Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 100)

«Жінка — тобто моя мати,— писала Кашміра,— померла тому, що тебе покинула. Чоловік — мій батько — помер тому, що забрав її в тебе. Через свій егоїзм, через своє непомірне марнославство, через те, що ти оцінив свою честь вище, ніж життя інших, ти вбив двох людей. Ти відмив свою честь їхньою кров’ю. Але твоя честь і тепер залишається заплямованою: вона забруднена кров’ю. Ти зажадав знищити моїх батьків, але і це тобі не вдалося, ти не зумів їх убити тому, що ось вона — я. У мені вони обоє продовжують жити: і Максиміліан Офалс, і Буньї Каул.

А ти, містере вбивце, чи відчуваєш, що я в тобі оселилася? Агов, пане фокуснику, ночами, коли твої очі заплющені, чи бачиш ти мене у своїй голові, в усьому своєму тілі? Хто заважає тобі заснути, а якщо ти все ж таки засинаєш, хто терзає твій мозок, аж поки ти не прокинешся? Ну як, пане вбивце, ти і досі кричиш уві сні? Горлаєш і плачеш, містере жартівник? І не смій називати мене пасербицею, бо я тобі ніяка не пасербиця. Я дочка свого батька й дитина своєї матері, і коли я в тобі, вони також живуть у тебе всередині разом зі мною.

Обоє вони сидять у твоїй плоті і крові, жадаючи справедливості — і по-звірячому зарізана тобою матір, і підступно вбитий тобою батько. Я — Максиміліан Офалс і Буньї Каул водночас, а ти — найжалюгідніше ніщо, ти менше, ніж просто ніщо. Ти — бруд під моїми ногами, і я розчавлю тебе підбором черевика».

На початку 1993 року Кашміра на короткий час повернулася до роботи. За наполегливою рекомендацією друзів вона їздила сто першим шосе, де трохи південніше від Сан-Дієґо поблизу Президіо-­парку починалася стара дорога, позначена бетонними дзвонами, що звисали з опор у вигляді гаків, що вела до стародавньої місії Сонома. Ці дзвони позначали шлях, уперше пройдений 1771 року ченцем-францисканцем на ім’я Хуніперо Серра. Кашміра вишукувала все, що могло бути корисним для задуманого нею документального фільму «Каміно Реал», однак її думки були вельми далекими від роботи, і через декілька тижнів вона припинила ці поїздки. Їй зателефонував хлопець із реклами спідньої білизни, той, що в минулому житті пропонував їй одруження, і запросив повечеряти разом. Під тиском подруг вона погодилась, але попри те, що він подарував їй квіти, був у блейзері і краватці, повів її до одного з найдорожчих ресторанів Лос-Анджелеса, кілька разів казав, що вона вродливіша від усіх на світі акторок і навіть робив героїчні спроби говорити не тільки про самого себе, Кашміра не досиділа до кінця вечері, вибачилася — мовляв, вона «наразі не спроможна спілкуватися з будь-ким», і втекла.

Вона вирішила, що настав час виїхати із квартири на Кінгс-роуд і повернутися до великого будинку на Малголланд-драйв, де на неї терпляче чекав дух померлого батька. Ольга Сімеонівна, чиї дочки-близнючки возз’єдналися з нею і тепер мешкали в одній із багатьох пустуючих квартир, проводила її зі сльозами, обіймами та обіцянками навідувати Кашміру в її «розкішному гніздечку» так часто, як тільки зможе. Однак і в «розкішному гніздечку» батькового маєтку Кашміра вела дуже самотнє життя. Обслуга добре знала свої обов’язки, і все в садибі йшло за здавна заведеними правилами: тричі на день на столі з’являлася їжа, два рази на тиждень мінялася постільна білизна. Озброєні хлопці від найкращої в міс­ті охоронної фірми «Джером» мовчазно виконували свою роботу і щодня надсилали звіти віцепрезидентові фірми, який особисто контролював безпеку віп-клієнтки. Денна зміна переважно стежила за входами, виходами і периметром огорожі; нічна зміна, більш чисельна і в окулярах нічного бачення, контролювала всю територію, залиту світлом прожекторів, що постійно оберталися і робили будівлю схожою на фешенебельний кінотеатр у вечір суперпрем’єри. Кашміра не відчувала необхідності давати якісь вказівки, радше навпаки — інструкції отримувала вона сама. Охоронці казали, що у випадку будь-яких непередбачених подій вона мусить замкнутися в невеличкому приміщенні, до якого вели приховані у стіні її спальні двері. Приміщення колись було гардеробною якоїсь кінозірки, а тепер і сама Кашміра тримала там свій нечисленний і, як їй здавалося, навряд чи потрібний у теперішній ситуації одяг від відомих брендів. Їй також казали, щоби у випадку проникнення в дім когось стороннього вона в жодному разі не намагалася захопити злочинця самостійно. «Не геройствуйте, мем,— припрошували її.— Замкніться в гардеробній і дозвольте нам виконати свою роботу». Не так давно у фірмі «Джером» вибухнув гучний скандал. Один із найкращих агентів завів любовну інтрижку відразу із двома дуже заможними клієнтками, одна з яких жила в Лондоні, а друга — у Нью-Йорку. Заради зручності, щоби не бовкнути чогось зайвого під час нічних забав, охоронець називав їх обох однаковим пестливим прізвиськом — Зайченятко. Зрештою все відкрилось, і судові позови, подані на фірму обома клієнтками, завдали неабиякої шкоди не лише її репутації, а й фінансовому становищу, що, своєю чергою, призвело до встановлення адміністрацією драконівських правил, згідно з якими охоронцям відтепер узагалі заборонялося вступати з клієнтами в розмови на будь-які сторонні теми, а в разі необхідності це мало відбуватися виключно у присутності третіх осіб. Кашміру це більше ніж улаштовувало, бо вона не прагнула спілкування. Їй хотілося, щоби до неї ніхто не чіплявся. Лише раз вона попросила одного з охоронців дати їй на деякий час окуляри нічного бачення,— просто так, для розваги. Той тицьнув їй окуляри крадькома, сторожко озираючись довкола, ніби хлопчисько, який призначає дівчині таємне побачення. «Будь ласка, мем, нехай це залишиться між нами,— прошепотів він.— Мені навіть дивитись у ваш бік не дозволено, хіба що доведеться стріляти в когось, хто з’явиться позаду вас».

Іноді вона несподівано прокидалася серед ночі від чоловічого голосу, що співав жіночу пісню про любовні страждання, і потрібен був деякий час, аби зрозуміти, що це голос її пам’яті. Чоловік, який покохав її по-справжньому, співав зворушливі лоли[78] у своєму зачарованому саду. Справжнім ім’ям створювачки кашмірських лол Хабби Хатун було Зун, що означає «місяць». Чотириста років тому вона жила серед шафранових ланів, оточених розлогими чинарами, у селищі Чандрахар[79]. Одного разу принц Юсуф-шах Чака — майбутній правитель Кашміру — проїжджав повз селище, почув її спів і закохався. Коли вони одружилися, дівчина взяла собі інше ім’я. 1579-го року імператор Акбар викликав принца Юсуф-Шаха в Делі, а коли той прибув, узяв його під варту та кинув до в’язниці. А залишена в Кашмірі Хабба Хатун страждала від самотності та співала:

Прилинь до мене, о мій коштовний, ввійди туди, де на тебе чекають. Чому забув ти, жорстокий принце, дорогу світлу до мого дому? Юність моя буяє, вона — твій чарівний сад, Ввійди ж у нього, мій рідний, і розчинись у коханні. Втрата твоєї присутності гірко мені болить. О мій жорстокий принце, я й досі плекаю біль…

«Вибач мені, Юварадже,— подумки промовила Кашміра.— Я тут також у в’язниці».

Вона плавала у басейні, тренувалася у власному спортзалі, найняла приватного тренера, образивши цим свою давню подругу — донорку яйцеклітин, яка працювала з нею багато років. Тричі на тиждень вона грала в теніс на власному корті із професіоналом, який приїздив до неї на Малголланд-драйв. Якщо Кашміра й виїжджала з дому, то виключно для того, щоби відвідати боксерський клуб або постріляти. Із кожним місяцем її тіло робилося все гнучкішим і міцнішим, винагороджуючи за жорсткий режим, за чернечу стриманість, на яку вона, багата жінка, добровільно себе прирекла. Кашміра досягла значних успіхів також у самоконтролі, у зміцненні волі. Після цілого дня, присвяченого боксу, стрільбі з лука або клубу Зальцмана, вона поверталася додому, зачинялась у своїх кімнатах, що займали ціле крило будинку, і писала свої нескінченні листи, думала свої невеселі думи і відмовлялася спілкуватися будь із ким. А за стінами сторожові собаки, подзенькуючи ланцюгами, нюшили чужі запахи, прожектори обмацували кожен куточок, і люди в окулярах нічного бачення невтомно патрулювали територію. Вона більше не жила в Америці. Вона перебувала в зоні бойових дій.

Судового виконавця, який приніс їй повістку до суду — Кашміру викликав адвокат убивці її батька як свідка захисту,— перехопили біля воріт маєтку. Френк, той самий оперативник фірми «Джером», який крадькома позичав їй окуляри нічного бачення, провів його до апартаментів господині. «Це до вас, мем»,— коротко відрекомендував він відвідувача. Спочатку Кашміра вирішила, що це якийсь поганий жарт, але ні,— виявилося, що її листи долучені до справи, ба більше: Вільям Тіллерман вважав їх чи не найважливішими доказами захисту, і мав намір допитати її із цього приводу. Він також залучив до судового слідства психотера­певта на ім’я Е. Прентис Шоу, який розробив ефективну методику виявлення жертв навіювання, що полягала в тому, що піддослідному ставили низку запитань, за відповідями на які можна було скласти його психологічний портрет. Цим методом широко користувалися бойовики ХАМАС, добираючи кандидатів у терористи-смертники. «Ми живемо в таку епоху, коли наші супротивники чудово усвідом­люють, що не з кожної людини можна зробити самогубця-підривника або вбивцю,— стверджував Тіллерман,— тому саме психологічний аспект отримав пріоритет над рештою факторів. Визначальним мо­ментом зробився характер людини. Є лю­ди певного психічного складу, більш чутливі до зовнішніх впливів, аніж усі інші, і цих людей можна використовувати, як дальнобійні ракети, щоби вразити потрібну ціль». За допомогою своєї методики Шоу визначив, що клоун Шалімар належить саме до цього психотипу легко навіюваних особистостей. Він проки­дався вночі із криком, оскільки щиро вірив у те, що на нього впливають чорною магією. Як доказ Тіллерман надав суду п’ять сотень листів, надісланих звинувачуваному міс Індією Офалс, вона ж Кашміра Офалс.