Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 92)

Коли ж він усе ж таки почав регулярно з’являтися двічі на рік — на Різдво і в день її народження, то багато про що не бажав із нею говорити, тому Індії знадобилося майже десять років, аби здогадатися про таємну війну, що точилася між жінкою, із якою вона жила та яку починала ненавидіти, і її батьком, якого вона заледве знала, але полюбила з першого погляду. Індія взагалі не могла його зрозуміти аж до того часу, коли він урятував їй життя. Макс ніколи не говорив погано про Пеґґі та, попри всі прохання Індії, не виказав жодної таємниці з тих, про які Сіра Щуриха воліла мовчати. Адже він знав, що можливість зустрічатися з донькою цілковито залежить від пунктуального виконання ним жорстких умов, висунутих Марґарет. Дівчинка ж не здогадувалася ні про що і впродовж багатьох років винуватила його за довгі періоди відсутності, за небажання говорити відверто, і ця важка образа на батька завдала їй іще більшої шкоди, ніж відверта нелюбов жінки, із якою вона жила. Чому так сталося? Та тому, що Макс вабив до себе, і його було дуже легко полюбити. Дівчинці кортіло бачити його щодня, грати з ним в ігри, борюкатися та перекидатися, ганяти з ним у дорогих автівках і пускати стріли в ляльку-мішень. Їй хотілося, щоби він її обій­мав і цілував. Вона тоді не розуміла того, що Пеґґі знову відсторонила Макса від дочки і дозволяла лише нечасті зустрічі із дитиною, яка ставала дедалі більше некерованою, до якої вона мала змішані почуття. Індія залишалася її єдиним козирем у нескінченній боротьбі з Максом, тому вона бажала тримати її при собі.

— Так, твоя мама дійсно померла. Все було саме так, як сказала Марґарет,— відповідав Макс на наполегливі розпити Індії. Він мав власні причини не викривати колишню дружину.

Такими були обставини життя Індії впродовж усіх сімдесятих років. Дівчинка підростала, а запитання, що її мучили, залишалися без відповідей. Вона протрималась на плаву ще якийсь час. Триста шістдесят три дні на рік вона обмежувала себе в їжі і тільки два дні дозволяла собі їсти все підряд. У тринадцять років із нещасливого вигляду Індії ставало зрозуміло, що її човен ­невідворотно несеться прямо на гострі шпичаки скель. Коли закінчився період статевого дозрівання, відбулося неминуче — дівчинка злетіла з котушок. А далі був спуск до пекла. Пекло видавалося їй значно кращим, аніж життя на поверхні землі, де існують брехливі ­матері та завжди відсутні татусі. Там, нагорі, вона почувалася у пастці й спробувала врятуватись усіма доступними її вікові способами саморуйнування. Спуск був крутим і стрімким, але Індії поталанило не розбитися на смерть після падіння. До п’ятнадцяти років вона встигла зажити слави ледарки, брехухи, крутійки; встигла побути волоцюжкою, крадійкою, наркоманкою і навіть — упродовж короткого періоду часу — вуличною проституткою, яка ловила клієнтів у тіні величезних газових балонів на задвірках залізничного вокзалу Кінґс-Кросс. Тож коли вона розплющила очі у своїй лос-анджелеській квартирі і побачила ненависну їй жінку, а поряд із нею розчулену Ольгу-Волгу, то спогади про себе п’ятнадцятирічну нахлинули на Індію, як океанська хвиля, що захлеснула палубу благенького суденця. Вона спробувала їх стримати, та нічого не вийшло: їй пригадалася задушлива гола кімната з патьоками на стінах і незнайомець, який розстібає штани; згадалися галюциногени, що присипляли свідомість і викликали з небуття монстрів; згадалось і жорстке мерехтіння білого порошку, передсмертне завмирання після введення голки у вену та сліпучо білий капелюх сутенера з Ямайки. Вона згадала знущання, що вчинили над нею, і ті, котрі чинила вона сама; згадала, як її вивертало, як її трусило попри жахливу спеку, і власне обличчя в люстерку — синюшно-­бліде й таке страшне, що вона не змогла навіть стримати вигук відрази. Вона згадала, як різала вени, ковтала пігулки, як із неї викачували різну гидоту. Індія пригадала суворі слова судді, ­звернені до жінки, чиє прізвище її більше ніхто не примусить носити: «Ви виявилися ганебно неспроможною матір’ю, мадам». А ще вона пригадала, що врятував її Макс. Він прилетів, як орел, і вихопив її із безодні. Він оголосив ненависній жінці, що більше не має наміру терпіти її умов, і подав скаргу до суду; він відірвав чіпкі пальці Пеґґі від сколотих рук своєї дитини і відвіз доньку туди, де її почали лікувати,— спочатку до високогірної швейцарської клініки, яку Індія подумки називала Чарівною Горою, а потім до сонця, пальм і кобальтової синяви Тихого океану. Вона уявляла собі останню його розмову із жінкою, яку зненавиділа: «Ти мала шанс зробитися для неї матір’ю, але ти його змарнувала і більше ніколи не отримаєш другої спроби». Під час розмови обличчя Сірої Щурихи в уяві Індії кривилось, як у злого коротуна Румпельштільцхена, коли той мусив визнати своє безсилля. І Індія подумки чула, як Пеґґі вимовляє: «Тоді забирай її собі».

Але поза уявою Індії, у реальному світі, Макс Офалс і пізніше відмовлявся засуджувати свою колишню дружину — можливо через те, що пам’ятав про свою давню зраду. Раз або два він навіть із гірким сумом згадував про нещадні удари долі та болісну агонію, що її переживає загалом порядна людина, коли обирає для себе неправильний шлях. Це як із рікою, яку можна змусити змінити русло — або швидко, за допомогою вибухівки, або поступово, внаслідок ерозії ґрунтів. Коли він так говорив, то, ймовірно, мав на увазі Марґарет, а може, і себе самого. Таємничість була притаманна їм обом, адже вони були громадянами невидимого світу, і їм було що приховувати. Макс, принаймні, був у таємному світі своєю людиною; він без вагань спускався разом із Індією до найстрашніших глибин її пекла і впродовж місяців залишався поряд, аж поки темні сили не відпустили її і не дозволили вивести до світла, поки швейцарські лікарі не вирішили нарешті, що їй можна повернутися на землю, де триває звичайне, нормальне життя. Тоді він приїхав по неї на новенькому «Бентлі» з новим водієм, посадив поруч із собою на заднє сидіння, притиснув до серця, ніби вона була безцінним сувоєм із десятьма заповідями, і забрав із Чарівної Гори — перенісши, хоч і не відразу в нормальне життя, то, принаймні, до свого лос-анджелеського маєтку.

Резиденція колишнього посла на Малголланд-драйв, збудована у стилі стародавніх іспанських чернечих місій, була просторою навіть за тутешніми мірками — із конюшнями, тенісним кортом, басейном, будинком для персоналу та гостьовим котеджем із вибіленими стінами, череватими бочкоподібними дахами і дзвіницею. Ця дзвіниця, що відразу нагадала Індії гічкоківське «Запаморочення», надавала всій конструкції недоречно монастирського вигляду. Їй пригадалася головна героїня, котра у фіналі падала з такої самої вежі в місії Іоанна Хрестителя. Індія здригнулась і навідріз відмовилася від батькової пропозиції піднятися нагору, щоби послухати музику дзвонів. Після переїзду вона деякий час узагалі не виходила на вулицю, віддаючи перевагу сидінню у фотелі де-небудь у затишному куточку й поступовому призвичаюванню до думки, що тепер уже ніяка небезпека на неї не чекає. Дівчині важливо було відчувати твердий ґрунт під ногами і дах над головою. Кам’яні плити підлоги приємно холодили її босі ступні, кольорові вітражі у вікнах вітальні щодня дарували веселкове світло. Кім Новак у «Запамороченні»[70] грала Джуді — жінку, найняту, щоби вдавати із себе дружину героя, яку той убив. Бували і такі дні, коли Індія відчувала себе самозванкою, привезеною батьком, аби зіграти роль його померлої доньки.

Кабінет Макса разюче відрізнявся від інших приміщень залитого світлом і повного яскравих кольорів будинку. Ця кімната, обшита дерев’яними панелями й умебльована громіздкими європейськими диванами, столами червоного дерева та рядами книжкових полиць, на яких стояли томи, видруковані в незапам’ятні часи фірмою «Мистецтво і пригоди», була точною копією іншої, якої вже не існувало,— то була імітація батьківської бібліотеки у страсбурзькій садибі Офалсів, навіть не робочий кабінет, а меморіал. Макс не дозволив собі зайвої сентиментальності й не розвісив по стінах портрети батьків, але саме це приміщення було їхнім портретом. Макс проводив у кабінеті більшу частину часу, читаючи та віддаючись спогадам, а Індії було дозволено розпоряджатися величезним порожнім будинком на власний розсуд. Одного разу, оглядаючи гардеробні в гостьовому котеджі, дівчина натрапила на картонку для капелюхів, у якій лежала коротко підстрижена блондиниста перука, і з жахом відсахнулася від знахідки, немовби з картонки на неї поглянув смертний вирок. Своєю лінькуватою грацією Макс трохи скидався на актора Джеймса Стюарта, і в якісь моменти, коли на його обличчя певним чином падала тінь, Індії робилося страшно. Максові довелося нагадати їй, що за сюжетом кінострічки Стюарт був не вбивцею, а порядним хлопцем. У ті дні вона ще не до кінця отямилася: ні, вона більше не кололась, але залишалася дуже полохливою, тож Макс її не квапив. Однак це зовсім не означало, що він її від усього оберігав. Так, він був по-своєму доб­рим, завжди готовим прийти на допомогу й не вимагав від неї вдячності за те, що вважав своїм обов’язком. Але не був і занадто ніжним. Коли Індія прийшла до нього із блондинистою перукою в руках і нагадала про долю Кім Новак із «Запаморочення», він прочитав їй розлогу нотацію, завершивши її такими словами: «Зро­би мені послугу: не уявляй себе героїнею фільму. Ущипни себе або дай собі ляпаса, коли щось приверзеться, але усвідом урешті-­решт, що ти — справжня, і життя навколо тебе також справжнє, а не вигадане».