Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 19)

Юній Фірдаус найбільше подобалося, що з нею розмовляють як із дорослою,— цілком серйозно.

— Ти хочеш сказати,— здивовано спитала вона у віщунки,— що я змогла би комусь відрізати голову й не знати, чому це зробила?

— Не треба бути аж такою кровожерливою, дівчинко! — відповіла Назаребаддур, гучно випускаючи гази.— І до речі, зараз ми тут говоримо зовсім не про тебе. Ми зупинилися на тому,— додала вона,— що камінь уже в повітрі, і він летить у ціль!

Щойно камінь вилетів із руки маленької Назаребаддур, вона одразу ж пошкодувала про скоєне. Дівчинка перехопила повний жаху погляд батька і вперше у житті відчула, що таке віщунський транс. Вона занурилася у блаженно-сонний стан, і їй примарилося, що рух натовпу довкола сповільнився, майже зупинився. «Воно не розіб’ється! Скло вціліє!» — почула вона, як у безпам’ятстві, свій власний голос, і тієї ж миті, коли час на мить завмер, дівчинка побачила, що камінь злегка змінив траєкторію, а коли світ знову почав рухатися, вдарився об дерев’яну раму вікна і впав на землю. Вітрина крамниці залишилася неушкодженою.

Після цього випадку вона почала випробовувати свої провісні можливості шляхом спроб і помилок. Того ж року весь Пачхігам був дуже стурбований відсутністю дощів. Назаребаддур підслухала розмову двох мешканців села, які опинилися в лісі. «Невже ми так і не діждемося дощу?» — спитав один в іншого. І майже негайно дівчинка знову відчула захопливе гальмування часу. «Ді­ждетеся! — гучно радісним голосом оголосила вона чоловікам, яких це до глибини душі вразило.— Дощ піде в середу». І дійсно — в середу після обіду почалася злива.

Люди почали поглядати на Назаребаддур із сумішшю ­страху і захвату, тобто так, як зазвичай дивляться на тих, хто здатен провіщати майбутнє. Закохані, які прагнули дізнатися, чи їм відповідають взаємністю, затяті гравці, які прагнули знати, чи їм поталанить, просто цікаві й ті, хто ні у що не вірить, суворі та добросерді,— усі вони дуже швидко вторували стежинку до її хатинки посеред лісу. Не раз і не два до неї приставали ті мешканці сіл, які щойно зіткнуться із чимось незвичайним, прагнуть від нього відкараскатися. Але Назаребаддур рятувало те, що вона ніколи не брехала й не пліткувала, ніколи не провіщувала, якщо не була цілковито впевнена, що зможе дати позитивну відповідь. А річ була в тім, що відьомська сила, яка дозволяла їй скеровувати майбутнє у бажане русло, з’являлася і зникала раптово, її неможливо було викликати свідомо, і Назаребаддур тільки тоді повідомляла відвідувачам, що все владнається якнайкраще, коли не мала сумнівів у своїй здатності забезпечити стовідсотковий результат. Лише тоді вона тихесенько шепотіла на вухо прохачеві, що все буде гаразд.

От тільки з роками чудесний дар почав викликати в неї тривогу. Здається, здатність змінювати хід подій у кращий бік мала би приносити жінці саму лише втіху, але доля наділила Назаребаддур філософським розумом, і тому вона, від природи чуйна та добра, інколи впадала у меланхолію. Її почали долати сумніви. У її голові час від часу почали виникати різного роду запитання. Чи аж так це добре, коли ти здатна змінювати майбутнє на краще? А може, для того, щоби зробитися розумнішими та сильнішими, людям усе ж таки потрібні і біль, і страждання? Чи стане світ, у якому все буде прегарним, справжнім раєм? Чи, може, він стане нестерпною місциною, де скупчаться індивіди, що, позбавлені ­небезпек, життєвих негараздів, катастроф і всіх інших гризот та жалів, перетворяться на великоголових самовпевнених тупаків? Може, її допомога приносить справжнісіньку шкоду? Може, їй слід припинити пхати свого довгого носа до чужого проса й надати долі можливість самій вирішувати, що буде гірше, а що — краще? Беззаперечно, щастя — дорогоцінна річ, і вона вірила, що допомагає людям відчути його, але що як нещастя також має свою цінність, і чималу? То кому ж вона насправді служить: богові чи дияволові? На всі ці запитання Назаребаддур не знаходила відповіді, та вони поверталися до неї знову і знову, і це також було для неї своєрідною відповіддю.

Та попри всі сумніви, Назаребаддур продовжувала практику добрих провіщень, адже не могла відмовитися від думки, що коли вже вона отримала такий дар, то його треба використовувати. Та страхи не зникали. Зовні все залишалося по-старому: вона усміхалася, говорила легко, владно та переконливо, але прихований неспокій у ній самій наростав — хоча й повільно. І було таке, про що віщунка не розповідала жодній живій душі, те, що жахало її понад усе інше: їй уявлялося, що ті лиха, що вона відводить від пачхігамців, накопичуються у якомусь іншому місці; їй здавалося, що в той час, коли вона, не замислюючись про наслідки, вивалює на жителів селища успіхи і здобутки, нещастя накопичуються десь, наче вода за загатою, і рано чи пізно настане той день, коли цю загату прорве і прикрості поллються нескінченним потоком, у якому потонуть геть усі. Ось чому війна за казани так гірко вразила Назаребаддур. Її найгірші побоювання поступово починали справджуватися.

Дружба Назаребаддур зі значно молодшою Фірдаус зробилася причиною, завдяки якій мешканці Пачхігама не звертали уваги на «ледаче око» дружини сільського голови, а згодом почали звертатися по поради також і до неї. У результаті дружина Абдулли влаштувала невеличкий бізнес, продаючи різноманітні талісмани: заговорені перчини та лимони, що їх треба підвішувати на довгих мотузочках під дахом будинку, шматки малахіту, чорні ­волосяні китиці та ікла сура — злющого кашмірського ведмедя, що слід було вішати як оберег на шийку новонародженої дитини. Фірдаус почали запрошувати на весільні церемонії, де вона підводила молодятам очі спеціально виготовленою сумішшю з товченим вугіллям й обкурювала щасливо пошлюблених духмяним димом насіння білої квітки ісбанд, відомої також як рута. Під час весільних церемоній Фірдаус разом із Назаребаддур у супроводі хору кастратів із сусіднього села співала сповнену магічного змісту величальну пісню:

Ось, юнка молода і дика, Має хлопця тихого за чоловіка. Бережи їх, боже, від злого ока!

Після того як Назаребаддур забарикадувалась у своїй хатинці й відмовилася від їжі та питва, Фірдаус, яка тоді доходжувала останні тижні вагітності Номаном, прийшла до неї із харчем і взялася вмовляти літню подругу, щоби та дозволила їй увійти. Без дозволу Фірдаус зробити цього не насмілилась, оскільки така зухвалість могла накликати нещастя на її голову. Подруги посідали по різні боки тонкої бамбукової перегородки, притиснулися до неї губами і почали останню у земному житті розмову.

— Живи,— благала Фірдаус.— Не залишай мене саму у цьому підлому світі, на одинці з казанами і горщиками, із чварами та підлотою!

Вона почула, як Назаребаддур торкається губами перегородки і цілує її, немовби назавжди прощаючись із коханим.

— Пора провіщень добігає кінця,— почула Фірдаус тихий шепіт подруги.— Насувається дещо настільки жахливе, що розповісти про нього не знайде слів ніякий віщун.

Фірдаус втратила терпець і розгнівано вигукнула:

— Ну й помирай, коли хочеш! — Вона міцно, ніби оберігаючи від зла ще не народжене дитя, обхопила руками свій роздутий живіт.— От тільки скажу тобі — проклинати всіх нас через те, що ти сама надумала померти, річ нечувана й недобра.

Спливав час, і багатьом почало здаватися, що чорному пророцтву Назаребаддур не судилося збутися. Пачхігам і далі перебував під покровительством зірок, а обидві його найшанованіші родини — Номанів і Каулів — були тому яскравим підтвердженням. Пандит П’ярелал володів яблуневим садом, а Абдулла Номан — персиковим гаєм. Окрім того, Абдулла тримав вулики із бджолами і табун низькорослих гірських коней, а в пандіта — шафранне поле, а також загороди з вівцями і козами. Того року погода виявилася сприятливою, і влітку соковиті плоди тягнули гілки до землі, повні стільники сочилися медом, шафран уродив на диво, худоба набирала вагу й кобилиці привели багато чудових лошат. Актори — виконавці традиційних п’єс — мали неочікувано високий попит. Особ­ливий успіх того літа мала вистава на тему життя і пригод Зайн аль-Абедіна — правителя, який жив у п’ятнадцятому столітті і в народі прозивався Будшах — «видатний правитель». Єдиною темною хмарою на ясному небосхилі пачхігамців були натягнуті стосунки із сусідами-ширмальцями. Абдулла Номан анітрохи не сумнівався в тому, що люди його селища й надалі зможуть успішно захистити себе від сусідських зазіхань, але цей розбрат його засмучував, хоча, правду кажучи, ідея порушити монополію ширмальців на влаштування бенкетних учт належала саме йому. Він не відчував найменших докорів сумління стосовно своєї ініціативи, адже світ не стоїть на місці, і щоби вижити, потрібно постійно самовдосконалюватись і чогось навчатися. В усій цій історії Абдуллу найбільше засмучувало те, що зазнала краху його дружба із ширмальським вазою, тобто старостою,— шеф-кухарем на ім’я Ямбарзал. А гостра на язик дружина Абдулли ще дужче роз’ятрювала цю рану. «Зневажити дружбу заради фінансового успіху — означає прогнівити всевишнього,— попереджала вона чоловіка.— У нас і так справи ідуть добре, а ширмальцям погано: якщо їх не найматимуть годувати інших, то їм самим доведеться помирати з голоду.