Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 91)

У темноволосій дівчинці з не по-англійськи смаглявим обличчям неможливо було знайти бодай віддаленої схожості з Марґарет Родс, і за три дні до того, як Індії виповнилося сім років, їй довелося дізнатися гірку правду: виявляється, її вдочерили. А сталося це тому, що розлючена Гелена розпочала кампанію з дискредитації своєї невдалої жертви, нашіптуючи в коридорах і на ігровому майданчику дівчаткам щось гидке про неї. Індія зібралася з духом і підступила до Марґарет із розпитами. Пеґґі Родс аж почервоніла від злості, але все ж таки відповіла, хоча й досить ухильно. «Що ж,— сказала їй Сіра Щуриха,— мені шкода, та я, гм-м… не знаю імені жінки, котра тебе народила. Тьху, чорт!.. Шкода, але вона, як кажуть, померла відразу після твого народження. Щодо того, хто був твоїм батьком, гм-м… то я також нічого не знаю. І припини вже про це розпитувати. Я — твоя мати. Я зробилася твоєю матір’ю з найперших годин твого життя. Ніякої іншої матері, окрім мене, у тебе немає, і батька також. Ти маєш тільки мене, і щоби я більше ніколи не чула тих дурних запитань! Це тобі ясно?» Так Індія опинилася в пастці брехні, зробилася полонянкою вигадки, дуже далекої від правди. Її внутрішній світ був зруйнований, і бунтарський дух, який у ній завжди жив, ніби велетенський змій, приспаний на дні океану, прокинувся від сну та почав себе виявляти.

Подія, якій судилося розірвати цей кокон брехні, відбулася за кілька місяців по тому, у листопаді 1974 року, на тій самій Белґрейв-стріт, а саме в будинку під номером сорок шість. Англійський аристократ лорд Лукан, який був розлучений і мешкав окремо від своєї дружини Вероніки, ввечері сьомого листопада в насунутій на обличчя плетеній шапці потайки прокрався до свого колишнього будинку і в кухні, що містилася в напівпідвалі, спершу вбив няню своїх дітей, вочевидь, переплутавши її в напівтемряві із дружиною, а потім піднявся нагору та, не зважаючи на присутність трьох малолітніх дітей, жорстоко накинувся на колишню дружину. Він запхав їй у горло три пальці, намагаючись таким чином задушити, потім спробував вдавити їй очі у череп і нарешті почав бити по голові. Леді Лукан була тендітною жінкою, але спромоглася вхопити чоловіка за геніталії, і доки той корчився від болю, встигла врятуватися. Вона вибігла на вулицю і з криком про допомогу влетіла до сусіднього пабу. Лордові вдалося втекти. Його авто знайшли біля порту в Нью-Гейвені, а сам він безслідно зник. Залишилися кілька коротких записок, адресованих його найближчим друзям — здебільшого вони стосувалися фінансів, і чималі картярські борги.

Джон Бінхем, або ж Щасливчик Лукан, як його називали друзі, був уже сьомим графом в їхньому роду. Його пращур, третій граф Лукан, сто двадцять років тому також спромігся зажити поганої слави. Саме на ньому лежала провина за загибель кавалерійської бригади під час кримської кампанії. Це сталося в ході битви під Балаклавою, і через дивний збіг обставин під час Другої світової війни балаклавами почали називати теплі плетені шапки із прорізами для очей — на зразок тієї, що прикривала обличчя кровожерливого прапрапраправнука бригадного генерала, коли він напав на дружину та няню його дітей.

На ранок після означених подій у двері Марґарет Родс подзвонив офіцер поліції. Він хотів знати, чи не помітив, бува, хто-­небудь із тутешніх мешканців чого-небудь незвичайного напередодні ввечері. Індія міцно спала, а Пеґґі сказала поліцейському, що не чула нічого особливого. Пізніше, коли вся ця історія потрапила до газет і люди дізналися, як урятувалася леді Лукан, Індію дуже здивувало, як так сталося, що Пеґґі нічого не чула, адже ніч була не за сезоном задушливою, і вікна у вітальні були розчинені навстіж, та й паб розташовувався просто навпроти їхнього дому. Поліцейський навідав їх іще раз. Тепер його цікавило наскільки добре місіс Родз знала лорда Лукана, оскільки вони обидва були членами гольф-клубу «Клермон». «Авжеж, я знала його в обличчя,— відповіла Пеґґі,— але не була знайома з ним близько». Індія, яка багато разів чула з уст матері імена її клубних приятелів — Еспінала, Ілвза та, звісно ж, Щасливчика,— знову здивувалася: чому Марґарет каже, ніби не знала лорда Лукана.

Пізніше дівчинці стало відомо, що Пеґґі була не єдиною, хто у цій справі збрехав. Багато хто вважав, що аристократи «зімкнули лави» і запозичили в сицилійців принцип тотального мовчання, щоби не виказати одного зі своїх. А Індія чула, як Пеґґі плакала тієї ночі, повторюючи: «О Джоне, бідолашний Джоне!» От тільки дівчинка не зробила із цього жодних висновків, бо їй на той час було лише сім років. Іще через декілька днів поліція опублікувала заяву, у якій було висловлене несхвалення щодо поведінки друзів і близьких знайомих лорда Лукана, яких можна було би звинуватити у «приховуванні важливої інформації, що карається законом незалежно від того, хто покриває злочинця — мільйонер або ари­стократ». Але до того часу Індія геть чисто забула про Щасливчика Лукана, бо через два дні після того пам’ятного вечора Пеґґі Офалс зайшла до її спальні посеред ночі з набряклими від сліз очима й оголосила: «Я мушу тобі дещо повідомити. Гм-м… Ну так, існує дещо таке, про що тобі неодмінно треба знати…»

«У тебе є батько»,— повідомила вона напівсонній Індії. А рівно через місяць після того, як Сіра Щуриха зопалу назвала дівчинці його ім’я, Максиміліан Офалс з’явився на порозі їхнього будинку з квітами і дурнуватою лялькою в руках.

— Я не граюся з ляльками,— із серйозним виразом на дитячому личку сказала Індія, чим одразу ж і продемонструвала міру материнської турботи і смаки прийомної матері у виборі іграшок для маленької леді.— Я люблю луки, стріли, рогатки, мечі і пістолети.

Макс подивився їй прямо в очі та серйозним тоном запропо­нував:

— Тоді використай її як мішень. Нецікаво стріляти, коли немає мішені.

А тоді підхопив Індію на руки і міцно-міцно обійняв, притуливши до свого серця. Тож вона, як і всі інші, полюбила його з першого погляду. А потім Макс посадив її поряд із собою на заднє сидіння великої сріблястої автівки і наказав водієві якомога швидше відвезти їх до розкішного ресторану на березі Темзи. Йому було шістдесят чотири роки, і він напам’ять знав усі слова пісеньки: «Надішли листівочку, напиши рядочок, якщо ще кохаєш, якщо па­м’ятаєш».

— Але ти в мене дуже старенький татусь, так? — спитала Індія, поглинаючи морозиво.— Ти, мабуть, скоро помреш?

Він заперечливо похитав головою і відповів:

— Ні. Я планую взагалі ніколи не помирати.

— Але коли-небудь тобі все ж таки доведеться це зробити,— заперечила Індія.

— Можливо, так і буде. Може, я коли-небудь і помру, але не раніше, ніж коли мені виповниться двісті шістдесят чотири роки і я зовсім осліпну й не змогу помітити, як підкрадається смерть. І все одно я клацну пальцями,— ось так! — і покажу їй носа,— ось так!..

Індія задоволено зареготала.

— Давай я теж так зроблю,— сказала вона, але клацнути пальцями в неї не вийшло, тому вона додала: — І все одно я теж хочу померти, коли мені буде двісті шістдесят чотири роки, як і тобі.

Наприкінці дня він уже лоскотав її шийку, і там, де торкався, відразу лунав щебет пташок, а вона вчила віршик про жайворонка, залазила до нього на плечі і робила сальто. Коли Макс увечері привіз її додому і, дивлячись в очі Сірій Щурисі, ввічливо ­подякував їй за подароване задоволення, Пеґґі відразу ж зрозуміла, що в неї вкрали доньку і що відтепер дівчинка вже ніколи не належатиме їй цілком.

— Якщо я його дочка, то нехай у мене буде його прізвище,— сказала їй Індія того ж вечора.

Пеґґі Родз не знайшла, що на це відповісти, і відтоді дівчинка зробилась Індією Офалс. Далі — більше. Одного вечора, вже лежачи в ліжку і дивлячись на стелю, де відбивалося зірчасте світло нічника, Індія сказала:

— Я про мамусю теж хочу знати. Вона і правда померла чи десь від мене ховається, як і татусь раніше?

І тоді Пеґґі втратила самовладання.

— Вона… гм-м… померла для всіх на цій землі. Тобі це ясно?! — істерично закричала Пеґґі.— А для мене… гм-м… її взагалі… гм-м…

ніколи не існувало! Вона покинула свого чоловіка, бо їй кортіло отримати собі твого татуся, народила тебе, а потім… ох-х… вирішила покинути і тебе також. Гм-м… подумай, де б ти зараз була, якби не з’явилася я і не забрала тебе. Вона збиралася залишити тебе саму, хотіла повернутися туди, звідки раніше втекла. Ти… гм-м…

була їй ні до чого, вона… гм-м… тебе соромилася. Розумієш, їй було соромно через те, що ти є на світі. Але потім… ох… Потім у неї почалися… гм-м… проблеми зі здоров’ям, і вона померла.

— Від чого померла? І куди вона хотіла повернутися?

— Я не збираюся відповідати на ці запитання! — розлючено вигукнула Марґарет.

— Значить, вона мене зовсім не любила?

— Це неважливо. Важливо, що вона від тебе відмовилась, а я тебе взяла. Ясно? На цьому все. Більше ніяких запитань.

— І все-таки скажи, як звали мою матусю,— наполягала дівчинка.

— Я твоя матуся.

— Ні, я питаю про свою справжню матусю.

— Я твоя справжня матуся. Все. Добраніч.

І тоді Макс знову надовго зник із її життя.

— Боюся, любонько, що саме таким він й уродився,— сказала їй Сіра Щуриха незворушним тоном, і як пояснення додала: — Розумію, він тобі батько, але — як би це краще висловити — він схожий на нічного метелика.