Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 9)

Програму записували пізнього пообіддя, й одразу все пішло не так, як планував телеведучий. Ігноруючи всі намагання скерувати бесіду в русло анекдотичних оповідок, Макс виголосив пафосну промову, темою якої стало так зване «кашмірське питання». Його монолог, виголошений із надмірною запальністю і позбавлений бодай найменшого натяку на гумор або іронію, привів знаменитого телеведучого у стан, що межував із панікою. Таку ситуацію, що не хтось інший, як сам Макс Офалс — неперевершений оповідач, людина рідкісного шарму, вийде з тіні, постане в життєдайному сяйві телеекрану і раптом перетвориться на нудного балакуна, чий виступ негативно позначиться на рейтингу телеканалу, неможливо було уявити, і все ж таки це трапилося. Всі, хто був присутній на записі, дивилися на Офалса осклілими від здивування очима. У телеведучого виникло відчуття, ніби на нього з арктичних глибин зненацька вилилися величезні маси крижаної води і несхвальна реакція його обожнюваної аудиторії не забариться: потік глядачів одразу ж потече до каналу найзапеклішого конкурента, і цей виходець із Нью-Йорка, цей довготелесий кощавий виродок зі щербатими зубами відтоді танцюватиме під золотим дощем.

— Ми, хто мешкає у своїх розкішних в’язницях у передпокої пек­ла, ми, хто посідає привілейовані місця серед грішників, давно забули, що таке рай,— громоподібним голосом виголошував Макс на камеру, не шкодуючи квітчастих метафор.— Але я бачив цей рай на власні очі, я блукав поблизу його багатих на рибу, кришталево чистих озер. Якщо хтось із нас і згадує коли-небудь про рай, то це місце в нас асоціюється, у першу чергу, із гріхопадінням Адама, із вигнанням звідти прабатьків людства. От тільки я тут сиджу не для того, щоби базікати про гріхопадіння. Я прийшов, аби розповісти вам про падіння самого раю — про те, як Кашмір, цей рай на землі, був перетворений на пекло.

Макс виголошував усе це в дивній для досвідченого дипломата манері вуличних проповідників. Його висловлювання анітрохи не були схожі на повну двозначностей, завуальовану, обережну мову посла; вони відрізнялися від неї, як небо від землі, і виявилися справжнісіньким шоком для всіх, хто розумівся на таких речах і захоплювався витонченістю дипломатичного лексикону. Макс гнівно засуджував фанатиків і бомбардування,— і все це в період нетривалого затишшя, коли до людей на коротку мить повернулися сподівання на мир і ніхто не бажав, аби його розчаровували з телеекрана. Макс Офалс оплакував загублених у глибоких водах світлооких жінок і їхніх безжально знищених немовлят; він із непідробною люттю розповідав про жорстоке полум’я пожежі, що зруйнувала місто прадавніх дерев’яних палаців. Він говорив про трагедію кашмірських брахманів, учених-пандитів, яких ісламістські вбивці повиганяли з рідного краю. Він розповідав про зґвалтованих юних дівчат, про їхніх живцем спалених батьків, тіла яких палали, наче факели в Судний день.

Макс Офалс говорив і не міг зупинитися. Від самого початку було ясно, що його несе потік емоцій, змітаючи на своєму шляху всі аргументи розуму. Обличчя знаменитого телеведучого вкрилося червоними плямами. Він розраховував на те, що згода на інтерв’ю відомого своєю алергією на публічні виступи колишнього посла увінчається тріумфальним завершенням його десятирічного полювання. Тому і пропікав Макса поглядом, у якому безсила лють зрадженого коханця химерно перепліталася з панічним страхом професійного журналіста, чиє вухо вже вловлювало клацання пере­микачів каналів по всьому континенту.

Після того як йому все ж таки вдалося зупинити пристрасний монолог Макса і швиденько згорнути передачу, ведучий вечірнього ток-шоу упродовж декількох хвилин усерйоз розмірковував, чи не накласти на себе руки, чи, може, просто вбити Макса. Він не здійснив ні того, ні іншого, натомість обрав кращий, суто журналістський спосіб помститися. Ведучий подякував гостеві за вражаючий виступ, шанобливо провів його до самого виходу зі студії, а потім особисто прослідкував за редагуванням виступу Офалса. Він порізав його так жорстоко, що залишилися хіба що жалюгідні шматки.

Наступного вечора в готельному пентгаузі посол у присутності Зейнаб Азам подивився ампутовану телеверсію свого монологу про райський Кашмір. Цілком імовірно, що внаслідок здійсненого монтажером хірургічного втручання акценти його промови виявилися зміненими й аргументація втратила збалансованість, що призвело до спотворення змісту. Але факт залишається фактом: коли зображення Макса зникло з екрана, його коханка затремтіла всім тілом від гніву й востаннє підвелася з ложа їхньої пристрасті, раз і назавжди зцілена як від обожнювання, так і пожадання.

— Мені було начхати на те, що ти нічогісінько про мене не знаєш,— сказала йому Зейнаб.— Але, виявляється, що ти, тупий ідіот, геть нічого не тямиш навіть у тому, що насправді має значення.

Далі хлинув потік витонченої лайки, що викликала в ­Макса мимовільну повагу, і він утримався від іронічного зауваження стосовно того, що юній особі, яка зненацька вирішила вдати із себе правовірну мусульманку, не личить поганити вуста настільки бридкими словами; не нагадав він і про те, що її поведінка під час побачень навряд чи надавала підстави припускати, що вона може належати до тієї категорії вірян, у серці яких релігійний вогонь палає аж надто яскраво. Посол розумів, що причиною гніву Зейнаб зробилося передусім те, що він начебто змовчав про поведінку індуїстів, однак не було жодного сенсу розтлумачувати їй, що про звірячі вбивства ні в чому не винних мусульман він насправді говорив із не меншим жахом й осудом, але все це було вирізано ножицями злочинців-­телевізійників. У жінці сколихнулась образа за свою віру та, оскільки щось подібне, вочевидь, бувало нечасто, втихомирити її все одно було би неможливо.

Що ж до фактів її біографії, цілком прихованих, як вона гадала, то у цьому Зейнаб ґрунтовно помилялась, адже Макс знав про неї все, і доволі давно. Він отримав повну інформацію про неї від свого водія, який називався іменем Шалімар. У її рідній Індії мільйони людей готові були позбутися вуха чи мізинця заради щастя побути поруч із нею бодай п’ять хвилин. На тому далекому небосхилі вона була кінозіркою першої величини, секс-богинею, рівної якій в Індії ніколи раніше не було. Цей статус не дозволяв їй навіть вийти зі свого збудованого за найновішою архітектурною модою особняка на Палі-гілл у Бомбеї без супроводу численних охоронців і цілої кавалькади броньованих лімузинів. Лише у Сполучених Штатах, де широкий загал навіть не підозрював про існування індійського кіно, актриса здобула жадану свободу, і в період роману із Максом Офалсом насолоджувалася своєю анонімністю і його, як вона гадала, необізнаністю, що була для неї бажаною і зручною. Саме тому старіючий посол ніколи не зізнавався, що знає про свою коханку геть усе: наприклад, про її нещасливе кохання до іншого чоловіка і про те, що сам він є лише тимчасовою заміною, чимось на зразок психотерапевта; про героя її роману, відомого й, вочевидь, пов’язаного з мафією актора, який мимохідь розбив Зейнаб серце з такою самою безтурботністю, із якою розбивав одну за одною дорогі вантажні автівки — всілякі там «Stutz Bear­cats» чи «Duesenbergs». Навіть тепер, коли їхнім стосункам настав кінець, Макс шляхетно вирішив не позбавляти її покрову таємничості, що дозволив їй бавитися з ним у ліжку до повного взаємного задоволення.

Макс викликав водія і звелів йому відвезти панянку додому. Можливо, саме цей учинок і вирішив його долю остаточно. Точніше, не сам виклик водія, а ті слова, що розгнівана Зейнаб донесла до його вух, поки він віз її. Найімовірніше, саме вони стали поштовхом до того, що й так мало неминуче статися. Варто лише взяти до уваги, що після вбивства, поки впродовж короткого часу Зейнаб перебувала під підозрою, кінозірка пригадала останні слова цього хлопця, сказані ним у той момент, як вона виходила з автівки. «На кожного О’Даєра,— мовив він відмінною мовою урду,— завжди знайдеться свій Шахабуддін Сінґх, і на будь-якого Троцького неминуче чекає власний Меркадер».

Оскільки Зейнаб тієї хвилини ще продовжувала борюкатися у смоляній ямі свого гніву, вона не надала цій заяві ніякого значення. Прізвище Меркадер нічого їй не говорило (та й історія вбивства Лева Троцького явно не належала до числа її найулюбленіших), однак вона добре знала подробиці біографії чоловіка, який прикінчив британського губернатора — того самого, за чиїм наказом 1919 року була розстріляна демонстрація в Амритсарі, на ім’я Шахабуддін Удхам Сінґх. Цей чоловік вирушив слідом за лейтенантом О’Даєром аж до Англії і через шість років, на очах купи свідків, пустив кулю в колишнього губернатора. Зейнаб не спало на думку, що водій міг говорити серйозно,— зрештою чоловіки завжди намагаються бодай чимось привернути до себе її увагу; насправді не виключено й те, що вона могла в його присутності бовкнути щось на кшталт того, що Макс Офалс жахливий покидьок, і хай би він швидше здох. Але то був лише спосіб вираження емоцій, бо вона, бачте, натура пристрасна, швидко скипає,— і взагалі, як іще може жінка з її темпераментом говорити про чоловіка, який виявився не вартим її кохання?! Зейнаб стверджувала, що абсолютно не здатна вбити людину, завжди надає перевагу розв’язанню проблем мирним шляхом, до того ж вона, перепрошую, кінозірка, і перш за все завжди думає про свою відповідальність перед глядачами, адже високий статус зобов’язує її бути прикладом для громадськості.