Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 13)
Вона не торкнулася дверей. За ними лежав не її батько, там був лише бруд, що потрібно було терміново прибрати. Де Ольга? Хтось мусить викликати прибиральника! Перед будинком є робота для прибиральника. Твердою ходою, із прямою спиною та високо піднятою головою, Індія рушила до ліфта й натиснула кнопку виклику. Потім увійшла до кабіни і стала, зчепивши руки перед собою, немовби готувалася декламувати вірші. Коли ж вона опинилася у своїй квартирі, то швидко зачинила за собою двері і замкнула їх. У передпокої біля круглого дзеркала стояв хиткий дерев’яний стілець. Індія опустилася на нього й поклала зчеплені руки на коліна.
Їй так хотілося, щоби припинився галас: не чути криків, не чути виття сирен. Це ж завжди був такий тихий район. Задзвонив телефон. Але її це не обходило — нехай собі дзвонить. Почувся стукіт у двері, спочатку обережний, а потім наполегливіший. Нехай собі стукають — їй байдуже. Кухонний ніж… Він має лежати на кухні. Що він робить на бруківці? Розслідування неминуче. Але це її не обходить. До чого тут вона? Вона лише донька. Лише незаконне, хоча і єдине визнане послом дитя. Вона навіть не знає, чи існує якийсь заповіт. Але і це її теж не стосується. Найважливіше зараз — сидіти тихо-тихо й не рухатися. Якщо просидіти тут рік або два, все має само собою владнатися. Все буде добре. Інколи доводиться дуже довго чекати, щоби радість і задоволення знову зробилися частиною твого життя.
Сьогодні ж такий знаменний день! Її покликали заміж. Хлопець із рекламного білборда зробив їй пропозицію. Зовсім скоро він зателефонує, і все покотиться, як заведено в подібних випадках. Ну от — він уже переліз зі свого балкона на її, барабанить пальцями по скляних дверях і репетує: «Люба! Сонечко, відчини, це я, Джим! Ну відчиняй же!» Але й він тут ні до чого. Це справа виключно для поліції. А в неї своє завдання. Коли ти все робиш правильно, то точно знаєш, що буде далі, бачиш усе в реальному світлі, твої уява та зір не дають збоїв, і дивовижні видіння відступають у непроглядну тінь. Водій. Чоловік із руками по лікті у крові, по сорочці якого розпливаються червоні плями. Ця картинка знову виникла перед її внутрішнім зором, але Індія відразу ж примусила себе не дивитися. Вона могла врятувати батька, і не зробила цього. А були ж й інші знамення. Вона бачила червоні квіти, що росли прямо з асфальту під ногами Шалімара та розцвітали в нього на грудях, вони виглядали і з-під коміра його сорочки. От тільки це не її справа — вірити в те, що підкидає зрадницький зір. І це аж ніяк не її справа — рятувати батька. Її справа — сидіти тут на стільці тихо-тихо, аж поки не повернеться радість буття.
Індія сиділа на таткових плечах, обличчям до нього, і вони вдвох радісно наспівували: «Et le cou! Et le cou! Et la tête! Et la tête! Alouette! Alouette! Ohhhh…»
А потім вона відштовхнулася і зробила сальто назад, назад, назад — і відлетіла від нього; і тільки її долоньки в його руках…
Її долоньки в його руках назавжди — і ніколи більше!..
БУНЬЇ
І була Земля, і були планети. Земля не була планетою. Планети ж були загарбниками. Їх так і назвали, бо вони завжди прагнули захопити Землю і підкорити своїй волі. Земля ж ніколи не була такою, як вони. Вона була і лишається об’єктом їхнього полювання. Земля — жадана здобич.
У космосі всього дев’ять планет-загарбниць: Сур’я — Сонце, Сома — Місяць, Будха — Меркурій, Мангала — Марс, Сукр — Венера, Брихаспаті — Юпітер, Сані — Сатурн і ще Раху та Кету — дві планети-тіні. Ці планети-тіні начебто існують, хоча й непомітні оку. Вони є небесними тілами без видимої тілесної оболонки. Вони десь там є, але не мають конкретної фізичної форми. Це планети-дракони, точніше — дві половинки одного дракона. Раху являє собою голову дракона, а Кету — його хвіст. Сам цей дракон також не існує по-справжньому, але все одно перебуває на небі завдяки нашій уяві.
Поки Номан Шер Номан не довідався про планети-тіні Раху та Кету, йому ніяк не вдавалося розібратися в тому, що ж воно таке, це кохання, і якими словами назвати його дію на людину: миті несподіваного осяяння, припливи і відпливи почуттів, незбагненна сила, що притягує, привертає, а потім відштовхує. Відтоді ж, як йому розповіли про половинчастого дракона, все відразу стало на належні місця. Кохання і ненависть — це також планети-тіні, їх не можна побачити, відчути на дотик, але вони все одно існують, терзаючи його серце. Йому було чотирнадцять, коли він покохав вперше у житті. Це сталося в його рідному селищі Пачхігам, де жили мандрівні актори і музиканти. Період його учнівства нарешті завершився, і для дорослої професійної діяльності хлопець обрав собі нове ім’я. Він хотів залишити позаду Номана-дитину і зробитися самим собою — дорослим. Він хотів, аби його батько пишався своїм сином — акробатом і клоуном на ім’я Шалімар. Його видатний батько, шанований Абдулла, був очільником селища, його сарпанчем[15], і тримав їх усіх на своїй широкій долоні.
Про планети-загарбниці йому розповів пандит П’ярелал Каул, учитель і наставник, а зеленоока донька пандита Бхумі була дівчиною, яку він покохав. Ім’я Бхумі означає «земля». Отже, виходить, міркував Номан, що він теж є одним із загарбників. Однак космогонічні алегорії не могли пояснити всіх подій у світі. Наприклад, вони не пояснювали, чому Бхумі і сама виявляла прагнення його вполювати. За винятком тих днів, коли влаштовувалися вистави і навколо було багато чужих, вона ніколи не називала його Шалімаром, віддаючи перевагу імені, даному йому батьками при народженні, хоча свого власного імені терпіти не могла. «Бруд,— казала дівчина,— багнюка та каміння. Не потрібне мені таке ім’я». Вона хотіла, щоби хлопець кликав її Буньї. Так місцеві називали небесне дерево Кашміра — царствену чинару. Номан ішов у соснові ліси, що височіли за рідним селищем, і там шепотів її ім’я мавпам. «Буньї» — тихенько промовляв він і до одудів на зарослому високими квітами лузі Кхелмарг, де він уперше її поцілував. «Буньї»,— дружнім відлунням озивалися мавпи і птахи, немовби славлячи його закоханість.
Пандит був удівцем. Разом із Бхумі, яка вже стала Буньї, він жив у другому за розміром будинку Пачхігама. Цей будинок стояв на околиці та був побудований із дерева, як і решта у селищі, але мав два поверхи. Найкращий же будинок належав родині Номанів, там був іще і третій поверх, на якому містилася лише одна кімната — просторе приміщення, де збиралася сільська рада — панчият — й ухвалювалися всі життєво важливі рішення. У пандита Каула була ще окрема будівля, де готували їжу, і навіть спеціальна хижка-туалет, до якої вела коротенька, накрита дахом стежинка. Його будинок був доволі просторим, хоча й темнуватим і трішечки скособоченим, із критим руберойдом конусоподібним дахом, як у всіх у селищі. Він стояв на самому березі маленької дзюркотливої річки Мускадун, що означало «освіжаюча»; вода в ній направду була аж солодкою на смак, але купатися в річці було не можна, бо вона завжди залишалася пекучо холодною, а все через те, що брала початок високо-високо в горах, серед вічних снігів, де індійські оголені до пояса боги і богині з неприкритими персами бавилися щоденною літньою грою із громами та блискавками. Як пояснював пандит Каул, боги не відчувають холоду, адже в їхніх жилах тече зігріта божественим вогнем кров. Чому ж тоді у всіх богів пипки грудей завжди стримлять угору, хотів спитати в нього Номан. Хотів, але не наважувався.
Пандитові Каулу його ім’я теж не подобалося, бо серед людей, які населяли долину[16], Каулів було хоч греблю гати. Такій непересічній людині, як він, здавалося принизливим носити звичайне ім’я, тому ніхто не здивувався, коли пандит оголосив, аби відтепер його називали Каулом Турпаїні, що мало означати «Каул — прохолодна вода». Це занадто довге ім’я він із практичних міркувань скоротив, відкинувши геть ненависну частину «Каул». Щоправда, повна форма нового імені — П’ярелал Турпаїні, тобто «любий серцю прохолодний потік»,— також не прижилася. Врешті-решт пандит скорився долі та погодився, щоби його називали згідно із суспільним статусом — просто наставником. Номан називав його «любий серцю дядечко», хоча ні родинних, ні релігійних зв’язків між ними не існувало. Кашмірців об’єднували набагато міцніші зв’язки. У Кашмірі найважливішою завжди вважали не кровну чи релігійну спорідненість, а щось значно більш глибоке, що сягало корінням у глибину віків. Буньї була єдиною дитиною пандіта, і коли вони з Номаном наблизилися до порогу чотирнадцятиліття, зненацька з’ясувалося, що вони кохають одне одного мало не з пелюшок, і тепер, вочевидь, настала пора щось із цим робити, хай навіть прийняте рішення і стане, можливо, найнебезпечнішим у їхніх долях.
Вони сиділи на березі Мускадуна і слухали наставника, який захоплено розповідав їм про космос, адже він узагалі полюбляв розводитися на різні абстрактні теми. Для них же це було приводом побути разом і поговорити між собою нечутною іншим мовою забороненого бажання, поки розповідь татуся П’ярелала струменіла безперервним потоком, як води бурхливої річки в нього за спиною. Номан крадькома намагався торкнутися пальців Буньї, а її тоненькі пальчики наче самі собою тягнулися йому назустріч. Вони сиділи на великих пласких каменях, і між ними було кілька ярдів порожнього простору, а із синього, як найчистіша радість, неба сонце виливало на їхні голови по-ранковому ясні потоки безхмарного щастя. Попри відстань, що їх розділяла, пальці хлопця і дівчини незримо перепліталися. Номан відчував руку Буньї у своїй, відчував, як її довгі нігтики впинаються йому в долоню, а коли крадькома кидав на неї погляд, то по світлу в її очах бачив, що й вона також відчуває його теплий доторк, що був для Буньї бажаним і зігріваючим, адже всі кінцівки та виступчики її тіла завжди були холодними: мочки вух, пальчики на руках і ногах, пипочки невеликих грудей, котрі лише недавно трохи виросли, кінчик її по-грецьки прямого носика. Усі ці місцинки потребували, щоби їх обігріла Номанова рука. Вона — Земля, а він загарбник, який її вполював і прагне керувати її долею на власний розсуд.