Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 87)

Індія не пам’ятала, як довго після батькової смерті вона просиділа на стільці з високою прямою спинкою в передпокої ­своєї квартири. Годину? Рік? Вона сиділа й дивилася просто перед собою, а в той самий час старі жінки, що купчилися в коридорах і довкола басейну, азартно пліткували, і біля її будинку на тротуарі збиралися гуртом ті самі хлопчики-гейчики, на яких незлобиво скаржилась Індії Ольга Сімеонівна. Вони також смакували подробиці вбивства. Тут були всі їхні різновиди: гейчики-тренери з гімнастичних залів, дівчатка-гейчатка з найближчої перукарні, іспанці-­гейчики, які працювали на будівництві, що йому, здавалося, намає кінця-краю, тут був і гейчик «Імператор морозива», котрий щоранку будив усю вулицю гуркотом фургона та брязканням дзвіночків (це був чи то передсвітанковий механічний оркестр, чи то національний гімн його імперії). Молодий сусіда (не гейчик, а цілком традиційної орієнтації), який прагнув одружитися з Ін­дією, переліз на її балкон і грюкав у двері, та вона його не помічала, навіть не пам’ятала, як його звати; і взагалі — чого це він дозволяє собі грюкати в її двері? Чого йому від неї треба? Навіщо кричати: «Нумо, відчиняй хутчіше!»? На що він розраховує? Невже думає, що вона його впустить і миттєво стрибне з ним у ліжко? Паскудство, знайшов коли думати про секс!

Де ж вона, та справедливість? Де правосуддя? Хіба не час правосуддю здійснитися? Де сили правосуддя, де «Ліга справедливості»[64]? Чому супергерої не спустяться з неба і не притягнуть до відповідальності вбивцю її батька? Але їй не потрібні ці чистоплюї, ці намальовані праведники в ідіотських костюмах. Їй потрібні супергерої темряви, жорсткі та жорстокі, які не просто схоплять злочинця, а власноруч із ним покінчать, пристрелять, мов скаженого собаку, або розірвуть на клапті, наче дикі пси; і нехай вони заберуть у нього життя повільно, щоби він мучився! Їй потрібні ангели помсти, ангели смерті та пекла. Кров за кров! Вона би хотіла напустити на вбивцю батька верескливих античних фурій, аби вони зробили свою чорну справу, і тоді бунтівна душа її батька нарешті знайде спокій. Індія і сама не знала, чого хоче, але чорні думки про смерть не залишали її ні на мить.

«Міс Офалс, поки що нам не до кінця зрозумілі його мотиви. Наразі ми схильні вбачати у цій справі політичну складову. Ваш батько багато працював на благо держави у багатьох гарячих точках, і задля захисту інтересів Сполучених Штатів йому доводилося плавати в досить-таки, я би сказав, каламутних водах, і той, хто його вбив, без сумніву, професіонал. Раніше такі, як він, мали своє­рідний кодекс честі: вони не воювали із жінками та дітьми. Вони вбивали, вбивали на замовлення — це правда, але тільки чоловіків. Ну який, скажіть, сенс убивати жінок і дітей? Та часи змінюються, і не на краще, тому чимало професійних убивць уже відкинули примарні уявлення про честь, а в даному конкретному випадку, мушу зауважити, нам треба ще багато чого з’ясувати, ми потребує­мо додаткової інформації, деяких уточнень. Але ми мусимо попік­луватись і про вас. Ми поважаємо ваші почуття, міс Офалс, але для нас дуже важливо, щоби ви переїхали до безпечного місця, де ми зможемо гарантувати вашу безпеку».

Суворого вигляду чоловіки в сухій офіційній манері пропонували їй свою підтримку, а деякі, та що там — геть усі, потай відчували бажання надати їй підтримку значно менш формального характеру. Всі вони — і муніципальні поліцейські в уніформі, і вдягнені у цивільне офіцери відділу боротьби з тероризмом, про існування якого Індія досі не підозрювала, ганялися за відповідями і до знеможення дратували її однією і тією ж надокучливою фразою: «Ви маєте подбати про безпеку сусідів». Усі ці суворого вигляду чоловіки ставали на бік переляканих мешканців її будинку. Це було нечесно. Вона була невинною жертвою і не відчувала, що мусить дбати про когось іще. Авжеж, казати їй такі речі — просто непристойно. Індія подумки бачила всіх цих офіцерів напівоголеними танцюристами у синтетичних лосинах і в картузах, із поліцейськими жетонами на чохольчиках, що прикривають сороміцькі місця; вони кружляли навколо неї, вони її пестили, не торкаючись, гладили її закам’янілі щоки холодними стволами револьверів. Вона уявляла, як вони кружляють навколо неї у фраках і білих краватках, у м’яких танцювальних черевиках; бачила їх танцюристами-ексцентриками в циліндрах і з тростинами, коли вони вибивають степ; уявляла, як вони перекидають її від одного до іншого, ніби репетирують колективний варіант знаменитого танцювального номера Джинджер і Фреда[65] з одноіменного фільму. Її думки гарцювали, наче схарапуджені коні, і вона не могла їх приборкати. Так, схоже, вона трохи злетіла з котушок.

За деякий час — коли минув тиждень, а може, днів десять,— вона взяла свій улюблений лук і вирушила до Елізіан-парку, де почала вправлятись у прицільній стрільбі, годину за годиною пус­каючи сотні стріл у мішень. Потім Індія сіла в «DeLorean» — останній фантасмагоричний дарунок свого вбитого батька — і поїхала на ранчо Зальцмана, щоби провести там вік-енд. Вона внесла плату, поперебинтовувала зап’ястки й одразу ж почала тренуватися із Джиммі Фішем у боксерській залі. Решта боксерів поглядали на неї із шанобливою повагою, з якою зазвичай дивляться на трагічних персонажів. Вони дивилися на неї мало не з релігійним обожнюванням, як зазвичай дивляться на людей, чиї обличчя з’являються на телеекрані чи на сторінках журналу «People». Мабуть, саме так жителі стародавніх Мікен дивилися на свою вбиту горем правительку після того, як Аґамемнон віддав у жертву богам її дочку Іфігенію, щоби прикликати ходовий вітер, котрий би допоміг його кораблям швидше дістатися Трої. І вона, як і Клітемнестра, почувалася холодною, сильною, терплячою, здатною на все. Коли ж Індія повернулася до міста, то поновила навчання рукопашному бою з Він Чаном і здивувала його точністю і люттю своїх ударів, хоча в обороні залишалася ще не дуже вправною. Засинала вона тільки тоді, коли фізично виснажувалася вщент, але й уві сні її навідували два хори, чоловічий і жіночий, які бідкалися через її сирітство і нагадували про безпеку. Пережите в юності знову нагадало про себе. У пошуках пригод вона почала ночами блукати міськими вулицями, кілька разів мала жорсткий секс із випадковими чоловіками, після якого поверталася додому із засохлою під нігтями кров’ю. Приймала душ і знову їхала до Елізіан-парку, до Санта-Моніки чи до Зальцмана. Її стріли вправно вражали мішень; у вправах із пістолетом влучність зробилася значно вищою; своєму тренерові з боксу вона веліла зняти «лапи», натягнути рукавиці і бити по-справжньому, не пом’якшуючи ударів. Бокс перестав бути для Індії спортивною розвагою: вона готувалася до бою.

Індія вже давно працювала над документальним фільмом про Лос-Анджелес під умовною назвою «Camino Real», і телеканал «Discovery» був близький до того, щоби надати йому зелене світло. Ідея полягала у висвітленні життя сучасної Каліфорнії від Сан-­Дієґо до Сан-Франциско, починаючи від часів заселення та найпершої експедиції європейців, очолюваної капітанами Каспаром де Портолою і Фернандо де Рівейра Мокадою; хронікером цієї експедиції був той самий чернець-францисканець Хуан Креспі, який на згадку про сльози матері святого Августина дав назву «Санта-Моніка» кришталево чистому джерелу на тому місці, де тепер розташовувався Лос-Анджелес, а також і назву самому поселенню. Історичний аспект був для Індії лише відправною точкою — вона намагалася приділити основну увагу сучасності. Перетворення колишніх пастухів-барріо на бандитські ватаги, життєписи та долі перших родин, які оселялися у фургонах на узбіччях доріг, іммігранти, що переповнили місто, спричинивши скажений стрибок цін на не­рухомість, охайненькі поселення, що, наче гриби після зливи, виростали в пастках вузьких каньйонів, де мешкали представники середнього класу, які безперервно прибували на ці терени, та набагато менш привабливі квартали в межах неочікувано вирослого міста, заселені корейцями, індусами і нелегалами різного штибу — ось що її цікавило й мало зробитися темою її фільму. Індія намагалася дослідити брудне підчерев’я раю; у небесній музиці міста ангелів її цікавили фальшиві акорди, потьмянілі німби, блаженне безпам’ятство наркотиків, надмірність людського споживання — тобто правда, якою вона є. Але батько загинув, і вона припинила роботу над фільмом. Вона сиділа на своєму стільці, стріляла з лука та пістолета, боксувала, займалася сексом із першим-ліпшим партнером, поверталася додому, приймала душ, і весь цей час її невідступно переслідувала та сама думка: де ж ангели? Де були ці чортові ангели в ту мить, коли батько так їх потребував?

Ангели цього міста, що всі до одного були італійцями, в очі не бачили Лос-Анджелеса. У ту критичну хвилину, коли Макс Офалс їх найбільше потребував, вони перебували десь у зовсім іншому регіоні, що потерпав від підземних поштовхів. Уперше їх було зображено разом із Дівою Марією на вівтарній стіні невеличкої церковці Святого Франциска в Ла-Порзінколі (іспанською porciuncula означає «маленький клаптик землі»).

У середу другого серпня 1769 року експедиція де Портоли досягла того місця, де зараз починається Елізіан-парк, й отаборилася на пагорбі Буена-Віста, після чого Хуан Креспі, вражений красою річкової долини, що розкинулася внизу, назвав річку на честь церкви Святого Франциска, пам’ять про яку він носив із собою, як хрест. Йому на той час було лише сорок вісім років, і черв’як смертельної хвороби вже підточував його сили. Але щоразу, коли той черв’як давав про себе знати, він прикликав на допомогу ангелів Ла-Порзінколи, і гнітюче відчуття близької смерті зникало: ангели нагадували йому про райське блаженство та вічне життя. На їхню честь і на честь Пресвятої Діви він назвав побачену тут річку Рікою Ангелів, а через дванадцять років, коли на цьому місці виникло поселення, воно також почало називатися повним ім’ям річки — El Pueblo de Nuestra Senora la Reina de los Angeles de Porciuncula (Місто Пресвятої Богоматері, цариці ангелів церкви «Маленького клаптика землі»). Однак зараз, думала Індія Офалс, Місто Ангелів розпростерлося на дуже великому шматку землі, і його мешканці потребували набагато могутніших покровителів, аніж ті, яких було надано поселенню за часів заснування; містянам були потрібні ангели-захисники, добре обізнані з насильством і безчинствами, притаманними мегаполісам, ангели-командос, які вміють бити в кістку, а не дрібні, слабосилі та жінкоподібні, що кружляють у небі поряд із пташками та плещуть язиками про мир і любов, всі ці ассизькі шмаркачі.