Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 90)

Але він не відповідав на її запитання. Він раптово зник, як сон. У голові запала тиша. Індія почувалася так, ніби її обікрали. Їй перехопило подих, вона почала судомно хапати ротом повітря. Зненацька вона заплакала. Вперше з моменту смерті батька вона заплакала, заховала обличчя в подушках і ридала безперестанку три години і сімнадцять хвилин, а потім заснула, немов убита. Через п’ятнадцять із чвертю годин її розбудила Ольга Сімеонівна, яка відчинила двері службовим ключем і ввійшла до квартири в супроводі примари з минулого. Поки Індія спала, довкола неї кружляли хори, та вони більше її не лякали, а радше розважали. Вона дивилася на них, як дивляться фільм, і коли прокинулась, одразу же про них забула. Індія Офалс не потребувала нічних жахіть, адже реальність, у якій вона жила, містила їх більше, ніж досить.

Пліткарки в сутанах ходили по колу за годинниковою стрілкою і жалісливо бідкалися: «Ох, сирітка-принцеса, що їй робити, вона, бідолашка, схоже, не при собі, й усі гроші світу не допоможуть їй повернути втраченого; вона така ж, як і ми, їй треба із цим змиритися. Подивися в очі правді, сестричко, спустися з небес на землю. Ми боїмося, що ти задумала щось лихе, ти замислила помсту; але начувайся, ой, начувайся! Той чоловік страшний, ой, страшний! Страшнішого не буває, а ти не з того тіста, ти не при справах, ти — Кей Корлеоне». А за вдовиним хором, тільки проти годинникової стрілки, теж по колу ходив іще один хор: мляві поліцейські непевного віку, всілякі там Тоні та Елвіси, з обвислими животами, що замінили собою підтягнуту та дуже вартісну, як чіппенддейлівські меблі, еліту антитерористичного відділу. «Ми звужуємо коло пошуків, мем,— скандували вони.— Йому не багато лишилося, його бачили на бульварі Вентури. Так-так, це точно, стовідсотково то був він у комп’ютерному центрі на Піко; він хо­ває­ться, він утікає, але йому від нас не втекти, так-так, йому від нас не втекти! Його бачили в Ніколс-кеньон, бачили біля пам’ятника Вудро Вільсону, ми маємо рапорт із Сієло-драйв, тож це просто питання часу». А тоді знову пронизливі вдовині голоси: «Справедливість? Без несправедливості вона не має сенсу. Справедливість — це завжди битва. Лише боротьба робить нас тими, ким ми насправді є». Навіть уві сні у словах удів Індія впізнала останнього поета розтоптаної мудрості — Геракліта, цього Будду грецького світу, наполовину філософа, наполовину пророка, подібного до печіннячка із провіщенням майбутнього. Він сплив із глибин її пам’яті, із тих днів, коли вона ще читала подібні твори. Аж ось за воронами у чернечих одежинах, за кволими торсами поліцейських вона розгледіла і третій хор, у якому були її друзі. Вони, як і вдови, рухалися за годинниковою стрілкою і безтілесними електронними голосами також жалісливо, але злагоджено й тоненько виводили: «Повернися, дитинко, повернись!» Індія впізнала давній хіт гурту «Equals»:

Хочу тебе жахливо, Я уже на колінах, Прошу, дитинко, пліз, Повернися, тільки повернись!

Ольга Сімеонівна поторсала її за плече.

— Прокидайся! — сказала вона.— І не треба мені знову отих «ніяких відвідувачів», бо це не абихто. Це особливий випадок. Це добра звістка. Це твоя матуся, яка перетнула океан і цілий континент, аби бути поряд зі своєю донечкою у важку годину. Ну, вставай, Індіє, приїхала твоя мама!

«Це що, сон?» — подумала вона. Та ні, вона начебто не спить, і серце чомусь гупає, як скажене. Сама не своя, Індія повернула голову й побачила сімдесятирічну жінку у брюках, із кучмою недбало зачесаного набік волосся, у якій запросто міг би сховатися щур. Жінка стояла позаду Ольги. Розчарованій Індії здалося, ніби її штовхнули у живіт. Не звертаючи уваги на несхвальний вираз обличчя покинутої дочками Ольги-Волги, вона відвернулася і натягнула на голову ковдру. Попри лайливі слова, що їх казала на адресу своїх дочок Ольга Сімеонівна, десь у глибині її сентиментальної материнської душі завжди жевріло бажання щасливого возз’єднання із блудними дочками.

— Ха! Оце так теплий прийом! — роздався різкий голос Марґарет Родс.— І все ж таки, подобається це тобі чи ні, кхе-кхе… що правда, то правда — приїхала твоя люба матуся.

«Рететто, любенька Рететто, найкраща дитинка у світі».

Пеґґі Родс повернулася до Англії з маленькою донечкою і з таким виразом обличчя, що ні в кого язик не повернувся не лише спитати в неї про чоловіка, а навіть згадати це зганьблене ім’я в її присутності. Дитину охрестили як Індію Родз, але, оскільки ді­яль­ність Пеґґі як покровительки сиріт була загальновідомою, то ставити питання про походження дівчинки вважалося зайвим. Правда ж, що полягала в тому, що Марґарет у цій історії виступила в ролі злого коротуна Румпельштільцхена, тобто позбавилася від зрадливого чоловіка й відібрала в нього дитину, прижиту з іншою, була настільки неймовірною, що й на гадку нікому не спадала. Марґарет примусила Макса присягнутися, що все залишиться в таємниці, спонукала його відмовитися від усіх прав і претензій стосовно дочки і наказала йому триматися від них обох якомога далі. Сказавши при цьому, що прикрила його паскудство і не бажає, щоби він спаскудив їхнє подальше життя. Присоромлений, він не наважився сперечатись, хоча і спробував знайти шлях до порозуміння. «Лише, заради бога, не здумай просити пробачення,— одразу ж зупинила його Пеґґі.— Невже ти сподіваєшся знайти хоч якесь виправдання тому, що накоїв?» Він замовк і зник із її життя на довгі роки.

Залишалося ще двоє людей, які знали правду: отець Джозеф Ам­броз, чий сирітський притулок цілковито залежав від щедрості Марґарет Родс, та Едґар Вуд, який через п’ятнадцять місяців після повернення із Нью-Делі потрапив під колеса автівки десь у нетрях Лонг-Айленда й помер на місці. Сама ж Пеґґі до Сполучених Штатів не повернулася. В Англії вона придбала міську садибу в нижньому кінці Белґрейв-стріт. Попередня власниця, англійська леді суворих моральних принципів, обурена розпусною вседозволеністю Лондона наприкінці шістдесятих, у пошуках країни, де ще зберігся бодай якийсь порядок, емігрувала до фалангістської Іспанії. У подальші роки Сіра Щуриха зуміла налаштувати проти себе всю вулицю: вона лаяла дітей, які гралися біля її будинку, скаржилася на низьку якість овочів і фруктів у довколишніх крамницях, викликала поліцію, коли відвідувачі пабу навпроти, на її думку, поводилися занадто гамірно, стукала у двері сусідів зі скаргами на те, що вони кидають гігієнічні тампони в унітази і засмічують її каналізацію, але не бажала нічого слухати, коли сусідки намагалися їй пояснити, що їхні каналізаційні труби не мають стосунку до її власності.

Вона тепер одягалася по-чоловічому — у широкі вельветові брюки та білі лляні сорочки. Вона підстригла волосся і дозволила йому поводитися, як заманеться. У мисливський сезон Пеґґі їздила на болота і відстрілювала там незліченну кількість диких гусей. Вона багато курила, пила віскі із содовою і зробилася завзятою відві­дувачкою гольф-клуба. У неї розвинулася пристрасть до азартних ігор, і цілими вечорами вона просиджувала за картярським столом у клубі «Клермон», на площі Бейкерлі, граючи у баккара та шмен-де-фер. Марґарет усвідомлювала, що розлучення позбавило її тієї невеличкої частки жіночності, яка в ній колись була, та нічого не робила для того, щоби виправити ситуацію. Потроху вона починала розуміти, що, попри все те, на що вона наважилася заради того, щоби отримати дитину, із неї вийшла геть поганюща мати. Ні турботи, ні любові до дівчинки вона не виявляла, і стосунки між нею і донькою склалися, м’яко кажучи, досить-таки прохолодні. Що далі, то більше вона переконувалася в тому, що зробила жахливу помилку, бо самий лише вигляд цієї дитини нагадував їй про пережите приниження. Перед Марґарет одразу ж виникав образ Макса в ліжку з Буньї, і вона уявляла собі, як Максове сім’я рухається до її жадібної та чіпкої яйцеклітини. Тому Сіра Щуриха переклала піклування про доньку на численних няньок, жодна з яких не затримувалася надовго, бо Пеґґі Родс була крикливою і лайливою господинею,— тож дівчинка зростала сама по собі.

У сім років Індія перетворилася на проблемну дитину: на дитячих майданчиках вона вчиняла сварки, била однолітків ногами і кулаками. Часом здавалося, що у цю дівчинку вселився якийсь демон, бо вона могла зненацька почати кусатися, й одного разу навіть серйозно травмувала однокласницю у своїй елітній початковій школі для дівчаток у Челсі. Двічі її мало не виключили звідти за «недостойну поведінку». Але щойно над нею всерйоз навис­ла загроза вигнання, Індія одразу ж несподівано та кардинально змінила поведінку, настільки несподівано, що це викликало певну розгубленість у всіх, хто її знав. Дівчинка зробилася незворушно стриманою і бездоганно дисциплінованою, тобто вперше приміряла маску, за якою пізніше, коли подорослішає, ховатиметься все життя. Її спокій і ввічливість, холодність і зосередженість так сильно вразили однокласниць, що вони почали ставитися до неї із чимось на зразок боязкої поваги. Так Індія набула харизми ватажка. Машкара слухняності сповзла з її обличчя лише напередодні її сьомого дня народження, коли вона раптово накинулася на відому всій школі хуліганку й любительку поцькувати малечу, одинадцятирічну садистку на ім’я Гелена Вардл. Індія вдарила її у потилицю великою каменюкою. Вчителі добре знали, що Гелена постійно обра­жає однолітків, що вона знущається та цькує молодших дів­чаток, але примудряється першою поскаржитися на свою жертву. Тому, коли та прибігла до вчительки з розбитою головою, а Індія заявила, що Гелена сама випадково впала, їй майже повірили, тим паче, що ту саму версію підтримали й інші дівчатка, які ненавиділи Гелену так само палко, як Індія.