Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 17)

Батько весело розсміявся. І правда, сміх цей нагадував звук роздовбаної вихлопної труби його старезної вантажівки, а спів був іще гіршим. Щоправда, вислів «а хіба я тобі не казав?» був улюбленою піснею Абдулли Номана через те, що він, як ніхто інший, потерпав від надміру знань, коли ти відаєш про все більше і краще, ніж люди навколо; і він не міг утриматися, щоб не заспівати своєї пісні за будь-якої нагоди. І то вже була біда у квадраті, бо Фірдаус Бегум не раз погрожувала розтрощити йому за це голову каменюкою.

— Ти не помреш,— сказав Номан.— Ти ніколи не помреш. Ніколи-ніколи.

Коли він був дуже маленьким, батько міг відшукати пташку у будь-якій частині його тіла. Варто було Абдуллі поцілувати Номана у щічку, животик чи в колінце, і хлопчик чув, як у тому самому місці, якого щойно торкнулися зморшкуваті таткові губи, починала щебетати пташка. «Схоже, вона в тебе тут, під пахвою,— казав батько, і Номан вигинався та хихотів від захвату, намагаючись зупинити батька, та геть не бажаючи, щоб він зупинявся. Абдулла долав його спротив і — о, диво-дивне! — з-під руки хлопчика чулися пташині трелі. Із загрозливим виглядом батько схилявся до самого обличчя хлопчика і шепотів: «Мені здається, що пташечка хоче вилетіти на волю із твоєї ніздрі».

Абдулла Шер Номан вважався, та й був, справжнім левом, про що свідчила середня, почесна, частина його повного імені — Шер. Ще коли Абдулла був дуже юним, мешканці Пачхігама почали казати, що в Кашмірі живуть два леви. Першим, ясна річ, був шейх Абдулла — Кашмірський лев, беззаперечний лідер і вождь народу. Всі одностайно визнавали правителем долини саме його, а не того магараджу Дарга, який жив у своєму палаці поблизу Срінагара, що пізніше перетворився на готель «Оберой». Жителі Пачхігама називали левом і свого Абдуллу Номана; ним захоплювалися, його поважали і навіть трохи побоювались, як діти побоюються свого люблячого, але суворого і справедливого батька. Побоювалися не лише через те, що він був сільським головою, а ще й через те, що під час вистав він так добре вживався в роль епічного героя і так полум’яно виголошував патріотичні монологи, вимагаючи справедливості, що іноді дехто із глядачів, у кого були негаразди із сумлінням, підхоплювалися на ноги і зізнавались у скоєних злочинах, не очікуючи навіть кульмінації сюжету чи закінчення вистави.

Абдулла не був високим на зріст, натомість він був міцно збудованим і мав дужі, як у коваля, руки. Широкий у плечах, із непокірною кучмою волосся, він викликав мимовільну повагу навіть у солдатів індійського гарнізону, що містився неподалік від селища. Він чудово керував акторською трупою, їздив із нею по всьому краю, і жінки не оминали його увагою, хоча Абдуллі завжди потрібна була тільки одна левиця — Фірдаус Бегум. «Він передав мені своє друге, лев’яче, ім’я,— напише Шалімар-убивця через багато років,— от тільки я виявився недостойним цього імені. Моє життя мало бути інакшим, але все склалося зовсім не так. Для мене більше немає синього неба — мене проковтнув морок. Тепер я зробився породженням темряви, а лев — світла істота». Він написав ці слова у в’язниці, на пожовклому розлінованому аркуші. Написав — і порвав аркуш на дрібні клаптики.

Офіційна назва селища — Пачхігам — нічого не означала, але старі люди стверджували, ніби в давнину їхнє селище називалося Панчхігам, тобто «селище птахів». У палких суперечках про те, чи душі померлих насправді перевтілюються у птахів, цей етимологічний фактор міг означати все або нічого — залежно від того, на чиєму боці ви були. Щоправда, коли клоун Шалімар побачив на галявині біля Кхелмарга Буньї Каул, яка на нього чекала, ці думки більше його не турбували. Несподівано в ньому спалахнула гаряча суперечка із самим собою. Перед ним стояла Буньї. Намащена оліями, із пахучими квітами у вигадливо заплетених косах, що вибилися з-під хустки та зміїлися по її плечах, стояла перед ним Буньї — дівчина, яка чекала та прагнула, щоби він зробив її жінкою — і сам у такий спосіб став чоловіком. Бажання ­піднялося в ньому могутньою хвилею, але водночас з’явилось і щось іще, геть протилежне, чого він ніяк не очікував. Хлопця немовби хтось скував. Дракони-близнюки почали боротьбу за нього. Раху-підсилювач і Кету-блокатор змагалися за владу над його серцем.

Він подивився в очі Буньї і зауважив, що вони взялися легкою поволокою, і в нього не лишилося сумнівів: аби наважитися на втрату цноти, вона накурилася дурман-трави. Ледве помітні закличні рухи її вуст виказували чуттєве сп’яніння, що оволоділо її тілом.

— Буньї, послухай, Буньї,— квапливо забурмотів він, охоплений раптовою ніяковістю,— я ж несу відповідальність за тебе, але не знаю, як краще вчинити. Давай, як завжди, попестимо одне одного у п’яти дозволених місцях, давай будемо цілуватись сімома способами та спробуємо всі дев’ять позицій, але не дозволимо собі перетнути межу.

У відповідь Буньї стягнула через голову пхіран, скинула сорочку і залишилася голою, якщо не брати до уваги маленького глиняного горщика із тліючим вугіллям, що, як і раніше, висів на її талії, посилаючи хвилі тепла до низу, туди, де й так було гаряче.

— Не смій поводитися зі мною, як із дитиною,— відповіла вона низьким, глухим голосом, і це вкотре доводило, що вона не просто курила траву, а обкурилася нею.— Думаєш, я так старалася та готувалась заради цієї до смерті набридлої дитячої гри в «полижи-­посмокчи»?

Зовсім не характерна для Буньї грубість мови, подумав Шалімар, свідчить лише про те, що вона й сама боїться того, на що наважилася, тому й довела себе до такого жалюгідного стану за допомогою дурман-трави.

— Ну от що, цього не буде, ясно? Ти мене чуєш? — палко ви­гукнув хлопець, але його серце так стиснулося, а дві драконові половинки так збурили всі його нутрощі, що він не втримався і зблював.

— Думаєш, мене це зупинить? — істерично вигукнула Буньї, давлячись сміхом.— Ні, дорогий містере, щоби позбутися мене, вам доведеться вигадати що-небудь краще!

Пізніше Буньї Каул жодного разу не висловлювала ні жалю, ні каяття із приводу того, як повелася тієї ночі біля Кхелмарга, хоча саме події тієї ночі зробилися початком шляху, що привів її до завчасної смерті. Ніколи вона жодним словом не дорікнула ні собі, ні клоунові Шалімару за те, що вони тоді вчинили (хоча, правду кажучи, то був тільки її вибір). Хлопець і тут помилявся, як і в багато чому іншому: вона накурилася дурман-трави не від страху перед відповідальністю за скоєне, а для того, щоб їй усе вдалося, як задумано, і вона анітрохи не боялася того, що вирішила зробити, хай би як воно склалося потім. Раху — драконова голова — давно заволодів нею, а обережний Кету — драконячий хвіст — утратив над нею будь-яку владу.

— Боже! — вигукнула вона, коли все здійснилося.— І ти ще не хотів!

— Не залишай мене,— сказав він перевертаючись на спину і ледве дихаючи від повноти щастя.— Не покидай мене ніколи, інакше я помщуся. Я тебе вб’ю, а якщо ти народиш дитину від когось іншого, я вб’ю і твою дитину.

— Який же ти в мене романтик! — бездумно сказала вона.— Як же красиво ти вмієш говорити!

Коли Шалімара та Буньї ще не було на світі, існували села акторів і села кухарів. Але потім усе змінилося. Мешканці Пачхігама, що спеціалізувалися на влаштовуванні особливого виду театралізованих вистав, відомих під назвою «бханд патер», або «клоунські історії», і надалі залишалися королями акторського мистецтва в долині, але геніальний Абдулла,— тоді ще молодий, у повному розквіті сил і таланту,— переконав односельців оволодіти ще й кухарською майстерністю. У долині під час святкових урочистостей людям завжди хотілося подивитися що-небудь драматичне й водночас смішне, але їм кортіло й насолодитися легендарним вазвааном — особливим бенкетом, що складався, як мінімум, із три­дцяти шести страв. І от завдяки Абдуллі жителі Пачхігама стали першими в долині, хто почав надавати послуги з улаштування урочистих святкувань повністю, даруючи людям радість і ­духовну, і тілесну. Це дозволило їм більше не ділитися заробленим під час свят із кимось іще. Звичайно, були й інші села, що спеціалізувалися на влаштуванні бенкетів із, як мінімум, тридцяти шести страв, й одне з них, найвідоміше — Ширмал — розташовувалося лише за півтори милі від Пачхігама. Проте, як свого часу влучно зауважив Абдулла, вивчати кулінарні рецепти набагато легше, ніж постійно тримати в на­прузі глядачів вистави.

Задумана Абдуллою радикальна зміна життя односельців, ­однак, не обійшлася без заперечень. Його власна дружина Фірдаус Бегум заявила, що цей ідіотський план загрожує селищу фінансовим крахом.

— Лишень уяви собі, скільки всього нам доведеться понакуповувати. Мідні казани, жаровні, переносні пічки-тандури… І це лише для початку,— сказала йому Фірдаус.— А ще ж і навчання чогось коштує. Мало вивчити рецепти страв, їх іще треба навчитися готувати.

— Ти можеш мені пояснити, бодай теоретично,— громоподібним голосом озвався до неї Абдулла одного холодного весняного дня (він давно вже забув, що людське життя — то не сцена, і кричати не завжди потрібно),— чому це актор не в змозі обсмажити спеції та приготувати рис по-справжньому, а не у вигляді гливкої каші?