Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 88)
Посла Максиміліана Офалса оплакувала вся світова спільнота. Уряд Франції надіслав офіційні співчуття у зв’язку зі смертю одного з останніх героїв Опору, а французька преса знову в деталях переказала історію його славетного польоту на «Рейсері» Буґатті. Ослаблене чварами всередині партії, керівництво Індії, що заледве трималося на плаву, у цьому питанні виявило солідарність: Макса вихваляли як істинного друга країни, який доклав усіх можливих зусиль для налагодження індійсько-пакистанських відносин, а про скандал, що ним завершилося його коротке перебування на посаді американського посла в Індії, майже не згадувалося. Виявлення співчуття прозвучали і від Білого дому, і від розвідувальної спільноти Сполучених Штатів. Ніби людина-невидимка з відомого фільму, Макс Офалс після смерті знову зробився видимим у всіх подробицях, адже з розлогих некрологів і розчулених панегіриків складалась яскрава панорама відданого служіння країні, коли на останньому етапі своєї кар’єри Макс Офалс перебував у глибинах невидимого світу, будучи його головним духом, працюючи на Близькому Сході, в районі Гібралтару, у Центральній Америці, в Африці та Афганістані. Через три роки після його ганебної відставки з посади посла було вирішено відпустити йому всі гріхи. Керівництво країни дійшло висновку, що Макс Офалс цілком спокутував їх своєю тривалою відстороненістю від справ, і запропонувало йому нове призначення — посаду голови відділу з боротьби з тероризмом. Господарі Білого дому змінювалися, та Макс незмінно залишався на цій посаді впродовж багатьох років. Статус у нього був аж ніяк не нижчий посольського, але його ім’я, як правило, не називалося вголос. Для людини, котра обіймає таку посаду, публічність була безперечно шкідливою, адже Максові пересування не мали ставати відомими пресі; він ковзав світом, наче тінь, а його вплив виявлявся опосередковано, через дії інших людей. Індія Офалс вважала, що в останні роки вона була дуже близькою із батьком, але тепер їй несподівано відкрилося, що існував іще й інший Макс, про якого вона взагалі нічого не знала — таємний агент, окультний служитель інтересів Сполучених Штатів. «Ваш батько, мем, працював на благо держави у багатьох гарячих точках, і задля захисту інтересів Сполучених Штатів йому доводилося плавати в досить-таки, я би сказав, каламутних водах». І це могло,— ні, не могло, а мусило,— означати тільки одне: на невидимих світові руках невидимого світові Макса, напевно, залишилася певна кількість як невидимої, так і цілком видимої крові.
То де ж тоді справедливість? Можливо, шкодуючи за по-звірячому зарізаним батьком, вона оплакувала (насправді ж Індія жодного разу не заплакала) винуватця багатьох бід? А вбивця на прізвисько Шалімар насправді був лише знаряддям справедливої помсти, адже він виконав вирок якогось вищого суду про покарання за ніде й ніким не зафіксовані злочини? Якщо дотримуватися принципів «кров за кров» й «око за око», то ще невідомо, скільки очей закрилося в результаті непрямих або прямих дій Макса Офалса,— пара, сотня, тисяча чи сотні тисяч? Як знати, скільки мисливських трофеїв, наче оленячі голови, прикрашають таємні стіни його минулого?
Межа між правильним і неправильним у світі зробилася дуже непевною, слова поступово втрачали усталений сенс. У Індії виникло відчуття, ніби Макса, яким вона його знала, убили вдруге, але цього разу його вбили голоси вихваляльників. Так, ніби відомий їй Макс кудись зник, і на його місці з’явився інший, абсолютно чужий Макс, якийсь клон. Він пересувався випаленою, спустошеною землею і був почасти постачальником зброї, почасти творцем правителів, почасти терористом. Він торгував майбутнім — єдиною у світі валютою, міцнішою за долар. Маніпулятор і благодійник, філантроп і диктатор, творець і руйнівник, він широко спекулював на цьому наймогутнішому і найменш контрольованому з усіх валютних ринків, він продавав майбутнє найперспективнішим покупцям. Фальшивою, схожою на вишкір смерті посмішкою влади він посміхався всім ласим до майбутнього оскаженілим монстрам планети: лікарям-убивцям, фанатичним борцям за «святу справу», войовничим отцям церкви, фінансистам-мільярдерам, божевільним диктаторам, військовим генералам, продажним політикам і бандитам. Він був постачальником найнебезпечнішого галюциногенного наркотику для обраних клієнтів, готових повзати на колінах, безмежно вдячних за своє майбутнє країні, яка ним цинічно та безпринципно торгувала. Макс-невидимка, Макс-робот, утілення аморальної могутності держави, що надала йому притулок.
Телефони Індії дзвонили безперестанку, але вона не відповідала на дзвінки. Її домофон розривався, та вона нікому не відчиняла. Її друзі тривожилися, вони залишали повні співчуття голосові повідомлення, вони юрмилися під балконом. «Припини, Індіє, ти всіх нас лякаєш!» — кричали їй знизу, але вона тримала глуху оборону, у чому їй допомагали Ольга-Волга та пара поліцейських, які змінювалися кожні дві години. «Нікого не впускати»,— наказала вона, і ця настанова виконувалася стовідсотково. Її краща подруга, темпераментна італійка із жорсткою вдачею, яка обіймала високу адміністративну посаду, надіслала Індії електронного листа, у якому висловила загальний настрій: «Послухай, сонце, ми розуміємо твоє горе. У тебе помер батько. О’кей, це сумно, це просто жахливо, без питань. Але чи ти подумала про нас? Ми всі помираємо від хвилювання за тебе. Скільки смертей ти хочеш мати на своїй совісті?» Але навіть найближчі друзі почали видаватися Індії фальшивими. Ніхто не мав до неї доступу: ні приятель-продюсер, який у свої сорок вісім пережив інфаркт і тепер, після успішного лікування та одужання, палко агітував усіх навколо за шунтування; ні її особиста тренерка, що наразі не була заміжньою, але чиї яйцеклітини допомогли з’явитися на світ чотирьом немовлятам, хоча сама вона так і не спромоглася виносити дитину; ні навіть її друг (а в минулому коханець), музичний менеджер, який мало не щодня змінював назви гуртів, із якими працював, та щойно він устигав підписати черговий контракт, як новостворений гурт відразу ж спливав догори черевом; ні навіть близька приятелька, яка розірвала стосунки зі своїм чоловіком через те, що він, бач, хропів; ні добрий знайомий, який кинув свою дружину заради хлопця з таким самим, як і в нього, ім’ям; ні приятель-грек, який втратив майже всі свої статки на угодах, укладених в інтернеті; ні всі інші її друзі, які жодного разу не переживали банкрутства, бо ніколи не мали за душею ні цента; а також її кінооператор, її звукорежисер, її бухгалтер та її лікар. Індія не була здатна спілкуватися зараз ні з ким, окрім себе самої. Винятком були хіба що її мертвий батько та його вбивця, а також її інструктор з боксу Джиммі Фіш, та й то тільки тоді, коли вона зустрічалася з ним сам на сам на боксерському ринзі.
Фіш був міцно збитим італійцем середнього віку із чорним аж до синяви волоссям, м’язистим животом і пласконосим обличчям, що чимось нагадувало обличчя Роккі Марчіано[66]. Він бився не на повну силу, хоча це не означало, що його удари не були болючими. Коли він уперше завдав Індії удару у живіт, уникаючи бити в груди, вона була приголомшена, навіть трохи налякана, але зберегла холоднокровність і вже через декілька секунд відповіла двома короткими хуками в підборіддя і з величезною втіхою зауважила, як у його очах зблиснув вогник гніву, котрий він насилу стримав, запропонувавши зробити перерву. Вони обоє важко дихали.
— Послухайте, леді,— сказав їй Джиммі Фіш,— ви вродлива жінка, і не думаю, що вам би сподобалося, якби я щось непоправно зіпсував у вашій зовнішності.
Індія знизала плечима:
— Здається, зараз дісталося вам, а не мені.
Фіш із докором похитав головою і заговорив з нею повільно, повчальним тоном, як татусь із неслухняною донею:
— Ви, леді, не врахували однієї речі. Я був одним із найкращих у напівважкій вазі. Зауважте, одним із найкращих. Я бився на ринзі з такими хлопцями, проти яких вас би не те що на ринг не випустили, а навіть не дозволили би потримати картку з номером раунду. Думаєте, ви можете мене здолати? Я професійний боксер, любонько. Розумієте, що це означає? У порівнянні зі мною, ви просто шофер-любитель. Не змушуйте мене бити вас по-справжньому. Тренуйтеся собі на здоров’ячко, підтримуйте своє гарне тіло в тонусі, бережіть його, адже воно у вас, так би мовити, національне багатство. Працюйте із тим, що дав вам господь, і припиніть мріяти про нездійсненне. Думаєте, я тут із вами боксую всерйоз? Дуже помиляєтеся, леді. Вам мене ніколи не побити. Лишень спробуйте, і я з вас одразу ж дух виб’ю. А тепер послухайте мене уважно. Бокс — це серйозна професія, і ви в ній абсолютно стороння людина. Ви — Кей Корлеоне[67]. Вам мене ніколи не побити.
Індія на мить торкнулася його рукавички своєю, а потім стала у стійку й почала підстрибувати та розминатися перед спарингом.
— Мені нічого вам сказати,— озвалась вона.— Я ходжу сюди не заради балачок.
Убивця її батька був чоловіком її матері. Цей вражаючий факт, що багато чого пояснював, з’ясувався під час розслідування, і злочин, що спочатку мав вигляд політичного, набув зовсім іншого, особистого, дуже приватного характеру, принаймні, тією мірою, наскільки поняття приватності мало право на існування в сучасному глобалізованому світі. Вбивця її батька, поза сумнівом, був професіоналом. Завдяки цьому версія про імовірний зв’язок цього вбивства з політичними інтересами Сполучених Штатів у Південній Азії та можливою реакцією на них у лабіринтах параноїдального джихадистського світогляду, так само, як і припущення про його зв’язок з іншими геополітичними інтригами, відійшла на другий план. Було вирішено, що з великою вірогідністю політичний аспект узагалі може не розглядатися як мотив. Картина злочину суттєво спростилась і звелася до банального сюжету: зраджений чоловік, який нарешті помстився, і підлий спокусник, якому майже відрізали голову, зіткнулися в останньому смертельному протистоянні. Отже, мотив, позбавлений будь-якої оригінальності, виникав сам собою і цілком вкладався в давно відому схему: «Cherchez la femme»[68]. Індії повідомили справжнє ім’я вбивці, і воно здалося їй набагато більш схожим на вигадане, ніж те, що він для себе вигадав. Поліція також отримала дані про дівоче ім’я її матері, щоправда, вона його й так уже знала, адже виявила його в мікрофільмі старої підшивки газети «Indian Express» у бібліотеці Британського музею. Вона ніколи не чула цього імені ні від батька, ні від жінки, із якою прожила половину свого життя,— за без малого чверть століття його ніхто жодного разу не вимовив. Макс згадав матір Індії лише один раз, та й тоді назвав її ім’ям легендарної красуні, роль якої вона виконувала у виставі,— Анаркалі, а Індія, яка спостерігала в той момент за батьком так, як уміють робити це тільки діти, зауважила на його обличчі вираз, що, як пізніше з’ясувалося, з’являвся завжди, коли він згадував про її матір: то було неприховане пожадання, змішане з відчуттями сорому, туги і чогось темного. Чи могло це бути передчуттям власної смерті, чи, може, передчуттям того, чим закінчиться історія цієї конкретної Анаркалі? А що ж до жінки, яка не була їй матір’ю, тієї, у якої вона жила дитиною, то в рідкісних випадках, коли Індія нав’язливими розпитами примушувала її нарешті заговорити, та жінка завжди називала її рідну матір не інакше, як «