Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 11)

Цього разу, однак, Індія, почувши голос батька по телефону, від­разу зрозуміла, що з нею говорить уже не той колишній Макс Офалс, упевнений у собі, ніби Ахілл, омитий при народженні у водах джерела, що дарує безсмертя. Його голос звучав хрипкувато і глухо, немовби батько нарешті почав відчувати тягар своїх вісімдесяти з гаком років. А ще в його голосі з’явилася нота настільки неочікувана, що Індія навіть не відразу усвідомила, що то було. А то був страх. Однак її думки були зайняті геть іншими речами. Їй надокучували коханням, а вона терпіти не могла, коли їй взагалі надокучували, а коханням тим паче. Коханням надокучував їй молодик, який жив по сусідству,— можна сказати, двері у двері. Це мало настільки сміховинний вигляд, що за інших обставин могло би навіть видатися ніжним, якби Індія вже давно не звела броньовану стіну між собою і цим тендітно-лагідним почуттям. Аби позбавитися надмірної близькості до надокучливого шанувальника, дівчина навіть почала подумувати про переїзд до іншого помешкання. Вона навіть ім’я цього свого сусіда запам’ятати ніяк не могла, хоча він постійно запевняв її, що це дуже легко, адже воно римується: «Джек Флек,— повторював він.— Що тут складного? Ти просто не зможеш цього забути, навіть якщо захочеш. Ти думатимеш про мене завжди та скрізь — у ванній кімнаті, в автівці, у крамниці господарчих товарів. Тож погоджуйся за мене вийти. Все одно цим скінчиться. Ти від мене нікуди не дінешся. Я тебе кохаю — це факт. Подивися реальності в очі».

Індія, ймовірно, зробила помилку, коли з ним переспала, але він був настільки стандартно гарненький — такий чистенький, помірно гладенький білошкірий хлопчик,— що вона просто не встояла. До того ж, він заскочив її в дуже слушний момент. То був практично доведений до ідеалу суперстандартний красунчик, такий собі сусід-приятель, зведений до осучасненої платонівської ідеї. У цьому місті, для якого ідеалізація була питанням виживання, подібні хлопці дивилися на вас із величезних рекламних щитів на кожному кроці: у них було однаково світле, кольору стиглої пшениці, волосся, однаково безневинні очі й однаково гладенькі безтурботні обличчя, що не знали ні голоду, ні холоду, ні іншого лиха. Ці хлопці з білбордів рекламували куртки із крокодилячої шкіри, франтівські капелюхи із широкими крисами, супермодні плавки, і на всіх без винятку рекламних щитах вони усміхалися широко і заклично. Зграбне, наче в юного небожителя, тіло блищало й аж світилося,— таке собі суперстандартизоване божество, створене для поклоніння пересічних людей, яке не народжувалося, не жило як усі, а вистрибнуло вже готовеньким з обтяженої головним болем макітри знесиленого від довгої дороги Зевса.

Бути суперстандартним в Америці — це дар, що може принести його володареві великі статки, і її сусіда вже зробив перші ­кроки цією діамантово-сяйливою злітною смугою, готовий до стрімкого злету вгору. Ні, вирішила Індія, мабуть, мені, все ж таки, не доведеться міняти місце проживання. Незабаром це зробить він: спочатку переїде до стандартно розкішних апартаментів на авеню Фонтейн, потім — до садиби на Лос-Феліс, звідти — до шикарного палаццо на Бель-Ейр, ну а потім і до єдиного прийнятного для таких суперхлопчиків місця — на ранчо з угіддями в тисячу акрів де-небудь у Колорадо.

— Слухай, скажи-но мені ще раз, як усе ж таки тебе звати? — спитала Індія після того, як вони закінчили кохатися.

Але суперстандартного сусіда це запитання так само стандартно розвеселило, він сприйняв його як дотепний жарт.

— Ха-ха! Суперово! — Він весело розсміявся, а Індія подумала, що якби Кларк Кент не був таємничим Суперменом, він би обо­в’яз­ково поводився саме так.

— Джек Флек,— нагадав сусід, відсміявшись.— Це ім’я закарбоване у твоїй пам’яті навіки. Воно крутитиметься у твоїй голові, повторюватиметься, наче приспів у пісні, знову і знову. Воно вже зараз потроху зводить тебе з глузду! Ти вимовляєш його подумки: «Джек Флек, Джек Флек». Це сильніше за тебе, ти нічого не можеш із собою зробити. У тебе немає виходу. Краще здавайся, і прямо зараз.

Він хотів, аби вона вийшла за нього заміж негайно.

— Кохання — штука достатньо відносна,— намагаючись відкараскатися, мовила Індія.— А те, що ти мені пропонуєш, звучить якось занадто абсолютно, як на мене.

Коли сусіда чогось не розумів, його рот розтягувався у зарозумілій посмішці, що пробуджувала в Індії найниціші хижацькі інстинкти.

— Просто пообіцяй про це подумати, добре? — не вгавав він.— Уяви, ти — місіс Джек Флек. Чуєш, як класно звучить? Тобі це вже страшенно подобається, адже так? Це тебе манить, це тебе пробирає до самих печінок. Тільки зроби мені послугу — спочатку подумай, а потім дій.

І це казав той, хто, судячи з усього, взагалі не знав, що таке осмислене існування. Дівчина зробила над собою величезне зусилля, щоби не вдарити навідліг по цьому простакувато-вродливому личку.

Від того самого дня, як Джок Флок, чи як там його, зробив їй пропозицію, Індія рухалася коридорами свого будинку, наче сомнамбула, роздратована і спантеличена водночас. Одного разу вона наштовхнулася на запаковане в комбінезон велике яйцеподібне тіло російської чаклунки Ольги Симеонівни.

— Що таке, красуне? — спитала вона, крутячи між пальців свою одвічну картоплину.— Вигляд у тебе такий, наче поховала улюблену кицьку, от тільки ніякої кицьки в тебе від створення світу ніколи не було.

Індія силувано всміхнулася і від розгубленості виклала управительці все, як є.

— Це хлопець із сусідньої квартири,— зізналася вона.

У погляді Ольги-Волги з’явився осуд.

— Отой півник-когутик, як його там? Рік Флік, чи що?

Індія мовчки кивнула, і тоді Ольга-Волга вирішила вийти на стежку війни, бо войовничим тоном промовила:

— Сонечко, він до тебе чіпляється? Ти тільки слово скажи — і писнути не встигне, як вилетить звідси з пір’їною у сраці. Нехай не дума, що в нього у штанах щось таке суперкльове, чого ми тут у себе на Беверлі ніколи не бачили! Ні, любчику, можеш залишити свої прибамбасики при собі, нам тут нічого такого і близько не треба.

Індія похитала головою й уточнила:

— Він кличе мене заміж.

Велике тіло Ольги Симеонівни заходило ходором, наче десь у його глибинах стався малої потужності землетрус.

— Ти серйозно? — вигукнула вона.— Ти і цей Нік? Нік і ти? Оце так!

Індія спіймала себе на тому, що така реакція її неприємно вражає.

— А що, власне, вас так здивувало? Хіба хтось не може хотіти зі мною одружитися? — повним зверхності голосом поцікавилася вона.

Ольга поклала свою велетенську, вкриту синюватими венами руку на плече Індії.

— Господи, та хіба ж я про тебе, красулько моя?! Ти така в нас пишна, така прегарнюня панна. Але Мік? Це ж треба! До сьогодні я ну точно вважала, що він цей… хлопчик-гейчик.

— Гейчик? — не зрозуміла Індія.

— Авжеж. Як і всі тут. Цей весь район — самі тільки хлопчики-гейчики. Така вже, видно, у мене планида, хай би їй грець! Ондечки напроти нас містер-маністер, той, що розвозить морозиво, у нього на фургоні написано: «Імператор морозива». Імператор, ти бач! Кому він очі замилює? Хто на це поведеться? Найсправжнісінький хлопчик-гейчик. Собак вигулюють самі лише гейчики, офіціанти в кав’ярнях — також гейчики, і тренери у твоєму клубі теж гейчики. Така краля повз них ходить, а їм і не гикнеться, навіть посвистіти жартома тобі вслід — і то не хочуть. Іспанці-робітники на будовах поголовно всі гейчики, електромонтери, поштарі, ­водопровідники — також, вулицями швендяють, обійнявшись, дівчатка-гейчатка. Хлопчики-гейчики цілий день засмагу нагулюють, біля басейнів валяються, а по тому за ручки візьмуться та піднімаються до себе й там, поганці, одне з одним по-собачому перепихаються, і я мушу на це все ще й очі заплющувати! Куди не кинь оком — всюди самі лише збоченці, тільки тепер їх почали називати просто веселунами. От поясни мені, будь ласкава, що такого веселого у збоченні? Що такого веселого в усіх тих злочинах проти господнього замислу?

В Індії боліла голова. Безсоння і досі залишалося її найпостійнішим, найбезжальнішим і найбільш невситимим коханцем. Воно приходило та навалювалося на неї так часто, як йому того хотілось. Індія не мала сьогодні сили на легковажні жарти. Чоловік досить середніх здібностей захотів із нею одружитись, а голос батька звучав у телефоні чужорідно й неправильно. Індія не мала часу на перебільшене пуританство Ольги Симеонівни. Широта поглядів російської управительки могла би позмагатися тільки з масштабними сідницями цієї видатної в усіх сенсах жінки, і її ритуальні громи і блискавки із приводу сучасної моралі завжди були здобрені здоровою долею європейської іронії. Вона розповідала, що коли залишається в самоті своєї крихітної квартирки, то завжди чаклує над картоплиною, намагаючись вплинути на сексуальну орієнтацію пожильців, насправді ж була аристократично байдужою до того, що відбувається за зачиненими дверима мешканців довіреного їй будинку. Злягання між сучками чи між цуциками, освячені церквою, як і позашлюбні злягання її давно вже не хвилювали. Інша справа — кохання, до цього слова Ольга відчувала слабкість.

— Погоджуйся, сонечко. Авжеж, скажи йому «так». Ти будеш дуже щасливою, із вірогідністю в десять відсотків, як мінімум. А якщо ні, теж не біда. У мій час шлюби укладали з божої волі, так то в мій час, а я вже вимираючий вид російських динозаврів. А зараз шлюб що таке? Тепер вийти заміж — усе одно, що взяти напрокат автівку: тобі приганяють машину під двері, а коли вона набридне, ти її просто повертаєш, а тебе відвозять додому за рахунок фірми. Тільки треба подбати про убезпечення страховкою від усіляких там випадковостей — крадіжки, каліцтв, незаконних вимог,— і тоді жодного ризику. Давай, дитинко, погоджуйся. Для кого ти себе бережеш? Тепер уже кришталевих черевичків не роблять, навіть завод зачинили, та й принців більше не виготовляють. Романових давно розстріляли в підвалі, та й Анастасія[12] вже відійшла у той світ.