коліндейлської бібліотеки періодичних видань, де зуміла отримати мізерні крихти інформації про події, пов’язані з її появою на світ. Повернувшись до Лос-­Анджелеса, про свій візит до бібліотеки вона не прохопилася жодним словом, натомість багато, детально і захоплено розповідала батькові про двох раніше невідомих їй майстрів документального кіно — Джона Ґрірсона та Джилл Крейґі, а потім повідомила йому про свій намір покінчити нарешті з небезпечним фантазуванням і домогтись успіху в реальному світі фактів і документів. Індія вирішила присвятити життя створенню саме таких фільмів, котрі, як і Макс, затверджували би пріоритет реальності над вигадкою і показували життя таким, яким воно є насправді. Наприкінці вісімдесятих вона вступила до лос-анджелеського Інституту музики і кінематографії, блискуче його закінчила, переїхала до власного помешкання на Кінгс-роуд і вже мріяла про те, як батько невдовзі буде нею пишатися, але вбивця відібрав у неї цю мрію раз і назавжди.

Ця жінка прийшла, щоби зробити зізнання. Чверть століття несла вона на своїх плечах тягар провини, і цей вантаж зігнув її мало не до землі: все життя вона тримала спину прямою, та ось прийшла старість і зламала її, перетворила на ходячий знак запитання. Гнітюче відчуття провини, роки і самотність зробили її немічною і слабкою. «Тепер вона ніщо,— подумала Індія.— Вона не має ніякої влади. Із палацу влади вона вийшла з порожніми руками, крилаті люди-стерв’ятники розклювали всі її скарби, і тепер вуличний натовп сміється з неї. Навіщо вона прийшла? Зовсім не обов’язково було приносити співчуття особисто».

— Я вирішила надати допомогу поліції в розслідуванні,— сказала Марґарет, і її слова прозвучали, як репліка зі старого чорно-­білого кіно.

— Тут немає поліцейських і, значить, надавати допомогу нікому,— відповіла Індія.

Жінка розкрила торбинку, вийняла звідти світлину й кинула на ліжко.

— Скільки зусиль довелося докласти, щоби ось це не потрапило до газетярів. Ха! Та тобі на це наплювати. Ти ж нічого про це не знаєш,— сказала Сіра Щуриха і квапливо, щоб швидше звільнитися від брехні, продовжила: — Вона не померла після того, як віддала тебе мені, а повернулася назад, до Кашміру. Я влаштувала для неї літак та автівку, щоби доставити її туди, куди їй було треба, а потім я вже нічого про неї не чула. За цей час вона могла й померти, але, здається, таки не померла.— Пеґґі вимовила назву селища матері, селища мандрівних акторів, того самого селища, звідки був родом і клоун Шалімар.— Ти мене слухаєш?

Ні, Індія її не слухала. Тобто слова до неї долинали, але вся її увага була прикута до світлини. Її батько помер, але мати раптом ожила; от тільки на цьому фото жодним чином не могло бути її матері: її мати була видатною танцівницею, яка зачарувала Макса своїм танцем, а ця роздута, мов диванна подушка, істота не могла бути її матір’ю. Сльози закрапали на світлину, і тільки тоді Індія зрозуміла, що плаче.

— Жахливо з мого боку, я розумію,— вимовила жінка, яка стоя­ла перед нею.— Ах, я розумію, що зараз ти думаєш саме так. Але вона вирішила тебе покинути, а я вирішила тебе взяти. Я — твоя мати. Вибач, що змусила твого батька збрехати. Я твоя справжня мати. Пробач, пробач мені… Вона тоді не померла.

Справа грішника — покаятися. Справа жертви — пробачити. От тільки жертва дивилася на світлину й не хотіла, не могла пробачити. Вона перебувала у стані отупіння і не здогадувалася, що на неї чекає іще один, більш болючий удар.

— Кашміра,— вимовила жінка, розвертаючись на підборах перед тим, як позбавити Індію від своєї ненависної присутності, що раз і назавжди змінила її світ.— Кашміра Номан, ось як тебе на­рек­ли при народженні.

Дівчина відчула, як її тіло враз зробилося жахливо важким, немовби вона перетворилася на жінку зі світлини. Могутня сила гравітації змусила її впасти на подушки і судомно хапати ротом повітря; під її вагою застогнали пружини, і в дзеркалі вона помітила, як просів матрац. Тягар почутих слів нестерпно тиснув. Мати кликала її з іншого боку земної кулі. Мати, котра не померла. «Повертайся додому, Кашміро!» — звучало в її голові. «Я йду до тебе! — подумки крикнула вона у відповідь.— Я вже рушаю! Приїду так швидко, як тільки зможу!»

— Сьогодні я пробачаю своїм донькам,— проголосила Ольга-­Волга, гладячи її волосся, поки вони обидві обливалися сльозами.— Хай би що вони там накоїли, тепер це вже не має значення — я їх пробачила.

У державній в’язниці Сан-Квентін у газовій камері було страчено тридцятидев’ятирічного чоловіка на ім’я Роберт Елтон Гарріс. Гранули ціаніду, загорнені в марлю, були покладені в невелику ємність із сірчаною кислотою, і Гарріс почав смикатися і задихатися. На четвертій хвилині він затих, обличчя набуло синюшного відтінку. Ще за три хвилини він кашлянув і засмикався в передсмертних конвульсіях. За одинадцять хвилин після початку екзекуції наглядач Деніел Васкес оголосив про смерть засудженого і зачитав його останні слова: «Неважливо хто ти — король чи двірник, усе одно затанцюєш, коли зустрінешся з бурмилом-різником». То був парафраз репліки з фільму «Неймовірні пригоди Білла і Теда» за участі Кіану Рівза.

Кожна місцина земної кулі зробилася віддзеркаленням якоїсь іншої. Лос-Анджелес став схожим на Страсбург воєнних років і на Кашмір середини шістдесятих. Через сім днів після страти Роберта Елтона Гарріса, коли Індія Офалс, вона ж Кашміра Номан,— уже була в літаку, що тримав курс на схід, а журі присяжних відмовилося винести рішення про винуватість чотирьох офіцерів полі­цейської дільниці в Сан-Фернандо, що, згідно з висновками обви­нувачення, вчинили побиття Родні Кінга — таке звіряче, що відзнята любительською кінокамерою сцена нагадала багатьом силовий розгін демонстрацій на площі Тяньаньмень у Пекіні і в південноафриканському місті Совето. Коли суд присяжних у справі Кінга відмовився винести рішення про провину поліцейських, місто вибухнуло, воно відповіло на це своїм власним вердиктом — підпалило себе, наче терорист-самогубця. Внизу, на землі, під лі­таком Індії, що набирав висоту, люди викидали з автівок, переслі­дували і побивали камінням водіїв. Одного з них на ім’я Реджинальд Денні натовп продовжував топтати навіть тоді, коли той уже перестав дихати. Якийсь чоловік кинув на його голову величезний шматок бетону, після чого почав виконувати переможний танок із піднятими до неба руками та розчепіреними літерою «V» пальцями, погрожуючи невідомо кому: чи то пасажирам усіх на світі авіалайнерів, чи то самому господові богу. У Лос-­Анджелесі грабували кіоски і крамниці, підпалювали машини, палало все і скрізь: Норманді, Флоренс, Арлінгтон, Джефферсон, Піко й Родео. Що горіло? Буквально все: автомайстерні, хімчистки, корейські закусочні, автозаправочні станції, похоронні бюро, мінімаркети, бари. Лос-Анджелес перетворився на величезний запалений факел. Люди-­ящірки залишили свої підземні сховища та повилазили на поверхню, сплячий дракон, який жив під містом, прокинувся. На борту літака, що прямував на схід, палала й донька посла Офалса. «Індії більше немає,— повторювала вона,— є Каш­міра. Існують тільки Кашміра та Кашмір».

Вона не буде Індією в Індії. В Індії вона буде дитиною своєї матері, вона буде Кашмірою. Отже, у джинсах і бейсболці, Кашміра ввійшла до делійського пресклубу і з американською прямолінійністю звернулася до зубрів місцевої журналістики із проханням порадити і допомогти. Її відразу ж попередили, що отри­мати акредитацію на зйомки документального фільму як у складі групи, так і без неї, буде дуже навіть непросто. Коли зубри, по-батьківськи поплескуючи її по спині, а заодно й по сідницях, почали радити їй викинути з голови цю дурнувату ідею з поїздкою туди, де ситуація наразі складна, як ніколи, де відсоток убивств залишається дуже високим, де іноземних туристів повсякчасно знаходять обезголовленими на гірських схилах, дівчина не стрималась і вибухнула.

— А звідки, на вашу думку, я прилетіла? Із довбаного Діснейленду? — загорлала вона.

Її емоційність подіяла, і порадники зробилися більш серйозними, і в результаті кількома годинами пізніше, спекотного надвечір’я того самого дня, вже в іншому ексклюзивному клубі на Лоді-Ґарденс, вона пила пиво з найвпливовішим представником іноземних пресслужб у країні. Щойно отримавши стовідсоткову гарантію того, що її розповідь не потрапить у медіа, Кашміра виклала йому свою історію.