Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 89)

Еліта відділу спецрозслідувань із деякою відразою до справи, що виявилася настільки тривіальною, передала її розслідування карному розшуку, тобто звичайнісіньким поліцейським слідчим із відділу розслідування вбивств, які не мали стосунку до боротьби з тероризмом. Тому на місце злочину прибули двоє нових детективів — лейтенант Тоні Джинева та сержант Елвіс Гіллікер — сумно­окі чоловіки, що цілодобово моталися містом. Вони не мали найменшого бажання втаємничувати Індію в хід розшуку чоловіка, якого вона вже призвичаїлася подумки називати Номаном. Можливо, інформація й досі вважалася закритою, тому детективи і тримали роти на замку; Індія чула від них тільки загальні фрази типу «Ми активізуємо пошуки, мем» або «Він завчасно все розпланував». Лейтенант Джинева якось сказав їй: «У багажнику ми знайшли одяг, просякнутий кров’ю. Значить, він перевдягнувся». А сержант Гіллікер додав: «Він кинув машину за кілька кварталів східніше, на дорозі до Оквуда, й оскільки він пересувається пішки, то в місті йому далеко не втекти. Ну а якщо спробує вкрасти тачку, ми його швидко схопимо, тут вам, все ж таки, не індійське село, тут ми у себе вдома».

Із їхніх слів Індія зрозуміла тільки одне: на них дуже тиснуть «згори», і поліцейським необхідно створювати враження активної діяльності. Коли вона, немовби ненароком, згадала про їхніх босів, вони вмить зробилися багатослівними. «Вони нам ніякі не боси, мем, вони просто вищі від нас за посадою»,— із відчутним докором у голосі проказав лейтенант Джинева, а сержант Гіллікер зопалу додав: «І це зовсім не означає, що вони у чомусь кращі за нас». Нині всі навколо зробилися такими вразливими. Кожен віддає перевагу особистій формі висловлювання почуттів. Слова завдають не менш відчутних ран, аніж кийки чи каміння. Чи просто всі навколо вмить зробилися тонкошкірими? Індія припустила, що в усьому винен надміру тонкий озоновий шар, вибачилася і змінила тему. Убивство Макса Офалса мало гучний резонанс, і, схоже, на детективів тиснув не лише комісар. Були ще й телеглядачі, що знемагали від бажання от прямо зараз побачити, як відбувається полювання на людину — краще зі стріляниною, гонитвою на автівках і камерами стеження на гелікоптерах, телеглядачі, що жадали, щоби їм показали крупним планом схопленого вбивцю — розхристаного, вже в кайданках, перевдягненого в оранжеву, зелену або синю в’язничну робу, який благає допомогти йому якомога швидше померти від смертельної ін’єкції чи в газовій камері, бо після того, що скоїв, він більше не має права на життя.

Індія навіть гадки не мала про те, коли та як збираються здійснити арешт, бо, як уже було сказано, до реальної інформації в неї доступу не було. Але правда, неймовірна правда, через яку вона навіть почала сумніватись у власній адекватності, правда, у якій вона не сміла зізнатися жодній іншій людині і внаслідок цього поступово відрізала себе від усіх друзів і знайомих, правда полягала в тому, що вона дізналася про вбивцю те, чого поліція про нього не знала. У її голові звучав голос утікача. Власне, то був не голос, а якісь механічні шуми, як буває під час радіопередачі, коли виникають електростатичні перешкоди: слова розібрати неможливо, до тебе долинає лише дике, незрозуміле виття, у якому звучить сум’яття, у якому ти відчуваєш ненависть і сором, каяття та погрози, сльози і прокляття, немовби то виє на місяць чудовисько з вовчою мордою. Нічого схожого на це Індія раніше не відчувала, попри дар «другого бачення», що іноді в неї проявлявся. Її дуже налякали ці слухові галюцинації, як і те, що вона зробилася таким собі медіумом для живої людини. Індія зачинилася вдома і засіла в темряві, побоюючись, чи не зіскочила з котушок остаточно, і намагаючись призвичаїтися до того, що з нею відбувалося. Гучне, сердите і цілком безглузде бурмотіння, що звучало в її голові, явно було породженням хворої душі, воланням людини, яка перебуває у стані істеричного страху. Можливо, він і професіонал, але цього разу поводиться як аматор, думала вона. Щось у цьому вбивстві його зламало, холоднокровним воно аж ніяк не було. У гудінні, що звучало в її голові, відчувалися пристрасть і жах. Із професіоналами нічого подібного не буває.

«Я до посла Макса. Моє ім’я — клоун Шалімар». Ця фраза, що ніби пароль, відкрила вбивці шлях до жертви, завдяки одному з охоронців, який її вчасно згадав, потрапила до газет і не давала Індії спокою. Дівчина намагалася розгадати таємницю, що в ній ховалася. Клоун Шалімар. Що це могло означати? Він був чоловіком її матері. Що дає їй ця вибухонебезпечна інформація? Тільки тепер вона збагнула, чому він із такою жадібністю вдивлявся в неї в ліф­ті в день її народження. Він намагався розгледіти в ній те, чого не бачила, точніше, підсвідомо змусила себе не бачити, вона сама: він шукав у ній риси матері, і тепер мати, яка весь час потай жила всередині Індії, вловила його скажене мовчазне волання.

Індія зайшла до спальні, скинула одяг і почала уважно розглядати своє тіло в дзеркальних дверцятах шафи. Вона сіла на ліжко, а потім лягла, покрутилася то так, то інак, намагаючись визначити, що саме в її тілі могло нагадати йому матір, коли вона була вдягнена; при цьому Індія намагалася відкинути все, що було в ній від батька. І мало-помалу перед її внутрішнім зором почало виникати обличчя матері. Образ був нечіткий, розпливчастий, але і це було вже непогано. Подарунок убивці. Він відібрав життя в її батька, але повернув їй матір. Несподівано в ній спалахнув гнів. Оголена, із заплющеними очима, наче занурена у транс чаклунка, вона голосно викрикнула: «Розкажи мені про неї! Розкажи мені про матір, про ту, що хотіла до тебе повернутися, про ту, яка покинула мене заради тебе, про ту, яка, можливо, залишила би мене тобі, якби не померла раніше!» Ці жалюгідні клаптики інформації Індія дуже давно отримала від жінки, у якої жила, від жінки, яка не була їй матір’ю, від тієї, яка не подарувала їй життя, натомість дала їй ім’я, що Індія так гостро не любила. «Розкажи мені про матір,— знову крикнула вона в нічну темряву,— яка любила тебе більше, ніж мене!» Аж раптом її прохромила непрохана думка: а що як мати і досі жива? Що як їй збрехали, і мати десь живе навіть зараз? «Де вона? — запитала Індія голос у власній голові.— Може, це вона зажадала смерті свого коханця? Захотіла, щоби помстою її чоловік відновив свою честь? То це вона тебе прислала? І як же вона мала ненавидіти мене, щоби спочатку покинути, а потім забрати в мене ще й батька! Яка вона? Чи розпитує вона про мене? Ти надсилав їй мої світлини? Вона хоче мене побачити? Чи знає вона моє ім’я? Вона ще жива?»

Бажання зрозуміти вбивцю боролося в ній із жагою помсти. Десь у глибині душі Індії досі жило усвідомлення того, що по­збав­лення життя — річ нечувана і страшна навіть тепер, в епоху безперервних війн, епоху панування первісних інстинктів, коли так тяжко здобуті ідеали — у першу чергу свобода особистості та недоторканність людського життя — задихаються під горами трупів, поховані живцем псами війни і служителями церкви, кот­рі вже не знають, які брехні казати. Ця її частина й досі прагнула знайти відповідь на запитання: «Чому?». Ні, не для того, щоби виправдати скоєне, а щоби хоч якось зрозуміти людину, яка так безпощадно й безповоротно змінила її життя. Та інша її частина, імовірно, навіть більша, жадала помсти, і їй, цій другій частині її душі, вистачало одного спогаду про те, як батько лежить у калюжі власної крові. То що ж воно таке, ця вища справедливість? І чи розуміння причин і мотивів дійсно є необхідною попередньою умовою ви­року? А Шалімар? Чи розумів він ту людину, яку прирік на смерть? І якщо так, то чи можна вважати його вчинок виправданим? Чи завжди розуміння є супутником справедливості? Ні, вирішила вона, розуміння і справедливість, так само, як каят­тя і прощення,— це абсолютно різні речі. Адже людина, яка розу­міє, все одно може діяти несправедливо, і жінці, яка навіть повіри­ла у щире каяття вбивці свого батька, може виявитися не під силу його пробачити.

Та він не відповідав на її питання. Усе, що долинало до Індії, губилося у грозових розрядах, було нерозбірливим, нечітким. Він був загнаним звіром, ніби койот, який опинився в глухій ярузі; його мучили голод і спрага, він бризкав отрутою і кров’ю. «Моя мати, вона теж із тобою? — знову і знову запитувала Індія.— Ти привіз її до Штатів? Вона чекає на тебе в якомусь дешевенькому придорожньому мотелі, щоби ви разом відсвяткували смерть мого батька? Як ти розслабляєшся після чергового вбивства? Ти напиваєшся до нестями? Ні, ти не вживаєш алкоголю. Можливо, ти вихлюпуєш своє жорстоке задоволення в сексі? Або молишся? Може, ви з моєю матір’ю разом падаєте навколішки і з полегшенням у серцях стукаєтеся лобами в підлогу? Де вона? Відведи мене до неї, я хочу подивитися їй у вічі. Вона мене покинула, пішла й не озирнулася жодного разу, то нехай тепер погляне мені в обличчя.

Хай погляне мені в обличчя! Адже вона десь поряд, еге ж? Вона з нетерпінням чекає на тебе в освітленому неоном мотелі? Це вона зажадала, щоби ти обезголовив мого батька, але він виявився занадто міцним горішком і не подарував тобі бажаного задоволення. Його голова залишилася на плечах. Не вийшло в тебе позбавити його людського вигляду. Де вона? Де? Якщо це вона тебе послала, нехай погляне мені в очі! І не думай, що це кінець. Я тут, я жива. Я не дозволю про себе забути. Я змушу тебе відповісти за вбивство. Кров за кров! Рано чи пізно тобі доведеться мати справу зі мною!»