Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 85)

— Я тебе добре знаю, мій друже,— почав він.— Я пам’ятаю, на кого ти полювати. От тільки як ти збиратися його знайти? Він доб­ре знати секретний світ, і весь великий світ узагалі.

Клоун Шалімар знизав плечима.

— Можливо, він сам мене знайде,— сказав він.— А може, Аллах приведе його до мене, щоби відновити справедливість.

— Дивний ти, небожий чоловіче, брате кілер,— розсміявся філіппінець, а потім притишив голос і продовжив: — Побудь рік у моєму загоні. Тобі все одно нікуди податися. Ми спробувати знайти його для тебе. Хтозна — у світі багато вух. Можливо, нам пощастить.

А точно через рік, день у день, вони були на острові Лаутан, розташованому трохи східніше Ізабелли, де щойно підпалили кау­чукову плантацію під назвою «Тімоті де ла Крус Філіппінас». Освітлений апокаліптичним сяйвом пожежі Джанджалані у біло-­червоній картатій палестинській кефії[62] раптом обернувся до клоуна Шалімара.

— Я тримаю слово, друже,— усміхаючись на весь рот, сказав устад і подав йому паперовий конверт.— Ось він, твій посол, ні? Його фото, його ім’я, його домашня адреса. Тепер ми відправляти тебе в дорогу. Виконаєш свою місію. Та ти розкрий конверт! Поглянь, ти тільки поглянь! Лос-Анджелес, мій друже. Голлівуд і вино! Малібу-Колоні, Беверлі-Гіллс, 90210. Ми посилати тебе туди, будеш там велика кінозірка, будеш там цілувати американських дівчат, ганяти на красивезних автах, виголошувати вдячна промова на врученні «Оскара». Ну хіба я не тримаю слово? Скажи, я виконую обіцянки?

Клоун Шалімар переглянув уміст конверту.

— Як ти зумів це добути?

Джанджалані стенув плечима.

— Як я вже казав: нам поталанило. Філіппінці — вони скрізь, і в нас є очі, щоби бачити, і вуха, щоби чути.

Клоун Шалімар зненацька все зрозумів.

— І давно ти про це дізнався? — запитав він.— Ти знав про це весь час, так?

Устад Абдураззак Джанджалані вдав із себе ображеного.

— Мій друже, вояче, кілере, будь ласка, вибач! Зрозумій мене правильно. Ти був мені потрібен на цей один рік. Така угода. Дякую тобі! Я тримати слово й відправляти тебе туди, куди тобі треба. Знову дякую! Наші долі зійшлися на короткий час — о’кей. І досить про це. Хай то буде мій прощальний подарунок.

І після нового поринання в невидимий світ, де існували лише човни, автівки та літаки, після перетину канадського кордону на вантажному гелікоптері, що летів із Ванкувера до Сіетла, а звідти потягом на південь, після дивної зустрічі з місцевим зв’язковим у якійсь конторі на бульварі Сансет (то був філіппінець середнього віку із прилизаним сивим волоссям, франтувато вдягнений в атласний клубний піджак), після ночі, проведеної в дешевенькому мотельчику навпроти готелю, що називався «Готель на мільйон доларів», Шалімар у діловому костюмі нарешті стояв біля воріт садиби на Малголланд-Драйв і промовляв у решітку домофона слова, що мали, наче чарівний «Сезам», відчинити ці двері:

— Я до посла Макса. Моє ім’я — клоун Шалімар.

Але відповідь виявилася неочікуваною, і довелося пояснювати:

— Ні, сер, не торговець. Вибачте, я не розумію добре. Прошу вас, будь ласка, сер, повідомте посла Макса, зачекайте, сер, будь ласка, сер… Сер!

Наступного дня повторилося те саме. У відповідь він чув холодний знеособлений голос, добре йому знайомий голос охоронця. Усі вони не бажали ризикувати, вони розглядали ситуацію з точки зору мінімально можливих ризиків і вживали запобіжних заходів. Третього дня по той бік воріт уже бігали собаки.

— Не треба собак, сер,— попросив він.— Посол Макс мене знає, я не зроблю шкоди, сер. Тільки прошу сказати його милості послу про мене, я скільки треба чекатиму його рішення.

Він спав прямо на вигорілій від спеки траві за узбіччям шосе, щоби не потрапити на очі поліцейському патрулю. Він пройшов гарний вишкіл і багато чого вмів. Він міг би завиграшки впора­тися із собаками, бо вмів голіруч хапати собак за морди та роздирати їм пащі разом із черепами; він міг би швиденько розібратись і з тим без­іменним вороже налаштованим голосом, змусивши його плазувати або вдати мертвого, наче цирковий пес. То був собачий голос, і він заслуговував на собачу смерть. Але клоун Шалімар конт­ролював себе, говорив смиренним тоном, просив, улещував. На четвертий день, коли з-за воріт викотився посольський «Бентлі», клоун Шалімар піднявся зі своєї засідки і став перед ним.

Охоронці вихопили зброю, але він, із кашмірською повстяною шапкою в руках, зі схиленою головою мав вигляд абсолютного смирення і скорботи. Вікно «Бентлі» опустилось, і клоун Шалімар нарешті побачив обличчя своєї наступної жертви — чоловіка, якого він так довго шукав і якого неодмінно вб’є. Максиміліан Офалс постарів, але це нічого не змінювало, бо це й надалі був він — посол Макс. Полювання не завжди вимагає прямого нападу та відкритого переслідування, у ньому є місце і для вистежування, приманювання та ще багатьох цікавих речей.

— Ви хто такий? — спитав посол.— Навіщо ви щодня сюди приходите?

— Мене звуть клоун Шалімар, сер. Одного разу в Кашмірі ви зустріли мою дружину, сер. Вона для вас танцювала. Анаркалі, сер… Так, сер, мене звати Шалімар… так, сер, Буньї, моя дружина… Ні, сер, мені не потрібні неприємності, що було, то було… Ні, сер, на жаль, вона пішла зі світу живих… так, сер. Не дуже давно… Звичайно, сер, це сумно, так, дуже сумно. Життя людини коротке і сповнене скорботи. Дякую, що запитали. Я дуже щасливий, що потрапив сюди, на землю вільних, але мені дуже потрібна робота, сер. У пам’ять про неї, будь ласка, сер. Дуже прошу… Якщо можете, сер, візьміть мене на роботу. Заради кохання до неї, сер, якщо ви вірите в кохання. Хай господь благословить! Я вас не розчарую…

— Приходьте завтра,— сказав посол.— Тоді й поговоримо.

Клоун Шалімар вдячно схилив голову й відійшов від автівки. Наступного дня він знову натиснув кнопку виклику на домофоні біля воріт.

— Я до посла Макса,— вкотре повторив він.— Мене звати клоун Шалімар.

Ворота відчинилися.

Він зробився чимось більшим, ніж водій. Він зробився лакеєм, особистим слугою, другою тінню посла. Його послужливість не знала меж. Він намагався бути якомога ближчим до своєї жертви, настільки близьким, як зазвичай бувають близькі з коханцями. Він прагнув пізнати справжнє обличчя посла, вивчити його сильні сторони, його слабкості, проникнути в його потаємні думки. Він хотів вивчити у найдрібніших подробицях це життя, котре зібрався відібрати з максимально можливою жорстокістю. Він не мав куди поспішати. У нього було достатньо часу.

Він знав, що посол має дружину, із якою вже давно не живе разом. Він знав, що в посла є дочка, яку раніше виховувала дружина, але тепер ця дочка також живе в Лос-Анджелесі. Він дізнався, що дивакуватого на вигляд філіппінця звуть Каддафі Анданг, що він є «сплячим агентом», засланим до Каліфорнії багато років тому, і що Джанджалані позичив його у шейха Саіфа для надання йому, клоунові Шалімару, допомоги. За дивним, а може, і закономірним збігом обставин агент мешкав у тому ж будинку, що й дів­чинка Офалса. Він заговорив до неї у пральні в цокольному поверсі, і його делікатні манери та старомодна ввічливість підкупили її настільки, що вона почала розповідати про себе. Так і була отримана потрібна інформація про посла. Дійсно, іноді у житті і таке трап­ляється: висить твоє найзаповітніше бажання на найвищій гілці найвищого дерева, і ти можеш щосили видряпуватися на ту гілку, та марно; або ж можна сидіти собі спокійно, вичікуючи, аж раптом — бемс! — і бажане само падає тобі прямо в руки.

Посол не тримав на робочому столі сімейних світлин. Своє приватне життя він не бажав виставляти на загальний огляд. Аж ось у день народження доньки він відіслав його — лакея і водія — до неї додому з букетом квітів. Клоун Шалімар побачив її, і коли ці зелені очі пронизали його, мов списи, він внутрішньо затрепетав так, що квіти затремтіли у нього в руках. Вона забрала в нього букет. Було ясно, що збентеження водія її потішило. У ліфті він не міг відвести від неї очей, вона це помітила, і тоді він примусив себе дивитися виключно на підлогу. Вона до нього звернулася — і в нього гучніше застукотіло серце. Цей неймовірний голос… як його описати? Вона говорила з інтонаціями посла, та за її англійською вимовою клоун розчув інші, давно знайомі обертони. Відповідаючи на її запитання, він сказав, що народився в Кашмірі. Він від самого початку вирішив удавати, що погано знає англійську, щоби не вести всіх тих безкінечних розмов. Він не міг із нею розмовляти. Він узагалі не міг більше вимовити ні слова. Він хотів доторкнутися до неї. Ні, він і сам не знав, чого йому хочеться. Вона розпустила волосся — і в його очах застигли невиплакані сльози. А потім він дивився, як вони з батьком від’їжджають, а в його голові билося тільки одне: «Вона жива! Так, вона тепер в Америці; якимсь незбагненним чином їй знову двадцять чотири, і знову його дражнять її смарагдові очі; вона така сама і вже не така, як раніше, але вона й досі жива!»

А він же колись попереджав Буньї, що станеться, якщо вона його кине. Це було дуже давно, на гірській луці біля Кхелмарга. «Я не пробачу тебе ніколи,— сказав він.— Я вб’ю і тебе, і тих дітей, яких ти народиш їх від когось іншого». І от тепер він зустрів її дочку, дитину, яку Буньї приховувала від нього. Юну дівчину, у якій мати знову відродилася до життя. Яка вона прегарна! Він міг би її полюбити, якби не забув, як це робиться.