Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 86)

А втім, клоун Шалімар уже не міг знайти дорогу до любові. Все, що він умів тепер,— це вбивати.

КАШМІРА

«Де ж справедливість?» — дружно бідкалися старі жінки, беззубі старі вдовиці з Хорватії, Грузії та Узбекистану, і ритмічно розгойдувались у своїх сутаноподібних чорних одежинах; старечим хором керувала Ольга-Волга, також погойдуючи стегнами, і від цього її велике напівоголене біле тіло оберталося, ніби гігантська очищена картоплина. «Немає ніякої справедливості! — голосили вдови,— коли твій чоловік помер, коли тебе покинули діти, коли твоїх батьків убили, для тебе немає ніякої справедливості — лишається тільки помста!»

Через якийсь час Індії Офалс уже не потрібно було занурюватися в сон, аби побачити цю картину; варто було їй прикрити очі, сидячи на дерев’яному стільці в невеличкому передпокої в очіку­ванні незрозуміло чого, і картинка виникала перед очима сама собою. Відтепер завжди, коли вона зустрічала в коридорі старих удів, то зараз же уявляла їх у чорному чернечому вбранні, а коли стикалася з Ольгою Сімеонівною, уявляла її оголеною, що ­сприяло встановленню між ними якоїсь, сказати б, інтимної близькості. Колишня астраханська чаклунка взяла під своє крило раптово осиротілу й охоплену горем та зневірою Індію, і з власної ініціативи почала виконувати роль її прийомної матері. Коли дівчина мовчки сиділа та незмигно дивилась у простір, Ольга-Волга прибирала в її кімнатах, готувала для неї густе вариво з м’ясом, галушками та картоплею або картопляний суп, а коли часу на кухарювання не мала, то робила гарячі вегетаріанські сандвічі або розігрівала заморожені овочі. Картопля слугувала їй і для іншої, чаклунської, мети. Ольгу Сімеонівну обурювало те, що пошуки вбивці, цього Шалімара, й досі не дали жодного результату.

— Цим нашим лос-анджелеським поліцейським не те що вбивцю, їм, вибач, навіть застуди на сибірському морозі не спіймати,— із презирством казала вона.— Але нічого, за допомогою потужної картопляної магії ми вхопимо цього покидька за сраку.

У якомусь далекому куточку свідомості Індії жеврів здогад про те, що така турботливість Ольги Сімеонівни була не більше ніж намаганням заповнити порожнечу, що з’явилась у її серці ­після зникнення двох дочок-близнючок, чиїх імен вона ­ніколи не вимовляла, бо вони знехтували моральними принципами матері і зро­билися спочатку фотомоделями для порножурналів, а по­тім роз­робили свій власний номер для стриптиз-шоу, у якому «бомбезні сестрички-білявочки» імітували статевий акт. Ніхто не знав, що з ними сталося. Може, вони і зараз іще процвітають у якому-небудь ­другорядному закладі у Веґасі чи, більш імовірно, животіють в одному з найнижчих кіл пекла, несучи на собі сліди стрімкого падіння: спотворені пристрастю до злягання, зіпсовані дешевими пластичними операціями обличчя і груди, пограбовані своїми чоловіками-сутенерами, що кинули їх напризволяще та позабирали їхні жалюгідні статки. Дочки Ольги Сімеонівни просто зникли: можливо, вони соромилися самих себе та боялися зустрічі з матір’ю, яка щоденно їх проклинала, хоча, можливо, якби вони припали до її масивних грудей, то знайшли би в собі сили почати нове життя.

Пожильці поспіхом виїжджали з будинку, а деякі з тих, хто все ж таки вирішив залишитися, пропонували Індії винайняти помешкання деінде, натякаючи на те, що своєю присутністю вона наражає на небезпеку і всіх інших. Ольга реагувала на такі розмови з гнівом матері, яка стає на захист власної дитини. «Нехай тільки спробують сказати таке ще раз, і я сама викину їх за двері!» — гнівно світячи очима, казала вона Індії. На вхідних дверях будинку з’явилося велике оголошення про наявність вільних квартир, але народ не кинувся їх винаймати, бо для того, щоби зникли сліди крові, потрібен час. Арешт або, як назвав це адвокат, добровільна явка з повинною пана Каддафі Анданга лише додав переляку мешканцям, і без того вже настрашеним убивством — або ж, як писали про це газети, «стратою», просто на їхньому ґанку. Та і словосполучення «сплячий агент» звучало відразливо.

— А я весь час думала, що він чекає, коли повернеться його дружина,— казала Індії Ольга-Волга й сама собі дивувалася.

Вони сиділи у Ольги Сімеонівни в напівтемній кімнаті, стіни якої були завішані листівками із зображеннями ікон Андрія Рубльова та рекламними плакатами туристичних агенцій із краєвидами Каспійського моря. Ольга поїла Індію міцним чорним чаєм, але не з горняток, а зі склянок у візерунчастих металевих підставках, що їх росіянка гордо називала «подстаканнікамі».— А ­виявляється, він — справжній тобі злодій, хоч і вдягається в усі ті свої атласні піжами. Хто би міг подумати! Спав собі, наче Ріп Ван Вінкль[63], а потім зненацька опинився на боці злих сил…

Із великих грудей Ольги-Волги вивергнулося могутнє, як каспійський прибій, зітхання.

Коли худорлявого пана Каддафі Анданга виводили в кайданках із будинку у щільному оточенні досить недружньо налаштованих поліцейських на освітлену мигалками службових автівок і спалахами журналістських камер вулицю, де повітря здригалося від наказів не виходити із приміщень, що гриміли із мегафонів, Індія, яка стояла на своєму балконі зі схрещеними на грудях руками, проігнорувала ті заклики і залишилася на місці — лише дужче обхопила руками плечі. Вона стояла, не звертаючи уваги на націлені на неї знизу об’єктиви фотоапаратів і вічка телекамер, і спостерігала за перебігом операції із затримання злочинця: за білими фургонами преси з тарілками антен нагорі, за снайперами на даху будинку навпроти, за репортерами кримінальної хроніки, які квап­ливо набирали тексти, за фотографами, що гарячково клацали камерами, намагаючись, щоби вона опинилася в кадрі. І тільки через те, що була трохи не в собі,— Індія немовби пливла над тим, що відбувалося, і заледве могла зібрати думки докупи,— вона ледве розчула серед цього гармидеру те, що встиг прокричати містер Каддафі Анданг. Він рвучко обернувся, подивився просто на неї, перш ніж поліцейський накинув йому на голову каптур, і вигукнув: «Міс Індіє, я його не впускав! Міс Індіє, він хотів, аби я його впустив, але я йому не відчинив!»

І тоді Індія зрозуміла, що містер Каддафі Анданг дійсно міг доб­ровільно віддатися в руки правосуддя, і частково це трапилося через неї. Тут, імовірно, відіграло роль і те, що в підвальній пральні він розповідав їй про свій рідний край, а вона зі співчуттям слухала, тому філіппінцю і не схотілося мати на руках її кров. Та найвірогідніше, що за всі ці роки він просто перетворився на звичайнісінького сивочолого пана, від якого пішла дружина, на невдаху зі слабкістю до шовкового вбрання. Можливо колись, багато років тому, він і погодився зробитися «сплячим агентом», однак, цілком можливо, втішався сподіваннями, що його ніколи не «розбудять», а тепер містеру Андангу гостро захотілося назавжди покінчити зі станом «сплячки», бо йому теж стало страшно.

Після цього Індія усвідомила той факт, що їй дійсно може за­грожувати небезпека, про що постійно казали поліцейські, і, може, їй справді варто змінити житло, попри вперте бажання залишатися тут, аби дозолити боягузливим сусідам. Поліцейські наполегливо радили їй поїхати з міста,— бодай на кілька тижнів «до друзів або родичів»; вони казали, що в такий важкий час їй необхідна емоційна підтримка. Адвокат Макса сповістив, що вона є єдиною батьковою спадкоємицею, що абсолютно все тепер переходить до неї, починаючи із садиби на Малголланд-драйв, щільно нашпигованої найновітнішими системами безпеки, обслуговуваними найкращою охоронною фірмою міста. Усі коди вже змінено, графік чергувань охоронців удосконалено, нові номери особистих теле­фонів з’являться відразу ж після її переселення, тож відомості про внутрішній розпорядок і розташування камер стеження клоуну Шалімару вже ніяк не допоможуть. Однак Індія відчувала себе не готовою оселитись у батьковому маєтку, не готовою жити в піднебессі, не готовою приміряти завеликі для неї батькові капці, спати в його ліжку, сортувати папери в його обшитому деревом кабінеті; вона почувалася не готовою знову відчути запах батькового одеколону та долучитися до секретів, що зберігалися в його замкненому сейфі. Вона зосталася там, де перебувала досі, і раптом подумала, що якби вбивця прийшов прямо зараз, аби завершити свою справу, вона би сприйняла це цілком спокійно: хай собі приходить, можливо, вона навіть власноруч відчинила би йому двері.

«Світ не зникає, він безжально продовжує існувати,— долинав до Індії хор удовиних голосів із коридору.— У хвилину розпуки ти спантеличено думаєш: “Як це можливо?” Коли твій чоловік помирає, тобі здається, що планета от-от припинить обертатися і тебе знесе в порожнечу відкритого космосу, ти очікуєш, що все навкруги змовкне через повагу до твоєї втрати, але рух транспорту не припиняється,— йому байдуже, чого прагне твоя душа,— і нова реклама продовжує з’являтися на бордах, життя триває, як і раніше. Ось іще одна жінка заввишки з будинок із пляшкою золотистого пива в руці, а за милю від неї — новий заклад, де дівчата танцюють на шинквасі під завивання спраглих від хоті зелених хлопчаків. Хіть не помирає, сонечко, вона продовжує жити. І влада теж продовжує жити: угоди ухвалюються і скріплюються рукостисканнями, а потім починається викручування рук і, як зазвичай, з’являються переможці і переможені; і собак продовжують вигулювати, сонечко, їх продовжують щоранку і щовечора водити на прогулянку повз місце злочину, адже собакам усе одно; і щоп’ятниці по телебаченню, як і раніше, транслюють новий фільм жахів, бо бізнес понад усе, і йому ніщо не повинно завадити. І в реальному житті жахіття також тривають — їх можна щодня побачити в новинах. От, скажімо, недавно показали незбагненне жертвопринесення кіз, здійснене серед ночі прямо в «Голлівудській чаші»: вранці було виявлено близько сорока закривавлених туш тварин і ціле море крові, що вже почала підсихати. Шаленство продовжує існувати, чорна магія продовжує існувати, і темряві немає кінця. Всюди влаштовуються розпродажі шмаття, одяг продовжують купувати безупинно: люди, як і раніше, відчувають постійну потребу їсти та отримувати задоволення від цього процесу. Ох, яка ж смачна ця новомодна піца — треба негайно купити! Послужливі паркувальники нікуди не зникають, вони завжди готові вам допомогти, і зірки кіно та поп-музики продовжують свою гру. У жінки помер батько — що ж, нехай сама його оплакує. Для світу його смерть вже встигла зробитися вчорашньою новиною».