Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 102)

Більшість засуджених на смерть відправляли до східного блоку або до північного сектору, де від самого заснування в’язниці розташовувався «коридор смертників» і газова камера. Але тих, кого класифікували як в’язнів категорії «В»,— членів бандитських угрупувань, а також тих, хто брав участь у різанині вже на території в’язниці, хто мав значну кількість особистих ворогів або просто охочих відправити їх на той світ якомога швидше,— доводилося утримувати в центрі адаптації, де на трьох поверхах розмі­щалося близько сотні одиночних камер. Класифікаційний комітет вирішив, що клоуна Шалімара необхідно зарахувати до категорії «В» через велику кількість вороже налаштованих до нього в’язнів. У пів­ніч­ному секторі наразі утримувалося близько тридцяти ­п’яти смертників, а у східному блоці їх було більше трьохсот, тож побиття і зґвалтування вважалися там звичайною справою, а на зброю могло перетворитися все що завгодно, хоч би і той самий огризок олівця, за допомогою якого запросто виколювали око. На прогулянку у в’язничне подвір’я людей виводили групами по шістдесят-сімдесят душ, і цей час вважався у в’язниці найнебезпечнішим: якщо починалося бойовище, й охоронці зверху відкривали стрілянину, стрімко зростав ризик бути зачепленим випадковою кулею, що зрикошетила від залізобетонної стіни. Умови утримання смертників у ЦА були далеко не найкращими навіть за місцевими стандартами, але клоун Шалімар довгий час відмовлявся від прогулянок у в’язничному дворі; залишаючись у своїй одиночній камері, він робив віджимання на підлозі або ж годину за годиною присвячував відпрацюванню плавних, схожих на танець рухів, а то і просто сидів із заплющеними очима та схрещеними ногами, поклавши руки на колінах долонями вгору.

Його камера мала десять футів завдовжки і чотири завширшки. Там розміщувалися металеве ліжко, а також раковина й унітаз із неіржавіючої сталі. Двічі на місяць в’язневі видавали папір для писання, туалетний папір, мило, олівці. Кухля або склянки не було. На сніданок йому щодня приносили пакет із молоком, а якщо він хотів кави, то мусив просунути порожню ємність у віконце, і тоді роздавальник наливав туди кави. Іноді роздавальник перебував у поганому настрої і навмисно чи з необережності вихлюпував гарячу рідину йому на руки, але клоун Шалімар жодного разу не зойкнув і не запротестував. Сотня засуджених на смерть в’язнів наповнювала ЦА своїми голосами і запахами. Вони репетували, лаялися, вигукували непристойності, але всі у цьому блоці були до певної міри філософами і у щось вірили, а багато хто навіть співав:

Наближаються дні, коли все буде краще, але треба спочатку пройти нам крізь хащі.

Були й такі, хто промовляв швидко та ритмічно, мало не скоромовкою, у своєрідному темпі в’язничного репу:

Бездумно крокую вперед і назад, Спалити години і дні буду рад. Всі дні потонули в пітьмі давучкій, І холодом смертним скувало кістки.

Багато хто спілкувався із всевишнім за допомогою гімнів:

Хоч я у в’язниці і досі сиджу,— У камері смертного вироку жду,— У серці я знаю, що я не один, Бо ти, о Ісусе, зі мною завжди!

Хоча клоунові Шалімару було дозволено обирати лише із цього небагатого арсеналу самовираження, він не репетував, не співав релігійних гімнів і не сипав в’язничною реп-скоромовкою. Він мовчки приймав те, що посилала йому доля, включно з Тіллермановою відмовою захищати його далі. Адвокат покинув його одразу ж після оголошення вироку й пішов своєю дорогою, а клоун Шалімар залишився мовчки слухати голоси, що долинали з інших одиночних камер. «Чотири з половиною роки. Розумієш? Чотири з половиною роки я витратив тільки на те, щоби знайти адвоката, який погодився би подати апеляцію!» Хтось інший обурено повідомляв про п’ять із половиною років. А хтось іще, за його ж словами, був змушений домагатися справедливості аж дев’ять або навіть десять років, адже чимало засуджених не мали бажання визнавати своєї провини; багато хто у цих стінах заглиблювався у статистику — скажімо, вираховував відсоток офіційно визнаних судових помилок. На їхню думку, цей відсоток серед присуджених до страти був дуже високим, набагато вищим, аніж в інших категоріях ув’язнених, отже, якщо щиро вірити, то господь, дивись, зглянеться і пошле тобі свою милість, а доти треба просто чекати, набратися терпіння і сподіватися, що не твій номер викликнуть, коли якийсь із новообраних губернаторів на радощах, що дорвався до влади, забажає підсмажити одного з невдах, присуджених до смертної кари.

Хтось із попередників залишив на стіні його камери хімічне рівняння:

2NaCn + H₂SO₄ = 2HCN + Na₂SO₄

Клоун Шалімар здогадався, що саме такий вигляд має і його смертний вирок.

— Тобі, красунчику, десять років чекати не тре’ буде,— знущаль­ним тоном сказав йому один з охоронців.— Зозулька нам накувала, шо тебе швиденько попросять на вихід.

Інформація виявилася, м’яко кажучи, некоректною. Місяці пере­творювалися на роки, ось їх уже спливло цілих п’ять, а там і більше. Загалом набігло аж дві тисячі смердючих тюремних днів. В’язниця постаріла, і її мешканці також. Під час чергового урагану із зовнішньої стіни почало осипатися каміння, і декілька охоронців і в’язнів отримали травми. Люди в камерах смертників нудилися і хворіли; когось зарізали, когось забили до смерті, когось пристрелили. Окрім рівняння, виведеного на стіні камери клоуна ­Шалімара, тут існувала купа інших способів померти. Через три роки ув’язнення клоун Шалімар уперше погодився вийти на прогулянку. Він не опирався, коли охоронці роздягнули його, обшукали і випустили надвір у трусах і майці,— а там уже як складеться. Відразу ж в’язні невеликими групами почали потроху наближатися до нього, міряючи його ворожими поглядами. Клоун Шалімар намагався не зустрічатися ні з ким очима. Він притулився спиною до стіни і подивився вгору, на трубу газової камери, що впиралася в небо. Крізь цю трубу після виконання чергового вироку випускали ціаністий водень із газової камери, і той потрапляв в атмосферу. Клоун Шалімар опустив очі.

За двома покерними столами чоловіки різались у карти. Інші один по одному підходили до баскетбольного кошика і закидали в нього м’ячі. Клоун Шалімар попрямував до турніка й почав підтягуватися; коли він зробив сотню підтягувань, баскетболісти припинили свої вправляння. Коли він підтягнувся двісті разів, кинули карти любителі покеру. Після трьохсот підтягувань за ним спостерігав уже весь двір. Клоун Шалімар зістрибнув на землю і знову притулився спиною до стіни. Народ зауважив, що він навіть не спітнів. До нього почав наближатись один із найвпливовіших в’язничних авторитетів — ватажок банди «Кривавих королів». То був ласий до бійок трьохсотфунтовий чолов’яга, який тримав у кулаці пластмасову заточку, не виявлену металодетектором. Наблизившись до клоуна Шалімара, він сказав:

— Ніякі спортивні штучки-дрючки тобі не поможуть, терори­стич­на срако.

Рухи клоуна Шалімара здавалися неквапливими, та раптом рука «кривавого короля» виявилася заломленою за спину, а вістря плас­тикової заточки — біля його ж горлянки. Перш ніж охоронці почали стрілянину, клоун Шалімар устигнув відкинути від себе в’язничного авторитета і викинути заточку до вуличного туалету. Після цього випадку пів року його ніхто не чіпав, а потім на нього напало відразу шестеро в’язнів. Його жорстоко побили, зламавши два ребра. Але й він у боргу не залишився: трьом нападникам зламав ноги й одного осліпив. Охоронці не втручалися у бійку. Один із них — Воллес, той самий, що чотири роки тому провіщав йому швидку страту,— сказав, що вони й досі його «випадково» не застрелили тільки тому, що хочуть подивитися, як клоун Шалімар корчитиметься в газовій камері.

Він знайшов собі адвоката Цей Ізидор Браун, якого всі називали Зіззі, займався справами кількох фінансово неспроможних смертників. Він був одним із сотень юристів, які працювали з мешканцями одиночних камер Сан-Квентінської в’язниці. Час від часу клоун Шалімар і Зіззі зустрічались у тій самій клітці для побачень, але у Брауна склалося враження, що його клієнта мало цікавить, наскільки швидко буде подана апеляція. Один із в’язнів-смертників попередив клоуна Шалімара, що його адвокат має погану репутацію. Своє прізвисько Зіззі, вочевидь, отримав через те, що на судових засіданнях просто тихенько посопував. Як слушно зауважив якийсь суддя, у конституції країни сказано, що кожному громадянинові надано право мати свого представника в суді, але в ній ніде не зазначається, що цей представник не має права спати під час засідань. До інформації про недоброчесність Зіззі клоун Шалімар поставився з абсолютною байдужістю. «Мені байдуже»,— сказав він доброзичливцю. Минуло п’ять років, і одного дня Браун повідомив йому, що дату розгляду апеляції нарешті призначено.

— Можете не перейматися,— відповів йому клоун Шалімар.

— Ви що, не хочете перегляду справи? — здивувався адвокат.

— Із мене вже досить усього цього,— відказав клієнт і відвернувся.

Тієї ночі клоун Шалімар заплющив очі і раптом зрозумів, що не може відновити в пам’яті чіткий образ Пачхігама. Під вантажем років, проведених у в’язниці, його спогади про Кашмір збляк­ли і зробилися розпливчастими. Він уже не міг ясно уявити собі обличчя рідних і близьких друзів. Він бачив тільки Кашміру. Все інше було залито кривавою імлою.