Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 101)

— Ці листи явно свідчать про намір вплинути на підсвідомість підсудного та психічно катувати його ночами,— казав Вільям Тіллерман.— Відомо, що одна з близьких до міс Офалс осіб, родом із Радянського Союзу, відкрито називає себе чаклункою і є членкинею Асоціації відьом і чаклунів. Це може підтвердити і колишній сусід міс Офалс, який мешкав із нею в одному будинку на Кінгз-­роуд, містер Каддафі Анданг.

— Чи означає ваша заява, містере Тіллерман,— поцікавився суддя Вайссберґ, дивлячись на адвоката поверх окулярів,— що ви вірите у чаклунство?

Вільям Тіллерман зсунув окуляри на кінчик носа і поверх них теж подивився на суддю.

— Ні, сер,— сказав він,— не означає, але тут, у залі суду, не має значення, у що віримо я або ви. Важливо, що мій клієнт у це вірить. Заздалегідь прошу вибачення за те, що шановному суду може видатися грою на публіку, але, на моє глибоке переконання, це є доказом надзвичайної чутливості мого клієнта до навіювання. Захист має намір викликати як свідка представника зовнішньої розвідки США, який підтвердить, що протягом багатьох років мій клієнт перебував у цілому ряді місць, відомих нам як осередки тероризму і центри психологічної обробки, тобто так званого промивання мізків, і, на наше переконання, у момент убивства Максиміліана Офалса був нездатним відповідати за власні вчинки. Його волю на той час було вже цілковито подавлено численними засобами впливу: вербальними, механічними і хімічними. За допомогою цих засобів його свідомість як окремої особистості була майже знищена, його позбавили здатності незалежно мислити і перетворили на різновид зброї, націленої на конкретне серце, і в даному випадку це серце належало одному з найвидатніших борців із терором. Можна сказати, що мого клієнта перетворили на «маньчжурського кандидата»[80], на зомбі, якщо хочете, на сліпе знаряддя вбивства. Захист обстоюватиме версію, що вбивство колишнього посла Офалса могло бути здійснене за наказом невідомої нам особи — маніпулятора, ляльковода, який на той час перебував у зовсім іншому місці. Після відповідної психологічної підготовки цьому маніпулятору зовсім не обов’язково особисто зустрічатися зі своєю «лялькою». Команду до дії можна віддати просто телефоном, бо сформований умовний рефлекс спрацює після вживання якогось звичайнісінького слова, наприклад… ну, скажімо, «банан» або «пасьянс». Не маю впевненості, ваша честь, чи пам’ятаєте ви той фільм тридцятилітньої давнини, у якому була висвітлена дуже схожа ситуація. Якщо ні, ми могли би влаштувати його перегляд.

— У цій залі суду, містере Тіллерман, нікому не спадає на думку звинувачувати вас у грі на публіку,— із суворим виглядом заперечив суддя Вайссберґ.— Стосовно ж згаданого вами фільму, то так — я його бачив і впевнений, що панове присяжні чудово зрозуміли, що ви маєте на увазі. Але тут ми маємо справу із жорстоким убивством, і я не дозволю, щоби у залі суду влаштовували якийсь кінотеатр.

У подальші дні та тижні вступна промова Тіллермана прикувала до його «чаклунської», або «маньчжурської» лінії захисту клоуна Шалімара, як тепер називали його стратегію, увагу всієї країни. «Маньчжурського кандидата», що давно вже зробився кінематографічною класикою, показали на всіх впливових телеканалах, і почалися розмови про зйомки його ремейку. Атака на вежі-близнюки з використанням літаків, палестинські шахіди, а тепер і жахлива можливість того, що десь у міському натовпі поряд із тобою може перебувати дистанційно керована людина-автомат, готова вразити будь-яку ціль, щойно їй скажуть «банан» або «пасьянс»,— усе це складалося в людській свідомості в дуже логічну ­структуру, засновану на відсутності будь-якої логіки. Тіллерман зауважив цей настрій у поглядах присяжних, і навіть промову державного обвинувача використав на підтримку своєї позиції. Сторона обвинувачення не спростовувала фактів. Клоун Шалімар дійсно був терористом-бойовиком, він перебував у багатьох місцях, де погані хлопці займалися брудними справами, і під різними іменами брав активну участь у реалізації їхніх планів. Усе це так. Але в даному випадку, наполягали обвинувачі, високою є імовірність того, що злочинець діяв на власний розсуд, оскільки вбитий колись звабив його кохану дружину. Та варто було Джанет Мінткевич висунути версію про вбивство на ґрунті ревнощів, як тієї ж миті зі знуджених поглядів присяжних вона зрозуміла, що банальна правда видалася їм набагато менш захопливою, ніж параноїдальний сценарій Тіллермана, котрий так добре вписувався у загальну картину нещодавніх подій. Тож присяжним підсвідомо, незважаючи на внут­рішній опір, хотілося вірити, ніби світ є таким, яким зобразив його Тіллерман, хоча ніхто з них насправді цього не бажав.

— Ми можемо на цьому добряче спалитися,— занепокоєно зауважила Джанет Мінткевич, звертаючись до Танідзакі після чергового судового засідання.

— Нічого, покладися на закон і просто виконуй свою роботу,— відповів колега.— Тіллерман не Перрі Мейсон, та й ми не на телешоу.

— От якраз і на телешоу,— засмучено зітхнула Мінткевич.— Але все одно дякую, що не даєш мені остаточно розклеїтися.

«Там, у Гімалаях, шановне панство, відбувається справжня бійня між загонами індійських збройних сил і мусульманським фанатиками, що їх засилає в Кашмір Пакистан. Ми відрядили туди людей для з’ясовування обставин справи і зараз маємо на руках усю потрібну інформацію. Хочете дізнатися більше про мого клієнта? Ми надамо вам таку можливість. Адже ми маємо намір надати документальне підтвердження того, що його рідне селище було спалене дотла; що до ніг його матері кинули мертве тіло одного із синів із відрубаними руками; що після цього його матір зґвалтували і вбили, як і його батька. Зрештою вбили і його кохану дружину, найкращу танцівницю трупи і, можливо, найвродливішу жінку в Кашмірі. Не думаю, шановні панове присяжні, що вам знадобиться фаховий психоаналітичний висновок, аби зрозуміти і визнати, що така трагедія здатна зламати будь-кого, навіть найкращого серед нас. А мій клієнт, він був саме таким — найкращим.

Він був наймайстернішим канатоходцем, актором комічного жанру, акробатом-віртуозом, такою собі кашмірською знаменитістю. І от лише за один день увесь його світ, а разом із ним і його розум, було геть-чисто зруйновано. Саме такі люди і робляться легкою здобиччю ляльководів. Замість перетвореної на скалки картини світу, точно вивіреними мазками йому намалювали іншу, нову. Як казав один із героїв того фільму, що його пан суддя Вайссберґ заборонив нам дивитися, клоунові Шалімару там «не лише промили мізки, а й піддали їх хімчистці». Перед вами, шановне панство, людина, яка пережила кривавий злочин, учинений над усіма, хто був для нього близьким і дорогим. У неї вкрали можливість за них помститись, і це звело її з глузду. А коли людина позбавлена ­глузду, інші сили легко проникають у її мозок і керують ним на свій розсуд. І от ці сили, панове, націлили жагу помсти клоуна Шалімара, що випалювала його зсередини, на потрібну їм точку на земній кулі, але ця точка виявилася зовсім не Індією, як можна було б очікувати, а Америкою. Нею виявилися ми».

Ларрі Танідзакі, як виявилося, мав цілковиту рацію. «Маньчжурський захист» Вільяма Тіллермана луснув, наче мильна бульбашка, того дня, коли черга надати свідчення дійшла до Кашміри Офалс. Якщо викликаєш свідка примусово, якщо ти не впевнений у його доброзичливості до клієнта, то маєш бути готовим до несподіванок. Рішення Тіллермана використати дочку Макса Офалса, на думку Танідзакі, лише підтверджувало хисткість його стратегії, що могла розвалитися від подуву вітру, наче картковий будиночок. Кашміра, під час перехресного допиту, влаштованого Джанет Мінткевич, розповіла судові те, про що клоун Шалімар не розповів своєму адвокату, те, чого не виявили Тіллерманові агенти, послані ним на місце подій, те, чого не знали бойовики, що ­сплюндрували Пачхігам, і про що родина Ямбарзалів теж нікому не розповідала.

Короткою заявою, виголошеною безпристрасним тоном ката, Каш­міра в одну мить зруйнувала весь захист.

— Моя мати загинула зовсім не так,— сказала дівчина.— Вона померла тому, що цей чоловік, який убив мого батька, ударом ножа відділив від тулуба її красиву голову.

Кашміра обернулася, щоби поглянути на клоуна Шалімара, і він зрозумів без слів зміст її погляду: «Ось тепер я тебе вбила,— мовчазно промовляли її очі.— Моя стріла прохромила твоє серце, і я задоволена. Коли тебе страчуватимуть, я прийду подивитися, як ти помреш».

Наступного дня після оголошення вироку клоуна Шалімара перевезли до Сан-Квентіна — центральної в’язниці штату Каліфорнія, де розташовувався спеціальний блок для засуджених на смерть. Як і на самому початку процесу, це транспортування супроводжувалося безпрецедентними заходами безпеки. Його везли не у звичайному в’язничному автобусі, а у броньованому фургоні з конвоєм із одинадцяти автівок, в оточенні мотоциклістів, які розчищали дорогу попереду та позаду, і гелікоптерів, які висіли над дорогою. Цей кортеж, що рухався на північ повз застиглі у бетонному мовчанні дзвони старим битим шляхом, що носив назву «Каміно Реал», скидався на від’їзд у вигнання якогось поверженого монарха на кшталт Наполеона Бонапарта, коли його доправляли в місце довічного заслання — на острів Святої Єлени. Впродовж усіх дванадцяти годин цієї подорожі клоун Шалімар залишався цілковито байдужим до того, що відбувалося з ним і довкола нього. Перебування у в’язниці вже встигло накласти на нього свій відбиток: з обличчя зникли яскраві кольори, шкіра набула нездорового, землистого відтінку, волосся зблякло й порідшало. Він не розмовляв з охоронцями, котрі сиділи обабіч і навпроти нього, і звернувся до них тільки раз, коли попросив ковток води. Під час стандартної процедури оформлення, поки його фотографували, брали відбитки пальців, видавали ковдру, синю в’язничну форму, а потім, закутого в ланцюги, супроводжували до так званого ЦА (центру адаптації), клоун Шалімар справив на тюремний персонал враження людини, яка змирилася зі своєю долею. У центрі адаптації в нього відібрали всі особисті речі, крім одного олівця, аркуша паперу для писання чи малювання, гребінця і шматка мила. Йому видали зубну щітку з обрізаною на дві третини ручкою і зубний порошок, замкнули у клітку, де, повністю роздягненого, піддали процедурі звичайного в таких місцях огляду, коли в’язневі перевіряють мошонку і задній прохід на предмет наявності в них заборонених предметів або речовин. «Ану покажи свою посмішку!»,— звелів один з охоронців, а коли новоприбулий не зрозумів, про що йдеться, вхопив його за шию і нахилив уперед, аби інший охоронець зазирнув у його «вихлопний отвір». Потім на клоуна Шалімара знову надягли кайданки, провели через рамку металодетектора і повели до камери. Охоронець назвав номер, двері з пневматичним замком зашипіли і відчинились, і з таким самим шипінням зачинилися, коли він увійшов усередину. Вартовий відчинив віконце для передачі їжі, клоун Шалімар просунув туди руки, і з нього зняли кайданки. Усе це він виконав ніби автоматично, без жодного слова протесту. Від самого початку він вразив охоронців своєю відстороненістю. «Немовби у цей час він був деінде, десь далеко, на якійсь іншій планеті»,— розповідали вони. Набагато пізніше, вже після того, як він здійснив свою неймовірну втечу, працівники в’язниці говорили про нього мало не з повагою. «Тут як із НЛО,— розповідав один із них,— ти в них не віриш, поки не побачиш сам. От тільки я і мої колеги бачили це на власні очі».