Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 84)

Наступного ранку в Бадамі-Бакху було поширене офіційне по­відом­лення про смерть генерала Х. С. Качхвахи від випадкового укусу королівської кобри. Його тіло піддали кремації і з відповідними почестями поховали на військовому цвинтарі. Подробиці інциденту не розголошувались, однак, попри зусилля адміністрації, невдовзі вже всі знали, що генерала Качхваху знайшли у клубку змій, котрі невідь звідки опинилися у самому серці головної військової бази Кашміру. У міру того, як ця історія переходила з вуст до вуст, зростала й кількість виявлених на його тілі рептилій. Хтось казав, що їх було п’ятдесят, хтось наводив цифру у сто, зрештою почали казати, що їх було сто одна особина. Згідно із чутками, у які швидко повірили всі довкола, ці великі, найнебезпечніші у світі змії залишили свої підземні сховки під Гімалаями, здолали довжелезний шлях і всі захисні засоби лише для того, щоби помститися Хаммірдеву Качхвасі за злодіяння, вчинені ним у Кашмірі. Подейкували також, що укуси на його тілі були настільки численними і глибокими, ніби його атакував рій шершнів. Однак мало хто знав, що перед смертю Фірдаус Номан із Пачхігама накликала на очільника індійських озброєних формувань зміїне прокляття. Ця жахлива деталь так і не зробилася відомою широкому загалу.

Вона знала, що він прийде вже зовсім скоро. Вона відчувала його наближення і підготувалася до його приходу. Вона освіжувала останнє ягня, натерла його пряними травами і приготувала частування. Буньї роздягнулася догола й вимилась у прозорому струмку, що тік побіля Кхелмарга. Вона заплела волосся в коси та прикрасила його квітами. Їй було тепер майже сорок чотири, і руки її зробилися грубими від постійної праці, їй бракувало двох передніх зубів, але шкіра її залишалася гладенькою. Важкі дні божевілля давно минули, однак тіло Буньї досі зберігало сліди її життя. Бридкий жир зник, але невблаганний час залишив-таки свої сліди. Вона хотіла, щоби він, як за книжкою, зміг прочитати історію її наготи, перш ніж зробить те, заради чого прийде.

Їй хотілося, щоби він знав, що вона його кохала. Їй хотілося нагадати йому про щасливі години біля Мускадуна, про те, що відбулося на луці Кхелмарг, про те, як усе село стало на захист їхнього молодого кохання. Вона покаже йому своє оголене тіло, і він усе це побачить знову. Він побачить і сліди рук іншого чоловіка — сліди, що змусили його наважитися на вбивство. Нехай прочитає геть усе — і про її падіння, і про її життя після падіння. Роки вигнання також залишили на її тілі свої мітки, і Буньї хотіла, щоби він і їх також побачив. Хай знає, що навіть тепер вона його кохає. Досі… чи знову? Та хіба це має значення! Оголена, вона помішувала страву в казанку і чекала.

Він прийшов, тримаючи в руці ніж. Неподалік почулося кінське іржання, та він прийшов до неї пішки. Ніч стояла безмісячна. Вона вийшла з хижі йому назустріч.

— Хочеш спочатку поїсти? — спитала вона і відвела зі щоки пасмо волосся.— Якщо ти голодний, поїж, страва чекає…

Він нічого не відповів. Він читав історію її тіла.

— Усі вже мертві,— сказала вона,— мій батько помер, і твій також, і я подумала, що ти також можеш бути мертвим, то навіщо мені тепер жити?

Він нічого не відповів.

— Давай, роби, що задумав,— сказала вона.— О боги! Не зволікай, зроби це швидше!

Він підійшов ближче. Він усе ще читав її тіло. Він торкнувся її руками.

— Ну ж бо! — звеліла вона.— Давай, просто зараз!

Він почув вибухи, коли зі сльозами в очах спускався порослим соснами схилом, і здогадався, що відбувається у Ширмалі. Певною мірою це спростило йому подальший шлях. Клоун Шалімар був правою рукою «сталевого мулли» і відповідав за зв’язок із іншими групами, от тільки вони впродовж певного часу вже розходилися в оцінках ситуації. Клоун Шалімар ніколи не схвалював використання смертників, вважаючи, що такі засоби боротьби недостойні чоловіків, тоді як Бюльбюль Факх усе більше покладався на її ефективність й останнім часом майже цілком відмовився від здійснення бойових рейдів, зосередившись на вербовці та навчанні федаїнів. Пошуки молодих хлопців і дівчат та їхня підготовка до ролі терористів-смертників викликали у клоуна Шалімара відразу, і він давно вже обмірковував, як найшвидше розірвати стосунки з муллою і не розпрощатися із життям унаслідок такого вчинку.

Вибухи в Ширмалі розв’язали цю проблему. Він завершив свою останню справу, і тепер його вже ніщо не тримало в Кашмірі. Він міг безперешкодно зникнути.

Клоун Шалімар зліз із низькорослого гірського коника, позиченого у ширмальського вази Бомбура Ямбарзала, витер обличчя і дістав із рюкзака супутниковий телефон. Цей засіб комунікації був надто ризикованим, оскільки спецслужби супротивника могли зафіксувати розмову і встановити місце його перебування, але іншого виходу не було, бо він перебував надто далеко від північних гірських перевалів, а в південній частині «лінії контролю» було зосереджено забагато військових, і це робило перехід через кордон неймовірно складним, майже неможливим. Звісно, він знав й інші місця, де можна перейти на той бік, але без супутника, наодинці, це навряд чи вдалося б. Клоун Шалімар потребував людину, яку під час іншої війни в іншій частині світу називали passeur — тобто провідник.

Перший телефонний дзвінок розв’язав цю проблему. Другий дзві­нок був справою ненадійною, але й тут клоунові Шалімару пощастило. Давній малайзійський телефонний номер виявився ­реально існуючим, і на тому кінці зрозуміли його арабську. Він назвав пароль, і його повідомлення прийняли для передачі отримувачу; потім йому надали інструкції щодо того, як діяти далі. Однак спочатку треба було перетнути «лінію контролю», а вже тоді можна буде повернутися до справ. Однак невдовзі виявилося, що найбільший сюрприз чекає на нього не там. Провідник з індійського боку вправно виконав свою роботу, зате на протилежному боці перед ним матеріалізувався його колишній начальник на ім’я Дар, якого клоун Шалімар подумки називав «Нанга-Прабат» — гола гора. А разом із ним і цілий загін бойовиків. Замість того, щоб обійняти колишнього побратима, Дар сухо сказав кашмірською: «Мені дуже прикро, але ти сам знаєш, як це працює». То був останній контакт клоуна Шалімара з минулим життям. Йому зав’язали очі, привезли до приміщення для допитів, де прив’язали до стільця і попросили пояснити, як могло статися, що він виявився єдиним, хто вцілів у ширмальській бійні, і навести бодай один аргумент, чому його мусять відпустити, а не розстріляти на місці, як ницого зрадника. Пов’язка лишалася на очах, тож він не бачив, хто веде допит, але все ж таки вирішив ризикнути і назвав пароль, отриманий по теле­фону. У приміщенні запала раптова тиша. Через хвилину чоловік, який його допитував, пішов геть, а за декілька годин прийшов уже хтось інший. «О’кей,— сказав цей інший,— ми все перевірили. Знаєш, тобі дуже поталанило. Ми вже зовсім було вирішили назавжди заткнути тобі пащу твоїми ж яйцями, та, виявляється, у тебе високі покровителі, і коли устад бажає, щоби ти до нього приєднався, значить, так треба, друже, і так воно й буде».

На цьому зв’язок клоуна Шалімара з реальним світом на деякий час припинився. Він ступив до невидимого світу втікачів. У цьому світі він носив ділові костюми і літав бізнес-класом; тут його передавали з рук до рук, наче пакунок. Одного разу він опинився в Куала-Лумпурі, але провів там лише одну ніч у готелі аеропорту, після чого його знову посадили до літака. Десь там, далеко, на нього чекали місця, назви яких для нього взагалі нічого не значили: Замбоанга, Ламітан, Малусо, Ізабелла. А потім було ще кілька човнів.

Навкруги головного, найбільшого острова, що називається Басилан, розташована купа дрібніших острівців — загалом їх налічується більше шістдесяти. Клоуна Шалімара висадили на одному з них — на тому, що належав до архіпелагу Пілас. Він випірнув із примарного світу в реальний у вкритій пальмовим листям хижі на палях, у селі, що пропахло тунцем і сардинами. Він побачив знайоме обличчя, і знайомий голос устада ламаною хінді промовив:

— Як бачиш, небожий чоловіче, я знову ловити рибу. А ще — згоден? — я гарно ловити люди.

Абдураззак Джанджалані мав потужних спонсорів, але його загін Абу-Сайяфів досі перебував на стадії формування і налічував менше шестисот бійців.

— Отже, мій друже, нам потрібні такі бійці, як ти,— вправні кілери.

Абдураззак Джанджалані виклав клоуну Шалімару свій план:

— Скрізь на Басилан та у західна частина Мінданао ми нападати на християн, бомбити християн, палити їхній бізнес, викрадати їхніх туристів для викуп, вбивати їхніх солдатів і знову нападати. А в перервах ми розважатися. Тут усього — море. Море риба, море каучук, море зерно, море кокоси, море пальмова олія, море перець, жінки, музика; море християни, які все це загребти, нічого не лишивши купці мусульман. І море всіляких мов. Хочеш вчити мови — вчи. Чхавакано — типу іспанської, а є ще яканська, таусаг, самал, кебуано, тагалог. Добре, добре, забудь… Тепер у нас буде своя, нова мова, і в ній багато слова не треба,— тільки засідка, бомба, кіднеп, викуп, страта. І жодних тобі «шановний містер». Ми ті, хто тримає в руках меч!

Вони їли макрель із рисом у рибальській хижці. Устад Джан­джалані присунувся ближче до Шалімара.