Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 103)

Того року в Сан-Квентіні стратили одного в’язня. Його звали Флойд Ґреммер, і він був офіційно визнаним шизофреником: розмовляв із їжею, що лежала перед ним на тарілці і щиро вірив у те, що тушкована квасоля йому відповідає. Ґреммера осудили на смерть за подвійне вбивство: він убив свого виконавчого директора та його секретарку у Корте-Мадері. Після того як він їх застрелив, цей шаленець пішов додому, зняв із себе весь одяг, окрім шкарпеток, і в такому вигляді вийшов на вулицю — чекати на прибуття поліції. Ніхто так і не зрозумів, навіщо він усе це скоїв. Та він і сам цього, очевидно, не знав. Можливо, тут не обійшлося без марсіан. Увечері напередодні страти через ін’єкцію, Ґреммер вирішив, що його амністували, і відмовився заповнювати форму замовлення останньої вечері. Охоронці нагодували його сендвічами і солодким печивом, узяли попід руки і повели помирати. А годиною пізніше клоун Шалімар, як завжди перед виходом на прогулянку, постав біля дверей своєї камери, зовсім оголений для огляду. Воллес, який того дня чергував, був у доброму гуморі і прагнув подуркувати. Страта викликала великий інтерес у журналістів, і на території в’язниці із цього приводу було створено пресцентр, до якого акредитувалося більше сотні журналістів.

— Нас показують по телеку,— сказав Воллес і стиснув рукою в гумовій рукавичці тестикули клоуна Шалімара.— Та нічо, це для нас тіки проба пера. От коли кінчатимемо тебе, тоді вже відведемо душу! А сьодні, вважай, просто повправлялися на опудалі.

І тоді у клоунові Шалімарі щось зламалося. Як був оголеним, він, попри те, що його найчутливіше місце тримав у руці охоронець, миттєво підкинув коліно, опустив на пальці, що стискали його геніталії, і почав гатити Воллеса зчепленими руками. Він молотив його доти, доки охоронці, що позбігалися на допомогу колезі, знерухомили клоуна Шалімара гумовими кулями. Тюремники довго його топтали, били в пах, знову зламали ребра й пошкодили хребет так, що він цілий тиждень не міг ходити; ніс його був також зламаний відразу у двох місцях, і відтоді ніхто вже не називав його красунчиком.

Коли він знову з’явився у в’язничному дворі, ватажок «Кривавих королів» підкликав його до себе.

— Ну шо, оклигав? — поцікавився він.

Клоун Шалімар кивнув. Він накульгував на одну ногу, і його ліве плече виглядало нижчим за праве. В’язничний авторитет запропонував йому цигарку.

— Ну й чорти в тобі сидять, тер’ристе,— кинув він.— Як шось тре’, проси.

А потім минув шостий рік.

Після того як процес над клоуном Шалімаром завершився, до Кашміри Офалс повернувся спокій. Вона зателефонувала друзям і перепросила за свою нерозумну поведінку, після чого влаштувала вечірку на Малголланд-драйв, аби довести, що з божевіллям і неадекватністю покінчено. А ще вона вирішила, що час повертатися до серйозної роботи, зібрала свою колишню знімальну групу і почала працювати. За шість наступних років вона випустила «Каміно Реал», успішно презентувала цю стрічку на декількох пристижних кінофестивалях, знайшла для свого творіння хороший телеканал, а потім зняла ще один фільм, який отримав назву: «Мистецтво і пригоди», в основу якого була покладена історія її бабусі та дідуся на тлі довоєнного Страсбурга разом із розповіддю про долю міста під час окупації. Вона переглянула договір із охоронною фірмою «Джером» у бік істотного зниження кількості заходів безпеки. І вона, нарешті, закохалася. Юварадж Сінґх, як і обіцяв, прилетів до Сполучених Штатів й одного дня з’явився перед її воротами. Вигляд він мав досить-таки кумедний: із величезним букетом квітів у вазі з пап’є-маше, з її портретом, вирізьбленим на дошці горіхового дерева, із купкою кашмірських шалей ручної роботи та розшитим золотистими нитками килимком. «Ти схожий на пересувний блошиний ринок! — вигукнула вона, коли побачила його на екрані монітора, і натиснула кнопку “Відчинити”». Нова Кашміра не тільки впустила його у свій дім, але й допустила до свого тіла. Вона дозволила собі бути щасливою — навіть послабила суворий режим тренувань.

У їхніх стосунках були свої складності. Щоби побути з коханим у його зачарованому саду, вона літала до нього так часто, як тільки могла, але Юварадж мусив залишатися вдома майже всю зиму, оскільки здебільшого саме тоді народні майстри займалися різьб­ленням по дереву й копіткою вишивкою шалей. Кашмірі ж зима в Гімалаях не подобалася, у неї мерзло обличчя, і вона починала тужити за тепленьким каліфорнійським сонечком, на яке так ­часто нарікала вдома. До того ж політична ситуація в регіоні, якщо і змінювалася, то лише на гірше, і Юварадж іноді сам відмовляв її від подорожі. Він виявив, що попит на його продукцію в Америці неухильно зростає, але все одно, як і раніше, був змушений проводити довгі місяці в Кашмірі. Той факт, що кохана, схоже, легко і спокійно переносила його тривалу відсутність, займаючись власними справами, хоча й завжди раділа його візитам, викликав у Ювараджа постійне хвилювання. Йому хотілося, щоби вона ставилася до нього більш чутливо, щоби нудьгувала та зітхала під час розлуки. Сам же він зізнавався, що коли її не бачить, страждає від безсоння, що думає про неї кожної хвилини, мучиться самотністю і майже втрачає розум; він навіть казав, що жодна жінка ще не робила його таким нещасним. «Це тому, любий,— солодким голоском відповідала Кашміра,— що в нас роль хлопчика виконую я, а ти — примхлива дівчинка». Ці слова йому не подобались. І все одно, попри те, що закоханих розділяли моря і суходоли, попри те, що Кашміра послідовно уникала розмов про шлюб, попри те, що вон, хоч і лагідно, але рішуче відсунула від себе сап’янову коробочку з каблучкою, яку він подарував до її тридцятого дня народження, вони були переважно щасливими і цілком задоволеними своєю долею. І саме тому, коли від клоуна Шалімара зненацька надійшов лист, Кашміра сприйняла його як нісенітницю чи несподіваний удар, за інерцією завданий боксером після того, як гонг сповістив про завершення раунду.

«Це твоя мати робить мене таким, яким я є. Це твій батько осипає мене ударами». Саме так починався лист клоуна Шалімара. Усе послання було витримане в такому ж тоні. Закінчувалося воно тими самими словами, що їх клоун Шалімар повторював подумки і вголос протягом усього життя: «Твій батько заслуговує на свою смерть, а твоя мати є хвойдою». Кашміра показала листа Ювараджу, і той, намагаючись перевести все це на жарт і відволікти її від неприємних думок, сказав:

— Шкода, що він так і не спромігся поліпшити свою англійську в Сан-Квентіні. Ти звернула увагу? Він постійно вживає теперішній час.

Уночі в ЦА було трохи спокійніше, ніж удень. До останнього вечірнього обходу ще чулися крики, але після першої години ночі стихали і вони.

Третя ранку була, напевно, найспокійнішим часом. Клоун Шалімар лежав на своєму металевому ліжку й намагався відновити в пам’яті дзюрчання Мускадуна, знову відчути на язиці смак чудових м’ясних кульок-хуштаба, згадати, як тане в роті раушан джошу, яким солодким і водночас холодним буває фірні. Він прагнув іще хоч раз скуштувати усі ті страви, що їх так майстерно готував П’ярелал Каул. Клоун Шалімар намагався уявити свого ­батька. Подумки він просив: «Хочу, щоби ти знову потримав мене на розкритих долонях, батьку». Абдулла якось сказав, що після смерті відродиться великим і сильним птахом, але клоун Шалімар ніколи не цікавився, чи стрибає де-небудь поряд хрипач-одуд, адже завжди бачив у своєму батькові лева, а не якесь там пернате створіння в оранжево-червоному забарвленні. Він пригадав, як від доторку батькових губ під його дитячою шкірою починав лунати пташиний спів. Але обличчя батька в його уяві весь час змінювалося і перетворювалося на скривлене лице іншого «птахолова» — Максиміліана Офалса. Клоун Шалімар відігнав цей образ. Тоді до його камери ввійшли брати, щоби привітатися з ним, але і їхні обличчя теж виявилися нечіткими, як на старих аматорських світлинах. Скоро й вони пішли геть. Зник й Абдулла. Замовкло дзюрчання Мускадуна, випарувалися манливі запахи тридцяти шести страв вазваану, і в роті знову з’явився кисло-солонуватий присмак сечі з кров’ю, що зробився для нього звичним за довгі в’язничні роки. Несподівано почулося шипіння повітря у пневматичному замку, і двері камери розчахнулись. Клоун Шалімар миттєво скочив на ноги, трохи подався вперед і завмер, готовий до будь-яких несподіванок. Ніхто не ввійшов усередину, але ззовні чувся тупіт ніг. У коридорах було повно людей у синіх робах, які кудись бігли. «Масова втеча»,— зрозумів він. Стрілянини ще не було, але вона от-от почнеться. Він стояв не рухаючись, і зачаровано дивився у простір. І тут у дверному отворі з’явилася фігура ватажка «Кривавих королів». «Ти шо, збираєссі тут поселитися назавжди? — прогарчав бандитський авторитет.— Якшо ні, то ми саме влаштували дострокову виписку». Клоун Шалімар не запитував, як вдалося впоратися із дверима камер. В’язниця давно потребувала капітального ремонту, можливо також, що когось з охоронців просто підкупили. Та це його не турбувало. Він біг.

Між головною будівлею «Центру адаптації» та обнесеним стіною двором, тягнувся коридор під сталевим дахом, з обох боків обгороджений сталевою сіткою. Ватажок «Кривавих королів» забіг до коридору й дістав із кишені величезний різак для металу. Шалімар присвиснув.