Ахмед Рушди – Клоун Шалімар (страница 21)

— Гаразд,— сказав він, знизавши плечима,— якщо ви, курки неповороткі, хочете разом викласти немовлят, наче яйця, під кущем у той самий момент, коли панство ласуватиме смаженими курчатами — хай так і буде, я не скажу більше ні слова.

«Александрійські фантазії» Фірдаус, яка незмінно твердила, що світле волосся та блакитні очі дісталися їй від Македонця, були причиною найзапекліших сварок між нею і чоловіком, який вважав правління чужоземних завойовників не меншим лихом, аніж епідемія малярії. З іншого ж боку, він із величезною насолодою виконував ролі іноземців, які царювали в Кашмірі як у період, що передував утвердженню влади Моголів, так і в більш пізні часи, і не вбачав у цьому жодної суперечності. «Правитель на сцені — це тільки метафора, це — втілення ідеї про велич,— пояснював він і совав на голові повстяну шапочку, яку завжди носив наче корону.— Допоки правитель сидить у своєму палаці, він або пиячить, або нудиться, коли ж він осідлає свого бойового коня (тут Фірдаус, як й очікував Абдулла, миттєво спалахувала від люті), то простим мирним людям він приносить тільки лихо й горе». Стосовно ж теперішнього правителя Кашміру (той дійсно був індуїстом), Абдул­ла дипломатично дотримувався нейтралітету. «От просто зараз мені байдуже, хто він: великий раджа, великий мудрець чи великий бандит,— сказав він перед початком свята в саду Шалімар.— Він наш винаймач, а актори та організатори бенкетів із Пачхігама звикли ставитися до кожного винаймача, як до магараджі».

Родина Фірдаус переїхала до Пачхігама за часів її діда. Прибули вони на коротконогих гірських кониках, із патронташами, набитими золотим піском, і ним же оплатили купівлю фруктових садів і пасовиськ. Усе це дісталось у спадок Фірдаус, бо вона була єдиною дитиною у батьків, і після того, як вийшла заміж за харизматичного сарпанча, перейшло у власність Абдулли Номана як посаг. Перед тим як оселитись у Пачхігамі, родина Фірдаус мешкала у живописній (але повній розбійників) місцевості, відомій як пагорби Пір-Раттан, неподалік від Пянджа, у селі, що носило назву Буффліяз. Вважалося, що село назване так на честь Буцефала — улюбленого коня Александра Македонського. За легендою, саме у цьому місці сотні років тому помер легендарний Буцефал. Абдулла добре знав, що й досі Буцефала там ушановують як одне із другорядних божеств. Саме із цієї причини від будь-якого презир­ливого зауваження про бойових коней до щік Фірдаус приливала гаряча буффліязька кров.

Не меншу лють, однак, у Фірдаус викликали і нешанобливі висловлювання стосовно гігантських мурах. Свого часу про ­існування гігантських мурах у Північній Індії написав історик Геродот, і придворні мудреці Александра Македонського йому повірили. Ці вчені були зовсім не такими дурнями, як заведено вважати; не були вони також і наївними невігласами, яких у середні віки, коли світом правив меч, водилося чимало. Вони, наприклад, без будь-яких вагань відкинули расистського штибу версію греків про те, що в індійців нібито сперма чорного кольору (навіть не питайте, шляхом яких досліджень). Та хай би там як, але вони дійсно були переконані, в існуванні мурах-золотошукачів. Вірило у це й населення Пір-Раттана. Старі люди у Буффліязі розповідали, що й Александр Великий вирушив до цієї таємничої місцевості тому, що почув про велетенських і волохатих істот, схожих на мурах; вони начебто були меншими від собаки, але більшими від лисиці,— скоріше розміром із бабака, і для побудови своїх гігантських конусоподібних жител використовували золотий пісок. Щойно загони греків, точніше їхні ватажки, на власні очі переконалися в існуванні мурах-золотодобувачів, багато з них відмовилися від повернення до рідних домівок, оселилися на пагорбах Пір-Раттана, розбагатіли і почали жити в неробстві та плодити дітей, у результаті чого серед їхніх нащадків з’явилися як чорноволосі та горбоносі, так і світловолосі блакитноокі діти із грецькими прямими носами. Сам Александр Великий пробув у тих місцях достатньо довго для того, щоби поповнити свою скарбницю, а також мимохідь «забити кількана­дцять голів у чужі ворота», унаслідок чого на генеалогічних деревах деяких родин виникли бічні розгалуження. Першим парост­ком на одному з таких дерев і зробився дві тисячі років тому пращур Фірдаус.

«Мої пращури ведуть свій рід від Іскандера Великого,— розповідала Фірдаус своєму наймолодшому синові Номану, коли той був ще зовсім малим.— Вони знали потаємні місця, де розташовувалися золоті мурашники, але із часом запаси золота майже вичерпалися. Тоді ми набили торби тим, що залишилося і переселилися до Пачхігама, а тут нам уже довелося зробитися постачальниками розваг для багатіїв, якими ми самі колись були». Фірдаус Номан — пачхігамці у третьому поколінні і шанованій дружині сільського сарпанча, люди прощали і приспущену, як у змії, повіку одного ока, і всі її теревені про середземноморських пращурів та підземні зміїні міста, оскільки вона перебувала під покровительством Назаребаддур. Через те в селищі одностайно було вирішено не згадувати про те, що за часів їхніх дідів було відомо всім і кожному, а саме, що коли якийсь Батт (чи Бхатт?) прибув до села темної ночі з розбійницьких місць, почав розкидати навсібіч гроші і в такий спосіб домігся визнання та шаноби від сільської громади, а потім почав проводити ніч за ніччю без сну із зарядженою рушницею на колінах і називати себе явно вигаданим ім’ям. А той, хто толком не знає, як правильно вимовляється його власне ім’я, не може бути чесним — тоді й дурневі зрозуміло, що волохаті, розміром із бабака, мурахи-золотошукачі не мають до цього найменшого стосунку.

Спочатку містер Батт чи Бхатт взагалі не спілкувався майже ні з ким із пачхігамців,— просто просиджував ночі без сну, оберігаючи сплячих дружину й дитину, і вдень усім здавалося, що очі в нього от-от луснуть від нестерпного болю. Ніхто не наважувався ставити йому прямі запитання, і років через п’ять-шість він зробився спокійнішим, начебто врешті-решт повірив, що на нього більше не полюють. Минуло десять років — і він уперше усміхнувся. Можливо, ватажок розбійників, який вигнав Батта чи Бхатта з Буффліяза, цілком задоволений отриманою владою, вирішив не переслідувати переможеного суперника; а може, гігантські мурахи, охоронці скарбів, дійсно існували. У стародавніх легендах говорилося, що мурахи кидалися доганяти викрадача їхніх скарбів, і лихо тому — будь то чоловік або жінка — хто не встигав утекти! Немає нічого жахливішого, ніж бути з’їденим заживо мурашиною ордою. Краще вже самому повіситись або власноруч перерізати собі горло. Мабуть той містер Батт чи Бхатт дуже боявся, що його наздожене армія мурах, але йому поталанило: мурахи чи збилися зі сліду, чи знайшли нову золоту жилу і втратили інтерес до жалюгідних мішечків золотого пилу, що залишився після нашестя чужоземців. Хай там як, але років через п’ятнадцять почали один за одним помирати ті, хто були свідками появи Бхатта у селищі, а коли на двадцять першому році проживання в Пачхігамі він і сам мирно віддав богові душу — як заведено, у власному ліжку, без рушниці в узголів’ї,— це остаточно примирило з ним громаду, і люди припинили лихословити про його темне минуле. Коли ж Фірдаус одружилася з найшановнішим у селищі чоловіком, про бандитське золото взагалі вже ніхто не згадував, і версія про мурах-золотошукачів зилишилася єдино можливою. Заперечувати її означало добровільно підставляти свою спину під удар і мати справу з гострим як ніж язичком Фірдаус, що було під силу тільки одній людині — самому сарпанчу Абдуллі, хоча іноді й він відступав під натиском її гнівних словесних атак.

Отже, коли Фірдаус прокинулася в день урочистого святкового бенкету й помітила, що її волосся потемнішало, то промовила якісь незрозумілі слова про те, що боїться власного сина, який іще не народився, але народиться тієї ж ночі у прославленому саду Шалімар. «У мене від нього мороз поза шкірою йде»,— повторювала вона подумки і до, і після появи хлопчика на світ, тому що ледве він розплющив оченята, як мати помітила в них золотавий бандитський відблиск, що попереджав про те, що у бурхливому, неспокійному житті на нього чекають і загублені скарби, і жахіття, і безліч смертей.

Біля входу до саду Шалімар, поряд із величним озером із численними човниками-шикарами, що погойдувалися на тихому плесі та справляли враження глядачів, які з нетерпінням чекають на початок вистави; під шепотіння чинар і шелестіння тополь, поблизу гірських відрогів, що відсторонено дивилися вниз, зосереджені тільки на одному: ціною неймовірних зусиль повільно, дуже повільно здійматися дедалі вище і ближче до цнотливо чистого неба, юрмилися мешканці Пачхігама. Вони принесли та привели із собою на забій птицю і худобу — курей, кіз та овець, чиїй крові незабаром судилося задзюрчати потоками, подібно до знаменитих садових каскадів; вони вже познімали з візків і поклали собі на голови та плечі кухонне начиння, театральні костюми та солом’яні опудала демонів. Тут-таки, немовби для того, щоби їх розвеселити, на порожній боч­ці прилаштувався невеликий на зріст оратор. Він оглушливо бив яскраво розфарбованою паличкою у величезний барабан, а потім звернувся до натовпу з неочікуваною промовою. «Є дерево в раю,— тоненьким голоском закричав коротун,— воно прихищає та оберігає всіх нещасних. Я завжди знав, що саме на цій землі, у нашому земному раю, як ми його називаємо, хоча дехто із чужинців вважає це порожньою похвальбою, у нашому незрівнянному Кашмірі росте найближчий родич того священного дерева — тооба. Легенда розповідає, що місцезнаходження цього земного близнюка райського дерева було вказане великому Джахангірові святими людьми — пірами, і довкола нього Джахангір звелів розбити цей знаменитий сад Шалімар. Аж дотепер ніхто не знає, який вигляд має це знамените дерево, і от сьогодні за допомогою одному мені відомого магічного дійства ця таємниця буде вам розкрита».