Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 15)

Померлу дружину пандита звали Пампош, тобто «квітка лотосу», хоча, як вона одного разу зізналася доньці, яка чи то спала, чи то марила, їй кортіло, щоби її називали Гірі, що означає «горіхове зернятко», у пам’ять про те, що, на знак дружби, одного дня подарувала їй Фірдаус Бегум Бхатт, золотоволоса дружина сільського голови, шановного Абдулли Номана. Одного чудового літнього дня, коли Пампош і Фірдаус збирали крокуси у шафранних полях Пачхігама, зненацька, немовби за відьминим словом, із чистого, безхмарного неба раптом хлинули потоки дощу, та такі щільні та нестримні, що обидві жінки змокли до рубчика. Гостра на язик дружина сільського сарпанча виповіла зливі все, що про неї думає, а Пампош, витанцьовуючи під струменями, весело до неї гукнула:

— Не треба картати небо за те, що воно посилає нам дар води!

Але для Фірдаус ці слова виявилися тією краплею, що переповнила неглибоку чашу її терпіння.

— Усі вважають тебе такою солоденькою, такою доброю і відкритою, такою чемною і скромною, але мене не одуриш,— я бачу тебе наскрізь! — палко вигукнула Фірдаус, або ж Гірі, коли вони, геть мокрі, сховалися під крислатою чинарою.— Ще б пак — ти завжди всміхаєшся, нікому ніколи слова наперекір не скажеш, тобі всі нещастя як божа роса. А от я, скажімо, заледве продеру очі й відразу за все хапаюся, всіх мені хочеться гарненько струснути, щоби життя пішло краще, ніж дотепер, мені завжди кортить розгребти все те лайно, що збирається в нашому поганючому світі. А ти? Ти, навпаки, ідеш по життю так, наче воно тобі до душі, і ніби всім цим твоя душенька задоволена. Але затям: я тебе розкусила. Теж мені вигадала: вдаєш із себе ангелика в раю! Не заперечую, у тебе добре виходить, але ж усе це лише твоя шкаралупа, як у горіха; всередині ж ти зовсім інша, та — готова закластися на що хочеш — зовсім не така щаслива й безтурботна. Знаю, для інших тобі нічого не шкода, бо до людей ти щедра. От якби я сказала тобі, що мені така-то твоя річ подобається, ти би мені зараз же її подарувала, навіть якщо це твій посаг іще від прабабусі, навіть якщо це буде коштовне намисто чи браслет, але себе ти нікому не розкриваєш, у цьому ти жадібна, як ніхто інший.

Такі промови або призводять до повного розриву між друзями, або, навпаки, роблять їхні стосунки набагато тіснішими, довірливішими. А Фірдаус мала звичку вирішувати все одним махом, вона не могла терпіти невизначеності. «Того прекрасного літнього дня я теж абсолютно її зрозуміла,— розповідала потім Пампош Каул своїй дочці Буньї, коли та спала.— Під машкарою непоступливої, лайливої відьми я розгледіла неймовірно віддану та люблячу жінку. До того ж у всьому селищі, напевне, тільки вона одна й була здатна зрозуміти те, що я хотіла розповісти». І тоді Пампош почала ділитися з подругою найпотаємнішим. Фірдаус не йняла віри вухам. До цього часу дружина сільського голови, як і всі інші, вважала, що Пампош є ідеальною дружиною для наставника, адже вона обома ногами стояла на землі, поки думки шанованого пандита витали десь у позахмарних висотах. Але тепер Фірдаус раптом зробилося ясно, що насправді прихований від усіх таємний бік натури Пампош був набагато фантасмагоричнішим, ніж у її чоловіка, що її мрії були набагато більш ризикованими, іноді навіть небезпечнішими, ніж у самої Фірдаус із її войовничим прагненням змінити світ.

У тому, що стосується любощів, кашмірські жінки не були недоторками, але від інтимних зізнань Пампош у Фірдаус аж вуха запалали.

Дружина сарпанча зрозуміла, що глибоко всередині — так глибоко, що ніхто цього не помічав,— її подруга була настільки невситимою в любощах, що залишалося тільки дивуватись із того, як у пандита ще вистачає сил уранці підводитися з ліжка і щось робити. Всі ті маленькі хитрощі, використовувані нею для підсилення сексуального задоволення, про які розповіла їй Пампош, нажахали Фірдаус, але водночас і викликали в неї жагуче бажання відчути те саме. Її зупиняло лише побоювання, що коли вона спробує запропонувати щось подібне своєму Абдуллі, котрий вбачав у сексі тільки задоволення однієї із природних потреб — і що швидше, то краще,— той після цього просто викине її на вулицю, як найостаннішу шльондру. Старша від подруги на декілька років, Фірдаус несподівано відчула себе недосвідченою школяркою, яка, затинаючись і червоніючи, розпитує наставницю про те, як і за допомогою чого можна досягти бажаних результатів. «Усе дуже просто,— казала їй Пампош.— Коли між вами панує довіра, тоді можна робити все що завгодно, тоді і ти, і він здатні досягти того, чого вам хочеться, і повір мені — це чудово». Але, мабуть, найбільш вражаючим зізнанням Пампош було те, що не чоловік, а вона сама вела його за собою в любощах. Коли ж Пампош перейшла від сексу до викладення своїх утопічних ідей щодо жіночої емансипації і завела мову про те, наскільки їй болісно жити в суспільстві, що, як мінімум, років на сто відстає в розвитку від решти світу, про який вона мріє,— Фірдаус жестом зупинила її. «Досить! — нетерп­ляче мовила вона.— Від твоїх розповідей я й так, напевно, втрачу сон і спокій не на один тиждень, тож на сьогодні мені вистачить. Я і з цим не можу дати ладу, а ти мені ще й про майбутнє товкмачиш. То краще мовчи».

Пампош Каул, коли приходила до доньки вві сні, пояснювала їй усі деталі того, про що не бажала слухати Фірдаус Номан: про вільне майбутнє, що маячило десь на обрії, про Землю Обітовану, куди їй самій не судилося ступити, про невтомну жагу свободи, що мучила її все життя, хоча ніхто про це не здогадувався, бо вона завжди усміхалась і ні на мить не розлучалася з маскою абсолютного задоволення життям.

— Жінка має право самостійно обирати те, що їй подобається, бо це подобається саме їй, а не комусь іншому,— казала вона своїй дочці.— Догоджати чоловікові та робити йому приємне — це ще не найголовніше. І пам’ятай: серце не бреше, чини, як воно звелить, і не думай про те, що скажуть люди.

— Тобі легко таке говорити,— відповідала їй вражена Буньї,— адже примари не живуть між людей.

— Я не примара. Я — мати, якою ти сниш, і кажу тобі тільки те, що й так уже в тебе на серці. Ти просто хочеш, аби я це підтвердила.

— Це правда,— погодилася Буньї Каул, потягнулася й почала прокидатися.

— Іди до нього,— прошепотіла мати і розчинилася в повітрі.

Буньї вислизнула з будинку і лісистим схилом пагорба почала підніматися до Кхелмарга — луки, на якій вона місячними ночами вправлялася у стрільбі з лука, посилаючи стріли у безневинні стовбури дерев. Вона була влучним стрільцем, але зараз збиралась зайнятися геть іншим видом спорту. Місяця не було видно, тільки далеко внизу, за ланами, миготіли поодинокі вогники: там у військово-­польовому таборі індійської армії засвічували на ніч ліхтарі і смалили цигарки. Однак у таку пору більшість солдатів уже спали. Її батько, напевно, теж давно спав глибоким сном і хропів, як дикий буйвол. Голову вона огорнула темною хусткою, і поверх довгої темної сорочки вдягнула вільну накидку пхіран. Ніч була прохолодною, але накидка із грубого полотна добре захищала тіло. Пальці тепла, що тягнулися від підвішеного на талії під пхіраном глиняного горщика кангрі із тліючим вугіллям, лоскотали її живіт. Ніякого іншого одягу під сорочкою Буньї не мала. Її босі ноги самі віднаходили в темряві стежку. Тінь у пошуках іншої тіні. Буньї неодмінно знайде свою тінь, і та подарує їй кохання і захист. «Я носитиму тебе на долоні, як колись носив мене батько»,— сказав якось він. Номан, також відомий як клоун Шалімар. Номан, найпрекрасніший хлопець у світі.

У цей час найпрекрасніший хлопець у світі робив те, чим зазвичай займався у тих особливих випадках, коли потрібно було заспокоїтись і зосередитись на найважливішому — видирався на дерево. У його професії, так само, як і в душі, деревам відводилося надзвичайно важливе місце. Якось, коли Номанові було одина­дцять, він усю ніч не спав, бо не міг розібратися в тому, що ж насправді являє собою всесвіт. Того вечора у його батька з матір’ю із цього приводу відбулася така запекла, така незвичайна суперечка, що до їхнього будинку зійшлися всі мешканці села послухати; до суперечки приєдналося багато людей, чиї думки розділились: одні підтримували Номанового батька, інші — матір. Сперечалися стосовно того, де ж насправді розташований рай, а також про можливість (або неможливість) перебування пророків і священних книг на інших планетах, і, відповідно, чи буде єрессю припустити, бодай суто гіпотетично, що маленькі булькаті істоти із зеленою шкірою дійсно існують, і де-небудь на Марсі або на іншому боці Місяця в них також є власні священні книги, тільки написані іншими, незрозумілими мовами. Номанові важко було вирішити — чи стати на бік батька з його широким, сучасним мисленням, чи на бік матері, якій скрізь ввижалися темні сили, зазвичай пов’язані з легендами про всемогутніх змій. Тому, попри те, що збиралося на грозу, він вислизнув через задні двері будинку, заліз на найвищу в околицях Пачхігама чинару й почав розмірковувати. Номанові вистачило здорового глузду не ходити тієї ночі по линві. Він висів у повітрі, тримаючись обома руками за сук, і розгойдувався на вітрі. Над ним і під ним тріщали і ламалися гілки. Природа вигравала м’язами і показувала, що їй абсолютно байдуже, що про неї думають люди. У природі й так містилося все: наука і чари, таємниці й відкриття, а на все інше їй було начхати. А сила урагану робилася дедалі більшою. Номан бачив, як до нього тягнуться руки мерців. Вітер завивав, намагаючись його знищити, але хлопчик диким голосом закричав просто йому в обличчя; він осипав вітер прокляттями, і той не посмів забрати в нього життя. Через багато років, коли він зробився професійним убивцею, Номан інколи казав, що, можливо, було би краще, якби тієї ночі він не вижив, якби буревій забрав його життя і перемолов своїми страхітливими іклами.