Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 14)

Як і всі ті, хто пишається здібністю до розпізнавання та викриття будь-яких форм духовної омани та релігійного шарлатанства, батько Буньї у глибині душі відчував підступну пристрасть до всього казкового й фантастичного, тож легенда про дві планети-тіні шалено його вабила і зачіпала найпотаємніші струни його душі. Коротше кажучи, він абсолютно підпав під владу чар Раху та Кету, існування яких можна було довести тільки через той вплив, що вони мали на долі людей. Ейнштейн довів наявність нових світил на основі того, що сила їхніх гравітаційних полів призводила до викривлення світлового променя, а «любий дядечко» прагнув довести існування двох половинок небесного дракона через їхній вплив на щасливі чи фатальні події в людському житті. «Вони вивертають наші нутрощі! — із відчутним трепетом у голосі скрикував пандіт.— Вони розгойдують човен наших емоцій і посилають нам втіху чи горе. Є шість рушійних сил, шість інстинктів прив’язують нас до матеріального світу,— урочисто вів він далі.— Їх називають Каам — пристрасть; Кродх — лють; Мадх — усе токсичне, наприклад, алкоголь, наркотики і так далі; Моха — прив’язаність; Лобх — жадібність і Матсая — заздрість. Аби довго та добре жити, потрібно тримати їх під контролем, інакше вони візьмуть над тобою гору. Планети-тіні впливають на нас іздалеку і змушують думати виключно про інстинкти. Раху — підсилювач, він нагнітає пристрасті. А Кету — блокатор, чинить перепони, пригнічує волю. Танець планет-тіней — це не що інше як танець пристрастей у наших серцях, боротьба, що точиться всередині нас, протиріччя між моральним і соціальним вибором».

По цих словах пандит витер піт із чола і сказав доньці: «А тепер ходімо поїмо». Наставник був кругленьким, бо полюбляв смачненько попоїсти. Пачхігам був селищем майстерних кулінарів.

Клоун Шалімар дивився їм услід і насилу втримував ноги на місці, забороняючи їм рухатися в тому ж напрямку. Його переслідували не лише планети-тіні, а й сама Буньї. Вона випробовувала на ньому силу своїх чарів, удень і вночі вабила до себе, погладжувала, покусувала навіть тоді, коли сама перебувала на іншому кінці селища. Такою вже, видно, вона вродилася, ця Буньї Каул, темна, мов страшна таємниця, світла, як найбільше щастя — його перше та єдине кохання, уроджена Бхумі Прохолодна Вода, майстриня цілуватися, та, що розуміється на пестощах, безстрашна акробатка і чудова кулінарка. Серце клоуна Шалімара танцювало від радості, адже незабаром мала здійснитися його найзаповітніша мрія. Згоряючи від задушливого жадання, під час монологу наставника вони одночасно вирішили, що нарешті настав час реалізувати своє кохання, і за допомогою обміну сигналами швидко визначили місце та годину майбутньої зустрічі. Тож їм залишалося тільки підготуватися.

Увечері, заплітаючи для коханого своє довге волосся в коси, Буньї Каул думала про благословенну і прекрасну Сіту. У роки вигнання бога Рами з Айодг’ї[17] і блукань лісами Сіта й Рама знайшли прихисток у будиночку, загубленому серед лісів Панчаваті, що на березі річки Годаварі. Того доленосного дня бог Рама зі своїм братом Лакшманою пішов полювати на демонів і залишив Сіту саму. Але Лакшмана перед тим, як піти, накреслив на землі перед входом до помешкання магічну обмежувальну лінію і попередив, аби Сіта не переступала цієї межі й не дозволяла цього зробити жодному із чужинців. Межа була потужно зачарована й мала слугувати їй надійним захистом. Однак, щойно Лакшмана зник за деревами, перед Сітою з’явився володар демонів Равана. Він був одягнений у запилюжений одяг кольору вохри — такий носили мандрівні мудреці, взутий у дерев’яні сандалії і тримав у руках стареньку потерту парасольку. От тільки мова його не була схожою на ту, якою святі мудреці просять милостиню. Надто вже палко почав він вихваляти надзвичайно гладеньку шкіру Сіти, неперевершений колір обличчя Сіти, її парфуми, волосся, перса і стан. І тільки про її ноги він не сказав нічого. Ноги Сіти, ясна річ, ховалися під одягом, але ж такий могутній ракшас[18], як Равана, напевно міг бачити і крізь тканину, от тільки він, звісно, не міг цього визнати, інакше би його приховану підлу сутність було негайно викрито. Ніжки майже чотирнадцятилітньої Буньї були довгими і стрункими. Їй дуже кортіло знати, якими були ноги у Сіти Деві, і дівчині було прикро, що ніхто їх так ніколи і не описав.

А ще їй дуже хотілося знати, чому Сіта все ж таки запросила Равану, котрий ховався під чарівною машкарою мудреця, ввійти до її будиночка та відпочити. Чи вона зробила це всупереч його нескромним й облесливим словам, або саме завдяки ним? Це мало неабияке значення, адже щойно вона дозволила незнайомцеві переступити магічну лінію, та одразу ж втратила всю свою чарівну силу. Равана миттєво набув свого справжнього вигляду багатоголового чудовиська, силоміць затягнув Сіту до своєї літаючої колісниці, запряженої зеленими буйволами, і помчав до свого демонського королівства на Ланці. Відданий слуга Рами, старий і напівсліпий великий орел Джатаю, намагався порятувати Сіту; він повбивав буйволів у повітрі, і колісниця почала стрімко падати, але Равана підхопив Сіту, неушкодженим зістрибнув на землю, а коли заслаб­лий Джатаю напав на нього, Равана відсік йому крила.

Отже, не можна покладати провину за всі події цього епічного конфлікту на саму лише Сіту, подумала Буньї Каул. «Джатаю, ти за мене загинув! — крикнула Сіта. І це правда. Та все одно не ясно, чому тягар відповідальності за все, що трапилося далі,— за поведін­ку Джатаю, за пошуки викраденої принцеси, за війну проти Равани, за ріки пролитої крові та гори мертвих тіл — був покладений до ніг вірної дружини Рами. Дивного присмаку це надає усій цій старовинній історії, де глупство жінки зруйнувало закляття, накладене чоловіком, де герої були змушені битися та гинути ­нібито через марнославство легкодумної красуні. Буньї це здавалося неправильним. Чесноти Сіти Деві, шляхетність її натури, моральна стійкість і розум не підлягали сумніву. Як можна було так просто все це зневажити? Буньї мала власне тлумачення цієї історії. Володар демонів був безсмертним, він був безтямно закоханий у Сіту, і рано чи пізно вона все одно мала із ним зустрітися, хай би як родичі її берегли. До того ж, вважала Буньї, проти казкової принцеси діяли не тільки демони-чоловіки, а ще й жінки-­демониці, які набули вигляду тих, кого Сіта любила, і вони всі на якийсь час задурили їй голову. Мабуть, вона вирішила не зважати на зачакловану лінію і піти назустріч своїй долі. Що таке, врешті-решт, усі ці магічні лінії виведені в багнюці, на землі? Вони можуть віддалити небезпеку, але не здатні змінити того, що мусить статися. Як то кажуть, чому бути — того не минути, тож нехай швидше станеться, бо інакше воно загрожуватиме тобі завжди.

То хто ж такий, роздумувала Буньї, цей хлопець, син сільського голови, цей юний принц видовищ у їхній трупі, той, із ким вона мала намір зустрітися на гірській луці сьогодні вночі? Хто він — її казковий герой чи демон? А чи те й те водночас? Чи подарують вони одне одному насолоду, чи згублять себе тим, на що наважилися? Чи правильно вона розсудила? Чи, може, вона робить зараз невиправну помилку? Адже це вона сама його підмовила пере­ступити зачаровану межу. Буньї переповнювали ніжні почуття. Який же він вродливий, який майстерний у клоунському мистецтві; який чистий і дзвінкий має голос, який граційний він у танці, як легко крокує натягненою линвою! А який він неймовірно доб­рий, який ніжний! Ні, не може він бути войовничим демоном. Її солоденький Номан, який вирішив називатися клоуном Шалімаром частково заради неї, адже чотирнадцять років тому обоє вони з’явилися на світ у садах Шалімара тієї самої ночі, а почасти, щоби вшанувати пам’ять про її маму, бо тієї ж ночі, коли не стало багатьох і світ круто змінився, померла і її мама. Буньї кохала Номана через те, що, обравши ім’я Шалімар, він хотів висловити повагу до її покійної матері, чим закріпив непорушний зв’язок між собою і Буньї, дарований їм обом одночасною появою на світ. Вона його кохала, бо він не припускав навіть думки про те, щоби зробити боляче бодай одній живій істоті. Як він може її образити, коли не здатен скривдити навіть мухи?!

Волосся було заплетене, тіло вмащене. Раху, підсилювач емоцій, і Каам, чиста пристрасть, чудово попрацювали, адже її тіло трепетало від пожадання. Буньї зробилася дорослою вже два роки тому,— раніше від усіх інших дівчаток її віку. Від самого дня свого передчасного народження Буньї всього досягала раніше належного часу, тож почувалася цілковито готовою до будь-якого повороту долі. Густа темрява безмісячної ночі повнилася пахощами квітучих персиків і яблунь, і повіки Буньї поважчали. Вона сіла на ліжко, прихилилася головою до підвіконня та прикрила очі. І відразу ж, як вона й передчувала, з’явилася мама. Вона померла, коли народжувала Буньї, але приходила до неї уві сні майже кожної ночі. Вона відкривала дочці всі таємниці жіночого життя, розповідала історії з минулого родини, давала їй безцінні поради і дарувала свою безмежну любов. Буньї не розповідала про це батькові, бо не хотіла ображати його почуття. Пандит усе життя намагався бути для неї і матір’ю, і батьком водночас. Попри свою високодуховну натуру, він її безмірно обожнював, донька для нього була безцінним скарбом, прощальним дарунком коханої дружини. Від сільських жінок він достеменно дізнався про все, що стосувалося виховання малих дитинчат, і від дня її появи на світ усе, що стосувалося Буньї, робив тільки сам: готував для неї молочні суміші, витирав їй сіднички, вставав ночами, коли вона починала плакати, аж поки стривожені сусідки не почали зі сльозами просити його пожаліти себе та прийняти їхню допомогу, якщо він не хоче, щоби бідолашна дівчинка втратила, окрім матері, ще й батька. Пандит поступився, але не в усьому. Він грав із нею в дитячі ігри, а коли Буньї трохи підросла, навчив її співати і танцювати, підводити очі та фарбувати губи; він пояснив, що із цим робити, коли в неї почалися місячні. Словом, батько робив усе, що тільки міг. Але мати дівчинки завжди залишається для неї незамінною, навіть якщо існує не в реальному житті, а лише у безтілесному образі, у снах; навіть якщо доказом її присутності є вплив на долю тільки однієї людини — її улюбленої донечки.