Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 104)
— Це мамця мені передала,— широко всміхнувся бандит.— У пиріг запекла.
З’явились охоронці. Вони стріляли гумовими кулями, і дехто з утікачів почав падати.
Поки що охоронців було лише троє. Вони, напевно, вже натиснули на всі тривожні кнопки, але шістдесят із гаком співробітників в’язниці були розосереджені по всіх будівлях, поверхах та внутрішніх двориках, і щоби добігти сюди, їм знадобиться якийсь час. Декілька в’язнів накинулися на охоронців, але клоун Шалімар не став чекати, чим закінчиться бійка. Слідом за ватажком «Кривавих королів» він проліз крізь дірку в сітці. Далі була стіна, на яку треба було видертися. Вони залізли на стіну й побігли. Попереду них, за якусь сотню ярдів, за подвійною дротяною огорожею зяяло провалля. В’язниця стояла на мисі, за стіною суша закінчувалася, й там уже хлюпотіла вода затоки Сан-Пабло. Від вигляду темної тихої води, що колихала золотий динар місяця, клоун Шалімар трохи сп’янів, але побіг ще швидше. Ватажок «Королів», поза тим, уповільнив крок; він заледве рухався, відчайдушно балансуючи на вузькій стіні, і мав жалюгідний вигляд.
— Агов, братику, ти куди? Чекай, зажди трошки! — Він здався Шалімарові схожим на маленького хлопчика, котрий не встигає за батьками.— А як же я? Не кидай мене! Не дай мені впасти!
Звуки стрілянини зробилися голоснішими, вони наближалися із кожною секундою.
— Це вже в них не гумові! — крикнув бандит.
Аж раптом його комбінезон роздерся на клапті, груди миттєво почервоніли та змокли від крові, і, гірко ображений такою несправедливістю, бандитський ватажок зірвався зі стіни. Клоун Шалімар побіг іще швидше. Він думав про свого батька. Йому було необхідно, щоби батько, яким він його пам’ятав,— молодий, у самому розквіті сил,— був зараз поряд. Він потребував упевненості, що батько тримає його, бо знав, що поки його тримають широкі батьківські долоні, він не впаде. «Зубчаста верхівка стіни нічим не відрізняється від линви,— сказав він собі.— Це не стежка в довколишній порожнечі, це і є порожнеча, що стислася, щоби слугувати тобі опорою, це затужавіле повітря, яким ти ідеш». Якщо у це повірити, можна полетіти. Стіна залишиться позаду — і він ступить на повітря у цілковитій впевненості, що воно витримає вагу його тіла і доправить туди, куди йому потрібно.
Клоун Шалімар біг верхом стіни так швидко, як тільки міг. Він біг дуже швидко. Швидше, ще швидше. Ще, ще… І батько біг із ним поруч. Можливість падіння зникла, і стіни теж не стало. Не існувало ніякої стіни.
Сан-Квентін не знав нічної темряви. Вночі в’язниця світилася вогнями, ніби нафтопереробний завод. Снопи світла прожекторів відтісняли морок, вихоплюючи з нього в’язничні блоки, спортивні майданчики, службові будівлі, а також селище Сан-Квентін, розташоване поруч із в’язницею, де мешкало чимало колишніх в’язнів, що після звільнення залишалися працювати у сфері обслуговування. Саме тому, що тут і вночі було ясно, як у яскравий сонячний день, багато хто з охоронців і жителів селища потім божилися, що на власні очі бачили таке, чого не могло бути. Люди розповідали про це поліцейським, повторювали журналістам і наполягали на цьому попри те, що ніхто їм не вірив. Вони бачили, як на ріг стіни, що оточувала блок ЦА, вихопився якийсь чоловік і побіг далі по прямій і начебто вгору, немовби по якійсь уявній Китайській стіні, що простяглася аж до неба; він біг у повітрі, не маючи жодного опертя, неначе здирався на пагорб; його руки були витягнуті, але не в боки, як крила пташки, а вперед, як у того, хто балансує на линві. І так він піднімався вище й вище, аж поки не опинився на такій вишині, куди вже не досягало світло прожекторів. Той чоловік, мабуть, отак добіг до самого раю, бо якби він упав десь біля Сан-Квентіна, про це неминуче стало би відомо.
Койоти знахабніли до неможливості. Від мешканців будинків у навколишніх каньйонах почастішали скарги про зникнення домашніх улюбленців. Кашміра подумки тішилася, що в неї ніколи не виникало бажання завести собі якогось маленького песика чи канарку. Їй не подобалися тварини, яким бракувало тями, щоби захистити себе. Вона завжди мала схильність до усамітнення, а з домашніми тваринами ніколи не можливо по-справжньому залишитися наодинці із собою. Ювараджа сьогодні із нею не було: він поїхав у справах. Вона вже лягла в ліжко та, попиваючи з холодного келиха шардоне й заїдаючи його свіжоприготованим попкорном із вазочки на колінах, дивилася по телевізору гру уславленої хокейної команди «Лейкерс». Століття добігало кінця, але це, на жаль, не віщувало миру. Вона дуже хвилювалася за Ювараджа, хоча й намагалася цього не показувати. Підстав для хвилювання в неї було більше, ніж треба: вже одинадцять тижнів уздовж усієї індійсько-пакистанської «лінії контролю» точилися постійні бої, і обидві сторони заявляли про потенційну можливість застосування ядерної зброї. Звісно, вона тривожилась, але вважала, що страх роз’їдає душу, тому слід поводитися так, ніби нічого надзвичайного не відбувається, все добре. Кашміра казала це і Ювараджу, та він сприйняв її позицію як вияв байдужості до нього. Часом їй здавалось, що вона не заслуговує на таке щире кохання, що вона постійно його розчаровує. І як довго він зможе її кохати, вважаючи, що вона не здатна відповісти йому такою самою пристрастю? А що як їхньому роману уготована така сама сумна доля, як і цьому чортовому століттю?
«Забагато шардоне»,— сказала вона собі, відставляючи келих. Усе чудово. Він дивовижний, і вона кохає його по-справжньому. Все буде добре. На деревах за її вікнами гойдались і весело мерехтіли японські ліхтарики, а внизу, у долині, розливалося сяйво міських вогнів. Усе це світло існувало тільки заради того, щоби створити їй святковий настрій перед сном. «Досить уже сумувати,— сказала вона собі.— Жуй свій попкорн і дивися, як майстерно працює головою Кобі, як спритно відбивають удари Лено й Кілборн, отой новенький з ображеним виразом на обличчі».
Вона, ясна річ, чула про масову втечу із в’язниці. Усі про це чули. Із Кашміру зателефонував Юварадж. Він тривожився і хвилювався. Він наполягав, аби вона домовилася з фірмою «Джером» про відновлення найвищого рівня заходів безпеки.
— Цей Номан,— сказав він,— великий відчайдух. Одного охоронця біля входу й одного нічного патрульного з вівчаркою може виявитися недостатньо.
— Навіть якщо собаку звуть Ахіллес — тобто в образі собаки мене охороняє найвеличніший герой всіх часів і народів? — жартома поцікавилася вона, але Юварадж не підхопив жарту.
— Це дуже серйозно,— наполягав він.
Але Кашміра так і не зателефонувала в охоронну фірму. Клоун Шалімар залишився в минулому. Вона його знищила — і по всьому. Вона більше не вірила у привидів, і не мала найменшого бажання знову обплутувати себе заходами безпеки. Після шести років одиночного ув’язнення нікому не вдавалося довго протриматися на волі. Нехай собі побігає. Він за сотні миль від Лос-Анджелеса, та й все одно його скоро схоплять.
За дві години вона прокинулася. Телевізор продовжував працювати, і недоїдений попкорн розсипався по покривалу. Кашміра зібрала його, поставила вазочку на підлогу, потім пультом вимкнула телевізор і світло. «Чорт, тепер, мабуть, заснути буде нелегко,— подумала вона.— Може, трохи почитати? Або піти прогулятися садом і потеревенити із Френком, який сьогодні патрулює з Ахіллесом? У Кашмірі вже полудень. Може, зателефонувати Ювараджу?» Вона й сама не знала, чого хоче. А завтра, як завжди у цьому місті, буде прекрасний день. Ранок у цьому раю нечистих ангелів, напевно, буде ясним і сонячним.
Їй хотілося спати. Але коли дзенькнув сигнал про вторгнення, вона відразу глянула на екран монітора на стіні поруч із ліжком. Сигнал був не від центрального входу і не від огорожі. Хтось засвітився вже у будинку. Обслуговуючий персонал мешкав у флігелі в найдальшому кінці маєтку. Усі знали, що Кашміра не любить, коли порушують її спокій, і ніхто з обслуги не зайшов би вночі до головного будинку без попередження, адже вона особисто надала відповідні вказівки. Кашміра заспішила: швидко натягнула джинси, накинула футболку і бігом кинулася до гардеробної. Знову дзенькнуло, також у будинку, але вже ближче до її спальні. Майнула думка: «Як таке могло статися? Там же прожектори і камери по всій довжині огорожі, її неможливо подолати непомітно! Отже, хай би хто це був, він мусив пройти через головні ворота. Але це також неможливо, хіба що охоронця нейтралізували або взагалі вбили, і через те він не встиг нікого попередити. А як же Ахіллес. Невже могутнього Ахіллеса теж убили разом із його господарем, друзякою Френком? І тепер вони лежать на газоні, обидва з пронизаним стрілами горлом?»
Вона навіть будучи малою не купилася на казочку про смерть Ахілла через поранення у п’ятку — горло є набагато надійнішою ціллю… А наступної миті Кашміра зрозуміла, що перебуває на межі істерики. Випите вино гупотіло тупим болем у скронях. Так. Ось ключ від шухляди, де лежить її револьвер; ось сагайдак зі стрілами, а ось і він — її улюблений лук. Треба якомога швидше зачинитися в гардеробній і натиском кнопки викликати поліцію. Монітор охоронної системи є і там.
Іще один дзвіночок. Він ніби наполягав, аби вона дізналася про його наближення. Повз охорону він прокрався безшумно, але тепер, коли вже ніхто не міг йому завадити, клоун Шалімар хотів, аби вона знала, що він тут. По Малголланд-драйв цілодобово курсували поліцейські машини, та вони все одно не встигнуть прибути вчасно. Тривожну кнопку вона все ж таки натиснула. Потім відчинила дверцята електрощита й вимкнула світло у всьому будинку. Тоді вхопила з полички окуляри нічного бачення й наділа. Останнім часом вона майже припинила тренування зі стрільби з лука, та й на стрільбищі Зальцмана теж з’являлася нерегулярно. Хоча, правду кажучи, вогнепальна зброя ніколи її не приваблювала. Інша справа — лук. Вона завжди обожнювала лук і стріли. «Слід зачинитись за броньованими дверима гардеробної і дочекатися копів»,— повторювала вона собі, але те